310 РОКІВ ЗНИЩЕННЯ БАТУРИНА РОСІЯНАМИ

ТРАГЕДІЯ. Віками у голови українців втовкмачували, що Іван Мазепа — підлий зрадник, який замахнувся на віковічну дружбу між народами України й Росії. Насправді славнозвісний гетьман, хоч прикро це визнавати, майже все життя вірно прослужив Московії й повстав проти сваволі царя-реформатора, коли вже не стало сил терпіти великодержавний визиск і відвертий терор.

За роки Північної війни, розв’язаної Петром І заради імперських амбіцій Росії, податки в Україні зросли уп’ятеро. Козаків цілими полками відправляли відвойовувати чужі для них території на берегах Балтики й на будівництво укріплень, в українських церквах провели масову реквізицію мідних дзвонів, які цар вирішив переплавити на гармати.

Нещадно визискуючи Україну, Петро І перетворив її територію на розмінну монету, ведучи дипломатичні переговори із сусідніми державами. Прагнучи задобрити Польщу, цар погодився на повернення їй Правобережжя, на якому стараннями Мазепи вже було створено, точніше, відновлено сім козацьких полків: Білоцерківський, Богуславський, Корсунський, Уманський, Чигиринський, Брацлавський, Могилівський (Подільський). Це були адміністративно-територіальні одиниці, які ввійшли до складу Гетьманщини, очолюваної Мазепою.

Царська резолюція від лютого 1707 року «возвратіть і срок назначіть» стала важким ударом для гетьмана, який поклав життя на відновлення єдності українських земель, що їх обіцяли захищати московити, підписуючи Переяславську угоду ще із Хмельницьким. Та останньою краплею, що переповнила чашу страждань українців і спонукала Мазепу до остаточного переходу на бік шведського короля Карла ХІІ, стала тактика воєнних дій Петра І.

Російська армія, яка на початку російського походу шведів перебувала під Варшавою, без бою відступила до Мінська. 14 липня 1708 року нарешті відбулася перша велика баталія поблизу Могильова, в якій війська Петра І зазнали поразки. Це відкрило шведам дорогу на Москву через Смоленськ, на якій російська армія нічого не могла протиставити ворогу.

Переляканий «великий реформатор» Росії вдався до варварської тактики випаленої землі, згодом взятої на озброєння Сталіним під час війни з Гітлером. Спеціально створені команди військових, як доповідав цареві його фаворит Меншиков, «скрізь, де знайдуть, не тільки провіант і фураж, а й навіть солому палили всю без залишку» й пускали за димом села і містечка, змушуючи жителів розбігатись у світ у пошуках харчів і порятунку.

Підла тактика, від якої насамперед потерпали власні піддані, виявилася дієвою, бо з тодішнім транспортом неможливо було забезпечити привізним харчуванням ні вояків, ні коней, які становили основу головної ударної сили — кавалерії. Карл ХІІ змушений був шукати іншу дорогу на Москву та спрямував армію до ситої хлібосольної України.

Однак Меншиков знову випередив шведів, нещадно випалюючи вже українські села і містечка. До гетьманської резиденції в Батурині полетіли звістки про знищення Мглина, Березни, Мени та інших «знатних» населених пунктів Стародубщини та Чернігівщини.

Отож Україна запалала у вогні ще задовго до переходу Мазепи на бік шведів, у яких більшість українців бачили не окупантів, а рятівників. Коли війська Меншикова підступили під стіни Батурина, лише двоє з десятків не втаємничених у переговори гетьмана з Карлом ХІІ полковників та інших вищих посадовців висловилися за здачу міста росіянам — прилуцький полковник Іван Ніс і гетьманський драгоман (перекладач) Стефан Зертис.

Понад 25 тисяч московитів кілька разів невдало штурмували фортечні мури і навіть уже зібралися йти від неприступного міста на виконання наказу Петра І, який повелів «або взяти Батурин, або відступити від нього», що могло цілком змінити хід історії. Однак посланець Івана Носа видав ворогові таємний підземний хід у фортецю, завдяки чому 13 (2 ст. ст.) листопада 1708 року було завдано несподіваного підступного удару.

Війна війною, але навіть звиклу до звірств Європу шокувала звістка про винищення в місті всіх його жителів. Розповіді про малюків, яких підкидали в повітря, ловлячи тільця на багнети, і зґвалтованих й убитих після цього дівчат і жінок — лише мала частина страшної правди про злочини «єдіновєрних братьєв-хрістіан» у Батурині, з якого російські окупанти розпочали тотальний терор проти українців.

 

75 РОКІВ НІМЕЦЬКОГО КОНТРУДАРУ ПІД КИЄВОМ

П’яна пам’ять про героїв Житомира

ПОГЛЯД. За радянських часів, коли будь-яке «неправильне» трактування офіційної історії Великої Вітчизняної війни загрожувало жорсткими наслідками, чи не єдиним винятком була здача ворогові визволеного 12 листопада 1943 року Житомира. У письмових публікаціях цю тему замовчували. Однак штатні лектори, які добре орієнтувались у межах дозволеного, говорили, мовляв, воїни-визволителі трохи перебрали спиртного із захоплених у місті багатих трофеїв, підсумком чого став неприємний конфуз.

