Читачі, що відгукнулись на публікацію («УК», 6. 05. 2014 р.) «Нагороди, за які має бути соромно», звернули увагу (і, погоджуюсь, цілком справедливо) на одне упущення. Чому, запитують, автор не прирівняв нагороди і почесні звання наших високопосадовців та народних депутатів до російських відзнак «За Крим»? Адже ті й інші вручено за розвал. Страшне за суттю порівняння. Але що заперечити?
Хто сьогодні може сказати добре слово про керівників держави останніх двадцяти років? Яке звершення пов’язане з іншими прізвищами? Чому частина з них втікає за кордон? Кого не пригадають — обов’язкового у зв’язку з власним збагаченням за рахунок оббирання підданих. Багатство держави розтягнули на власні подвір’я і вивезли поза межі країни. Це ті, що на трибунах величають себе патріотами і закликають громадян служити Батьківщині. Люди з подвійною мораллю закріпились у владі не для служіння народу, а для перетворення його на рабів. Тож не випадково, коли хочуть дати комусь найгіршу характеристику, його порівнюють або з якимось екс-президентом, або з депутатом.
Нерідко всі невдачі останніх років пояснюють браком досвіду в управлінців вищого рівня. Із цим важко погодитися. Бракувало не кваліфікації — совісті. Бал правила аморальність. До влади рвались, аби грабувати, влаштовували у міністерствах сауни, а при міністерствах — малі підприємства…
Вибух народного гніву — результат правління не лише останнього президента. Його попередники закладали основи системи гноблення і приниження. Обіцяли лікарні майбутнього, а довели країну до вимирання. «Коли потрапляєш в цю систему, — якось розповів один посадовець, — або служиш їй, або тебе викидають і топчуть».
Чи не тому високопосадовці підбирали собі помічників не за рівнем кваліфікації, а за ступенем особистої відданості, а у партійні виборчі списки депутатів вносили дружин, синів, охоронців тощо? Ось і правили, як «шеф велів». Народ вимагає очищення влади. Ті, що погрузли в корупції, тримаються за свої привілеї, нехтуючи інтересами держави. Збурення, яке виникло в суспільстві, гасити нікому. Адже в державі, як з’ясувалось, немає авторитетів, яким би вірили люди. В державі немає посадовців і депутатів, готових іти до людей і роз’яснювати їм політику влади. Дожились до того, що «слуги народу» бояться спілкуватись із народом.
Їм нічого сказати у відповідь на численні запитання. Вони не можуть заявити: «Роби і живи, як я!» Бо за кожним — награбоване народне добро. Отже, інтереси представників вищих ешелонів влади і народу не збігаються. Вони йдуть різними дорогами.
Біда і в тому, що в межах партійних квот позвільняли й тих нечисленних чиновників, які намагалися служити чесно. Тому порядні люди навіть думати бояться йти у владу. А без них нам державу не відродити.
Україна — на порозі виборів. У списках претендентів на посаду президента, міських і селищних голів, керівництва столиці дуже багато тих, хто вміє пристосовуватись, використовувати біль держави у власних інтересах. Вони обіцяють. Як робили це уже не один раз. Чого досягли — бачимо на руїнах столичного Майдану, в понівечених містах Донбасу.
Завдяки їхнім «старанням» Україну перетворили на територію для збуту іноземної продукції й викачування дешевої робочої сили. Завдяки «старанням» представників влади останніх двадцяти років з Україною перестали рахуватись як із серйозною державою. Де розбрат, там завжди хтось намагається чимось поживитись. Тож на виборах кожен має думати, аналізувати, а не купуватись на чергові обіцянки політичних банкрутів. Нам потрібна влада, яка буде прикладом для всіх.