Днями в Національному університеті біоресурсів та природокористування України відбулася Міжнародна науково-практична конференція «Теорія і практика формування конкурентоспроможного вівчарства та козівництва України в умовах євроінтеграції», присвячена 80-річчю видатного українського вівчаря доктора сільськогосподарських наук професора Миколи Штомпеля. Втім, не варто думати, що це був суто парадний захід. У вітчизняному вівчарстві накопичилося чимало проблем, хоча є непогані перспективи. Цьому й було присвячено більшість виступів.
Військовозобов’язана вівця
Академік Національної академії аграрних наук України професор Ігор Ібатуллін звернув увагу на сумну цифру — за роки незалежності поголів’я овець в Україні скоротилося в десять разів. За словами академіка, головна причина цього — вівчарі виявилися не готовими до змін ринкової кон’юнктури. Тут треба пояснити, про що йдеться.
Історично так склалося, що вівчарство в Україні мало тонкорунний напрям. І це не випадково: одягнувши військо у сукняні каптани і повстяні трикутні капелюхи, Петро Перший вжив заходів щодо розвитку вовняного виробництва в імперії. До суперечливої постаті цього царя можна ставитися по-різному, але те, що саме він стояв біля витоків українського вівчарства, — це факт. Саме на розвиток вовнових порід працювали українські селекціонери, зокрема й Микола Штомпель.
Минали роки, а військо замість каптанів отримало сукняні шинелі, в Радянській армії солдати мали овечі кожухи, валянки з вовни, а їхня парадна форма була напіввовняною. Отож вівця лишалася ще у військових лавах. Овець, які через поважний вік вже не могли давати якісної вовни, пускали на забій і годували ними знову-таки військо. Виникло упередження проти баранини — мовляв, жорстка, жилава, з неприємним запахом, несмачна… Певна річ, несмачна, бо не з м’ясних порід!
Тепер усе змінилося: українське військо замість кожухів отримало бавовняні куртки, в минулому лишилися валянки. Тонкорунне вівчарство втратило основного замовника — військове відомство.
А приватні виробники не виявили цікавості до української вовни. Результат — тепер українці замість кожухів та повстяних свиток одягнені у благенькі синтетичні курточки, вироблені далеко за межами України і призначені для іншого клімату. Якщо хтось і надумає пошукати у продажу вовняний виріб, то знайде з турецької, новозеландської чи австралійської вовни — тільки не з української. Треба було переорієнтовуватися на м’ясний та молочний напрям, виводити нові породи, але вчасно це зробити не вдалося — ось вам і падіння галузі.
Однією з причин цього падіння стала нестача цивілізованої мережі збуту, зокрема на експорт. Реалізовувати свою продукцію самостійно вівчарі не могли, бо не мали ані досвіду, ані необхідних зв’язків, а хитрі посередники пропонували смішні закупівельні ціни — три долари за кілограм, тоді як за кордоном якісна баранина коштує 9 — 13 доларів. Недарма академік Ібатуллін назвав таких посередників пройдисвітами.
На плечах небайдужих
Саме так — на плечах небайдужих тримаються нині українські вівчарство та козівництво. Один із таких — керівник фермерського господарства «Тетяна — 2011» Віктор Цвик. Чотири роки він вивчав досвід козівництва у різних країнах, аж поки дійшов висновку: повністю закордонні технології запозичати не можна, лише окремі елементи, бо в кожній країні своя специфіка. Тепер у його господарстві — 950 голів кіз закордонних порід, зааненської та альпійської, з них 238 дійних. Підприємство виробляє козине молоко, кефір, біфідойогурти, а сир не може через певні адміністративні перепони.
Керівник господарства «Добра ферма» Тарас Ложенко за фахом дизайнер, власник дизайнерської фірми. Козівництво було для нього спочатку хобі, а перетворилося на справу життя. На його думку, господарство повинне мати повний цикл виробництва як гарантію якісного продукту. Якість гарантують торгові мережі: перш ніж закуповувати у нього продукцію, вони влаштовують свої інспекції, набагато прискіпливіші, ніж державні. А щодо попиту: з досвіду попередньої роботи Тарас Ложенко знає, що класична формула «Попит породжує пропозицію» не завжди спрацьовує — адже поки товару немає, то й попиту бути не може. Споживача треба виховувати!
Про машинобудування і собак
Важливий тут і соціальний аспект: новий напрям діяльності дає робочі місця і заробіток не лише тим, хто працює безпосередньо у цій галузі, а й у суміжних. Наприклад: нині немає вітчизняного обладнання для переробки м’ясо-молочної продукції вівчарства та козівництва. Воно й зрозуміло, бо не існувало індустрії, для якої призначалося б таке обладнання. Тепер ситуація змінюється, отже, й виробники обладнання мають з’явитися.
Тарас Ложенко розповідає, з якими потугами довелося шукати фахівців, що спроектували б малу сироварню. Велику вміють, а малу — ніколи не доводилося. Добре, що знайшлися запальні хлопці, яким закортіло спробувати щось нове, незвідане. Тепер маємо надію, що таких хлопців стане більше, бо на їхню працю з’являється попит.
Нові часи велять пригадати і добре забуті старовинні навички. Скажімо, фірма «Династія» з Київщини пропонує поширений в Європі, але поки що екзотичний для нас вид послуг — вишкіл вівчарських собак.
Керівник фірми Артем Подлін розповідає: тут є багато професійних хитрощів. Певні породи собак вважаються більш придатними на звання помічника вівчаря, але головне — характер кожного собаки, наявність та розвиненість у нього особливого пастушкового інстинкту. Тут, як у людей, є специфіка. Хтось добре вміє охороняти отару, хтось дуже майстерно жене її на пасовисько, а хтось вміє розділити стадо, коли треба виокремити хвору вівцю. Як собака розуміє, що від нього треба, то лише він сам знає.
Найкраща допомога — не заважати
Зважаючи на значущість цього напряму господарювання для держави, вона мала б допомогти вівчарям та козівникам. У багатьох країнах на створення ферм надають допомогу: пільговий безвідсотковий кредит чи навіть частково безповоротний. У нас — поки що нічого.
Принаймні не заважати — це вже була б допомога. Скажімо, виробники нарікають на законодавчо закріплену заборону розташовувати переробний цех ближче ніж за кілометр від ферми, тоді як у французького фермера його мала сироварня поряд, за стіною. Така заборона — не лише зайві транспортні витрати: за кілометр — уже чужа земля, де знайти ділянку, щоб поставити там сироварню чи маслобійню? Саме через це Віктор Цвик не може ропочати виробництво сиру.
Виробники радять не будувати ферму, а реконструювати стару. Хай там, як у Ложенка, від старої ферми зостанеться лише фундамент, але так значно менше бюрократичної тяганини, всіляких довідок та дозволів.
Хіба це нормально, коли господаря, який під час економічної кризи прагне створити нове виробництво, за це ще й карають? Не кажу вже про намір наступного року скасувати особливий режим стягнення ПДВ… Утім, питання державної підтримки тваринництва в бюджеті наступного року поки що залишається відкритим. Але це вже тема окремої розмови.
Володимир КОЛЮБАКІН
для «Урядового кур’єра»