СУМНА ДАТА
Крок за кроком іде процес переосмислення українсько-польського протистояння і заліковування старих ран
У липні цього року в Україні та Польщі відзначатимуть сумні 70-ті роковини так званої «волинської трагедії». Із чим ідуть волиняни до цієї дати? Які висновки зроблять два народи, приречені на цій землі жити по сусідству? Чи вистачить мужності й мудрості простити взаємні прогрішення і жити далі у добрих сусідських відносинах?
За часів Радянського Союзу журналісти із прилеглого до Волинської області воєводства якось запросили до себе у гості. Нам, людям з-за «залізної завіси», без сумніву, було надзвичайно цікаво придивитися до того, як живуть і працюють наші колеги.
Дякую вам, польські друзі!
Редактор Здіслав Казмірчук із відкритою душею розповідав про все, що ми запитували. А під час одного із переїздів якось зауважив:
— Ось той лісочок бачиш, Валерію?
— Так, звичайно!
— Там кладовище, на якому лежать поляки… Сотні! Їх винищили українці у 1943-му.
— ?!.
— А он той наступний лісочок бачиш? Там сотні українців, яких знищили поляки, — притишив голос Здіслав Казмірчук. І після паузи продовжив: — А через кілька кілометрів — ще одне кладовище. Там лежать і поляки, й українці. І одні, й другі загинули із зброєю в руках. Обороняючи Річ Посполиту — і від червоних, і від німців…
Почути таке радянському журналістові, вихованому на єдино правильному (і, звісно ж, комуністичному!) поглядові на будь-які питання історії, було тоді вдивовижу.
А буквально «добив» мене ще один польський колега Єжи Гурний. «Ти журналіст, і маєш знати, що, крім радянських, є ще й інші погляди на історію!» — сказав він. І завів на виставку, присвячену пакту Ріббентропа — Молотова. Тоді у мене — представника країни, більшість населення якої навіть уявлення не мала про існування такого документа, викликала шок вже сама заставка до неї: дві руки, що зійшлися у дружньому потиску. На манжеті однієї з них була свастика, а другої — п’ятикутна червона зірка. Далі фотодокументи розповідали про зворушливу дружбу двох країн — Німеччини і Радянського Союзу, знаменитий спільний парад у Бресті. Дякую вам, польські колеги, за той урок!
Про нього, до речі, через два десятиліття після тієї подорожі до Польщі несподівано нагадав аномально червоний захід сонця, який довелося спостерігати у селі Пустомити Горохівського району. Через якісь атмосферні явища, що трапляються нечасто, обрій палав довго-довго. Навіть після того, як денне світило закотилося за горизонт і на село опустилася чорна-чорнісінька ніч. Здавалося, що десь палахкотить і ніяк не вгамується велетенська пожежа.
— Добре запам’ятай цю картинку, сину! — звернувся тоді до мене нині уже світлої пам’яті батько. — Такими були ночі у липні 1943-го. Тільки зараз заграва на заході, а тоді вона ходила… навколо. Бо то горіли села: в одну ніч поляки палили українців, в іншу — українці поляків.
Про те, що на цьому місці було квітуче українське село Красний Сад, нині нагадує лише пам’ятник. Фото автора
Дія та протидія
Так розпорядився Творець, що доля українського і польського народів не одне століття пов’язана якнайтісніше. Було в ній усе: і пліч-о-пліч спільна боротьба з ворогами, і будівництво спільної держави, що мала протистояти зовнішнім загрозам, — Речі Посполитої, і взаємні образи та кривди, що вилилися у Хмельниччину та Коліївщину, і пізніші утиски українців за національним поділом та віросповіданням. І відповіді на них моїх земляків.