Уже у часи перебудови про це на повний голос заявив учасник першого визволення Житомира письменник-фронтовик Астаф’єв, за словами якого «як залишили легко німці Житомир, так легко, з ходу взяли назад, бо армія в ньому була по-мертвецьки п’яна». Ось лише служив майбутній прозаїк в артдивізії прориву, яку з погіршенням ситуації на фронті першою відвели у тил. Крім того, він сам згадує про жорстокий наказ розстрілювати на місці кожного, хто перебрав спиртного.

Натомість інший учасник першого визволення Житомира майбутній Герой Соцпраці Степан Бойко, який рядовим кавалеристом провоював в атакованому німцями обласному центрі всі п’ять днів його оборони — із 15 по 19 листопада, писав: «За всі дні тих пекельних боїв мені не доводилося бачити жодного п’яного — ні серед рядових бійців, ні серед командирів».

Уже добре відомо, якою кривавою вакханалією обернувся план Жукова взяти Київ ще у вересні наступом з Букринського плацдарму. Отож коли знекровлені у важких і марних боях війська нарешті визволили столицю України «до свята великого жовтня», командувач 1-м Українським фронтом Ватутін вважав доцільним перейти до оборони. Однак у Москві готувалися до конференції найвищого рівня в Тегерані і, прагнучи похвалитися черговими перемогами, наказали продовжувати наступ.

Визволителями Житомира стали кавалеристи генерала Баранова і три стрілецькі дивізії. Кавалерійська бригада станом на 10 жовтня 1943 року налічувала 18 658 воїнів, у переддень безпосередніх боїв за Київ на 31 жовтня — 6296, а на 15 листопада наростила чисельність до 15 847 осіб насамперед за рахунок поспіхом мобілізованих польовими військкоматами чорносвитників, одним з яких і був Степан Бойко. Така сама ситуація склалась у всіх бойових частинах за винятком великокаліберної артилерії прориву, яку приберігали подалі від передової.

Отож треба віддати належне мужності й стійкості знекровлених військ, які 13 листопада 1943 року витримали перший контрудар ворога поблизу Брусилова. Через два дні сім танкових і одна моторизована дивізія завдали нищівного удару на Житомирському напрямку. За всіма канонами військової науки багаторазово переважаючі сили ворога мали змести оборону кавалеристів і піхотинців, взявши Житомир з ходу. Однак лише наступного дня німцям вдалося взяти місто в півкільце і перерізати шосе на Київ. Запеклі бої в Житомирі тривали п’ять днів - до вечора 19 листопада, коли війська отримали запізнілий наказ прориватися з повного оточення.

П’ять днів героїчної оборони Житомира відволікли значні сили ворога, що дало змогу радянським військам підготувати оборону на підступах до Києва. Ці п’ять днів — найпереконливіша відповідь тим, хто перекладає провину за прорахунки воєначальників на нібито п’яних солдатів — загиблих і оббреханих героїв, більшість із яких були чорносвитниками.

100 РОКІВ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

«Діло державної ваги»

УРОК. За радянських часів стверджували, що Академію наук України створено у лютому 1919 року. Насправді більшовиків поставили перед фактом, що у Києві вже діє ця наукова установа. Її історія веде офіційний відлік від 14 листопада 1918 року, коли гетьман Скоропадський підписав закон про заснування Української академії наук.

Фактичний ініціатор важливої справи — тодішній міністр освіти Микола Василенко, який вважав це завдання «ділом державної ваги». Не менш вагомий внесок у заснування академії голови комісії з її створення та першого президента новоствореної установи Володимира Вернадського.

На відміну від переважно відірваних від світу нинішніх академіків, видатний представник нібито суто академічної науки вважав, що «державна вага академії витворюється тим впливом, який вона матиме на підвищення виробничих сил країни». Разом з тим, Вернадський наполягав, що «насамперед має бути створено добре обставлений відділ української мови, літератури й історії та ті відділи, які пов’язані з практично важливими для держави інтересами». Натомість у нас усе навпаки, через що ми досі на чимало подій минулого дивимося з погляду сусідніх країн.

230 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ЩЕПКІНА

Корифей російського театру — українець

ГОРДІСТЬ. Щепкін — батько сценічного реалізму, бо до нього актори не грали у звичному нам розумінні, а гучно декламували тексти п’єс, звертаючись до публіки. У Росії вважають, що корифей театру — росіянин, бо він родом із Курщини. Однак сам Щепкін називав себе малоросом, а рідний йому Суджанський повіт, за словами актора, «заселений більше малоросіянами, ніж росіянами».