На жаль, поряд із численними таборами ГУЛАГу та пізніше — німецькими таборами смерті був у нашій спільній історії ще й менш відомий нині, але й не забутий українцями концтабір Береза Картузька. У ньому напередодні Другої світової тогочасний тоталітарний польський режим ухвалив виключно за адміністративним рішенням поліції чи глави воєводства тримати членів компартії Західної України, Організації Українських Націоналістів, інших політичних опонентів. І нелюдськими умовами та катуваннями раз і назавжди «ламати» своїх супротивників. Пригадую зокрема розповідь нині вже покійного бранця Берези Картузької лучанина Федора Крата. Він розповідав, як концтабірні охоронці-садисти нещадно знущалися над українцями. Під сміх свого начальства, наприклад, силою заливали йому в ніс оцет і запитували: «Чи хочеш ти ще своєї України і комуни?»
Не сприяла спокою та розвиткові дружніх відносин і політика пацифікації, яку проводила польська держава на Волині в передвоєнні роки. Особливо польські осадники, що як нагороду за заслуги перед Річчю Посполитою отримали тут чимало землі. І спробували насаджувати войовничий польський націоналізм волинянам. А там, де є силова дія, як правило, вникає і протидія. Закриття українських шкіл, «Просвіт», церков — усе це було!
Так націоналізм польський породив націоналізм український. Бо націоналізм народжується тільки там, де є спроба принизити один народ перед іншим. І саме тогочасна польська держава на західноукраїнських землях мимоволі створила потужний протестний відгук, який і спрацював у криваві роки Другої світової війни.
Під час відкриття пам’ятника 103 жителям українського села Красний Сад за упокій душ невинно убієнних спільно молилися очільники різних християнських конфесій. Фото автора
Той, хто вижив із Красного Саду
Та це виявилося лише прелюдією до найстрашніших сторінок кривавої драми на споконвічних українських землях. На початку 1940-х на території Волинської області одночасно почали оперувати чотири сили з різними політичними векторами. Українська мала на меті творення власної незалежної держави; польська — збереження контролю над етнічними українськими землями в межах Речі Посполитої; німецька — повне підкорення місцевого населення і перетворення України на додатковий «життєвий простір» для Третього рейху; радянська прагнула очищення території від інших гравців і встановлення тут «диктатури пролетаріату». Для кожної з цих сторін три інші автоматично ставали озброєними супротивниками, а в пропаганді — «бандитами» і «бандами».
Нормою воєнного часу стали провокації й «зачистки» територій від незгідних. При цьому на догоду ідеологічним або прикритими ними меркантильним, шкурним інтересам часто відкидалися всі засади християнської моралі. А однією з головних, як відомо, є заповідь «Не убий!»
Прикладом жорстокостей часів Другої світової війни тут може слугувати історія села Красний Сад, якого нині не існує, в Горохівському районі. У Страсний понеділок Великого посту 1943 року поляки взяли село у кільце і зі 114 його жителів знищили 103. Врятувалося лише кілька. Але і вони вже не мали де жити, бо село із гарною назвою Красний Сад з вогнем і димом пішло у вічність.
Село це було не першим знищеним населеним пунктом у цьому районі. 17-річний красносадівець В’ячеслав Новосад, який дивом вцілів у тій бійні, пішов до тих, хто свою землю захищав із зброєю в руках, — в Українську Повстанську Армію. Протягом 1943–1945 років на Волині вона повністю контролювала деякі регіони. У Колківській республіці УПА контролювала територію площею 2,5 тисячі квадратних кілометрів. Тут діяла українська адміністрація, провели розподіл сільськогосподарських земель, відкрили школи, заклади культури, надрукували буквар. Так визвольний рух перебрав на себе функції держави. А головне — не давав німцям та іншим зайдам грабувати місцеве населення.
Та життя і служба В’ячеслава Новосада в УПА тривали недовго. Під час одного з боїв його було поранено і захоплено в полон. На Різдвяні свята (!) 1945-го російські визволителі — працівники НКВС — зробили стародавньому Луцьку «подарунок»: зігнали студентів, робітників, службовців на його публічну страту. Розказують, мотузка тричі обривалася під вагою тіла молодого українця, який встиг перед смертю вигукнути, що Україна обов’язково постане і його не забуде. Не забула! Але і не реабілітувала досі.
.jpg)
Волонтери з Волині упорядковують поховання українців у селі Модринь (Польща). Фото надане автором
Хмиз для чужого багаття
Слід зазначити, що 2024 населених пункти області залишалися поза межами українсько-польського протистояння. Але як почувалися українці на своїй землі під польською владою? «Буйний націоналізм, як польський, так і український, був однією із причин суперечностей, які призводили до актів насильства і терору з одного і з другого боків», — повідомляв у штаб верховного головнокомандуючого польських збройних сил у Лондоні ще у квітні 1943-го генерал Стефан Ровецький. Цей об’єктивний погляд польського генерала нині підштовхує істориків до висновку щодо причин українсько-польської напруги у 1930–1947 роках і причин волинської трагедії зокрема.
— У дослідженні українсько-польського протистояння спостерігається така тенденція: кожна із сторін свої втрати намагається збільшити, а чужі — применшити, — зазначив під час спільної українсько-польської наукової конференції, що відбулася торік у Луцьку, директор Українського інституту національної пам’яті професор Валерій Солдатенко. — Абсолютно точну цифру втрат, судячи з усього, вже не встановити. Як і не вийти на конче необхідне обом сторонам остаточне примирення без взаємного покаяння і взаємного бажання бачити майбутнє життя без таких страхіть.
Волинські дослідники кривавого українсько-польського конфлікту в недалекому минулому пройшли по всіх населених пунктах, де відбувалися жахливі події, опитали старожилів. Вийшли книжки із порівняльними таблицями, де зазначено, від чиїх конкретно рук загинули ті чи інші люди в роки війни. «За даними старожилів та документів, що збереглися, у Волинській області від рук поляків загинуло 8724 українці, а від рук українців — 5589 поляків, — стверджує живий свідок і один з авторитетних дослідників волинської трагедії Ярослав Федорчук. — Ці цифри, на наше переконання, недалекі від істини і кореспондуються з висновками кількох польських та українських істориків».
Розламану шаблю — у Буг!
Вдумаймося: за кожною «одиничкою» у цих цифрах — чиєсь життя. В останні роки Волинська облдержадміністрація робить чимало, аби увічнити пам’ять цих людей. На виконання українсько-польської міжурядової угоди від 21 березня 1994 року на Волині встановлено понад 4 десятки пам’ятних знаків у місцях загибелі поляків, відновлено 8 польських цвинтарів (за кошти польських організацій), побудовано (за рахунок Української держави) меморіал польським жертвам у селі Павлівка Іваничівського району.
Меморіал у селі Павлівка у 2003 році, до речі, спільно відкривали президенти України Леонід Кучма та Республіки Польща Александр Кваснєвський. Тоді було визначено наступний об’єкт для облаштування меморіалу (за принципом дзеркального відображення чи «політики взаємності» — на польському боці) — у селі Сагринь Грубешівського повіту Люблінського воєводства, де поховано понад тисячу українців — жертв українсько-польського конфлікту 1944 року. На жаль, через позицію польської сторони цей меморіальний комплекс так досі і не відкритий.
Тим часом українська сторона зробила чимало, щоб достойно увічнити пам’ять поляків, які жили колись у регіоні. Зокрема у селі Острівки, якого нині не існує, Любомльського району, в інших місцях, де поховано польських громадян. Активізовано історичні дослідження та роботи з облаштування українських кладовищ жертв польсько-українського конфлікту на Волині. Силами українських волонтерів очищено й відновлено надмогильні пам’ятники на кладовищах сіл Модринь, Ласків та Вишнів (гміна Мірче) у Республіці Польща. А торік у жовтні в селі Гончий Брід на Волині відкрили та освятили пам’ятник українцям, які загинули під час польсько-українського конфлікту 1943-1944 років.
Європейці вже свої воєнні рани здебільшого залікували. І нині будують єдину європейську родину. Але ми, українці, все ще продовжуємо переосмислення свого непростого минулого.
— Пригадую, після постання державної незалежності України на мосту через Західний Буг тодішній голова крайового братства УПА Мелетій Семенюк під час зустрічі з польськими ветеранами на знак примирення у їхній присутності зламав шаблю й викинув її в річку. І як обнімалися і плакали тоді ветерани! Ті самі, які в 1940-ві, можливо, дивилися один на одного через приціл автомата чи гвинтівки. Але у справу примирення втрутилися політики, які мають свою мету, — не може стримати хвилювання голова облдержадміністрації Борис Клімчук, дід якого свого часу теж загинув від рук поляків. — І саме тому після обговорення цих проблем на XXI засіданні Консультаційного комітету президентів України та Республіки Польща, що відбулося 4 липня 2011 року, з’явилося абсолютно логічне доручення Президента нашої держави щодо увічнення пам’яті жертв польсько-українського конфлікту 1943–1944 років на міждержавному рівні. На мій погляд, синхронне відкриття відновлених некрополів у Сагрині (Польща) та в Острівках (Україна), взаємні щирі каяття і вибачення могли б стати майданчиками, де за відповідної політичної волі з обох сторін могли б бути перегорнуті ці трагічні сторінки в історії наших народів.
Правда треба всім
Тим часом у сеймі Польщі зареєстровано проект ухвали про визнання ОУН-УПА злочинними організаціями, які вчинили геноцид щодо польського населення східних кресів у 1939—1947 роках. У ньому також пропонується віддати шану громадянам ІІ Речі Посполитої, яких вбили українські націоналісти, і встановити 11 липня днем пам’яті жертв геноциду, здійсненого ОУН-УПА на східних кресах ІІ Речі Посполитої. Водночас проект документа пропонує вшановувати членів Армії крайової, Кресової самооборони і Батальйонів хлопських, «які вели драматичну, нерівну боротьбу в обороні польського цивільного населення».
Дивна виходить логіка. Якщо поляки палили українські села і під корінь нищили їхніх жителів, то вони благородні лицарі? Якщо те саме робили озброєні українці, то вони — «різуни» й організатори геноциду? Як же тоді бути, наприклад, з тим, що обидві армії — і УПА, і Армія крайова — відстоювали інтереси своїх народів, які їх і сформували?.. Чи з тим, що перш ніж 12 липня 1943 року було винищено польську Павлівку, де стоїть відкритий президентами обох країн меморіал, спочатку 19 квітня цього самого року було дощенту знищено Красний Сад та інші українські села?..
Волинський краєзнавець Ярослав Царук об’їхав сотню сіл, які у дослідженнях згадують відомі своєю непримиренною позицією польські дослідники Владислав і Єва Семашки. Він порівняв результати досліджень. І був шокований, бо, за даними Семашків, у селах Володимир-Волинського району поляки вбили лише 80 українців, а за його матеріалами — 1454 (встановлено прізвища 1244 з них). Якщо ж узяти цифри, що стосуються польських втрат, то від рук українських націоналістів фактично загинуло 430 людей проти 1915, зазначених Семашками. Встановлено, що на території Володимир-Волинського району першою здійснювала напади на українські села польсько-німецька поліція, а напади українців на польські села були акціями у відповідь. У кожного, як бачимо, своя правда.
— Зараз марно шукати тих, хто у цій братовбивчій війні зробив перший постріл чи першим підніс сірник до чужої стріхи, — вважає Борис Клімчук. — Людям потрібна стабільність. Бурі потрібні тільки політиканам, які хочуть мати з того власний зиск.
Саме тому, мабуть, єдино правильним наслідком волинської трагедії буде визнання обома братніми народами своєї провини за те, що 70 років тому дозволили тоталітарним режимам — гітлерівському і комуністичному — маніпулювати собою. І перетворили життя тисяч своїх співвітчизників на хмиз у багатті, біля якого гріли і потирали руки прислані на Волинь емісари Москви і Берліна. Не підрахунок взаємних жертв і образ, не будівництво пам’ятників, які розпалюватимуть міжнаціональну ворожнечу, а принцип християнського прощення має стати домінантним сьогодні. Бо інакше — які ж ми християни?
ДОКУМЕНТИ СВІДЧАТЬ
«Станом на 5 жовтня 1940 року в цьому селі (тоді Голобського району) налічувалося 140 дворів і проживало 759 осіб. Під час Другої світової війни неподалік цього села (в урочищі Засмики) була база польської Армії крайової, звідки здійснювалися її рейди на українські села. Напади поляків на село Гончий Брід розпочалися у листопаді 1943 року і повторювалися у січні та березні 1944-го. Найкривавішим для жителів цього села виявився січень 1944-го, коли на свято Водохреща загін Армії крайової, увірвавшись у село, пограбував його, знищив до 40 садиб і розстріляв понад 60 мирних українців. За свідченнями очевидців, усього у селі Гончий Брід від рук поляків загинуло 73 українці».
(З довідки державного архіву Волинської області)
ПРЯМА МОВА
Євген СВЕРСТЮК,
свідок подій на Волині,
колишній дисидент і в’язень
радянських концтаборів, письменник:
— Коли 1943 року стало відомо про знищення польського села Загаї, мої односельці не могли повірити, що то справа рук УПА. Потім надійшли звістки, що то один з актів відплати полякам за знищення українських сіл. Але в актах відплати є щось більшовицьке, не сумісне з мораллю і здоровим глуздом. Може, то німецькі провокатори? А, може, совєтські провокатори? Адже то їхні методи розпалювання ворожнечі, що відомо було навіть підліткам. То хіба не очевидно, що та політика «відплати» була з їхньою участю, як і створення підставних загонів УПА. Цілком очевидно, що польсько-український конфлікт розробляли і німецькі спецслужби.
ГРОМАДСЬКА ІНІЦІАТИВА
Потрібен спільний День пам’яті та примирення
Лариса КОНАРЕВА,
«Урядовий кур’єр»
Відомі громадські та релігійні діячі України напередодні 70-х роковин волинських подій створили комітет «Примирення між народами» і закликали керівництво України та Польщі прискорити підготовку спільних документів про українсько-польське примирення. А також запропонували встановити спільний для обох країн День пам’яті та примирення.
Представники традиційних церков, відомі громадські діячі та митці звернулися до українського та польського народів зі словами співчуття щодо взаємного протистояння часів Другої світової війни та після неї і підкреслили важливість добросусідських відносин нині: «Наше минуле і сьогодення мають слугувати майбутньому. Лише разом ми зможемо віддати належну данину загиблим і гарантувати мирне та гармонійне співжиття теперішньому та майбутнім поколінням українців і поляків».
Члени комітету закликали спільними зусиллями сприяти налагодженню порозуміння між українцями та народами інших країн у трактуванні непростих сторінок спільної історії: «Ці конфлікти були частиною історичного процесу, який зрештою привів нас до сьогодення, і це треба прийняти, а не шукати помсти. Теперішнє наше завдання — зробити все, щоб таких страждань, а особливо жертв, більше в наших відносинах ніколи не було». Також вони висловили занепокоєння «спробами деяких політичних сил польської сторони зробити історичну реконструкцію подій на Волині, внесення недружніх законодавчих ініціатив до представницьких органів влади стосовно «волинського питання», ухвалення яких загрожує розпалюванню міжнаціональної ворожнечі, руйнації досягнень у справі примирення, та призвести до погіршення українсько-польських відносин».
Колишній Президент України Леонід Кравчук, що увійшов до комітету «Примирення між народами», сказав із цього приводу: «Ми не хочемо, щоб у наших суспільствах нагромаджувалися негативні ідеї, оскільки вони можуть мати поганий підсумок. Я говорив з цього приводу із президентом Кваснєвським, спілкувався з Послом Польщі в Україні, вони також відчувають: ідея залучити до спільної розмови, до примирення, до молитви, до добра — прогресивна і правильна. Минуле не повинно заважати нам жити дружньо сьогодні і завтра. Правду історії слід знати, та думати краще про майбутнє».
«Ми просимо наших співвітчизників та братів-поляків подивитися на минуле крізь призму сучасності й визнати, що нинішній стан нашого добросусідства був вистражданий у віках, що конфлікти минулого ніколи не були фундаментом нашого життя», — закликали Леонід Кравчук, патріарх Філарет, архієпископ Симеон, кардинал Любомир Гузар, Мирослав Маринович, Марія Матіос, Борис Олійник, Ада Роговцева, Ігор Юхновський, Іван Васюник та Володимир В’ятрович.