Моє написання матеріалу про дивака з Бахмута Донецької області майора запасу Володимира Дериведмедя збіглося із сумною звісткою з Донбасу: в місті Лимані Донецької області помер український патріот, волонтер Артем Мірошниченко. Не від кулі російського окупанта чи їхнього співучасника, не від ворожого «граду» (як прочитав у фейсбуці допис ще одного донбаського патріота, голови правління ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини» Станіслава Федорчука), а через… ненависть до української мови місцевих тітушок, які, почувши, що Артем розмовляє українською, здійснили напад на нього.

«Українська Донеччина та Луганщина існує писав Станіслав Федорчук, — попри війну, відсутність реальної підтримки будь-кого, крім невеликого кола людей. Право бути українцем і говорити українською завжди було викликом для місцевого криміналу, орієнтованого на Росію. Для місцевої влади, яка снила Москвою та тульськими пряниками. Нафталінових керівників освітніх і культурних закладів, для яких українське означало тільки маргінальне, смішне, непотрібне».

Люди без прапора та національності

Я згодний із твердженням пана Федорчука: часто перебуваючи у відрядженнях на українському (підкреслюю, не окупованому росіянами) Донбасі, відчуваю певний дискомфорт під час спілкування з місцевим населенням. На запитання, поставлені українською, вони відповідають неохоче. І лише російською.

І це почалося не в 2014 році. Війна Росії проти України на Донбасі лише загострила мовну проблему: місцеві мафія та олігархи (і з цим твердженням Станіслава Федорчука теж погоджуюсь) «робили все, аби маргіналізувати Україну та її вияви. Аби система освіти та науки належала совку та вірним його підлабузникам. Щоб на Донбасі й надалі виховували людей без прапора та національності. Без знання мови та історії».

Мій новий бахмутський знайомий Володимир Дериведмідь тримає в місті магазин української книжки, який назвав «Еней». Я спочатку думав, що це пов’язано з «Енеїдою» Івана Котляревського. Але виявилося, що колишній афганець та нинішній атовець пан Володимир мав друга-бійця з позивним «Еней» (до речі, теж, як і великий український письменник Котляревський,  уродженець Полтави).

— Мій «Еней» спав на фронті поруч зі мною, — згадує Володимир Дериведмідь. — У рюкзаку він завжди мав 2—3 книжки. Під Іловайськом загинув з твором Романа Коваля «Отаман Зелений». Пізніше я дізнався, що в романі письменник розповідав про прадіда «Енея», який у 1918 році зі зброєю в руках захищав Україну.

До речі, солдат мав уже їхати додому, на деблокаду (мав навіть квиток у кишені), але не міг залишити хлопців. Я назвав магазин ім’ям друга й хочу встановити пам’ятник воїну, де б він сидів на колоді, читаючи книжку, а поряд стояв автомат. 

Пан Дериведмідь замовк на хвильку, а потім розповів, що в нього в Афганістані не загинув жоден солдат. А на Донбасі, служачи старшиною другої роти в батальйоні «Донбас» (бо мав уже понад 60 років), він втратив за чотири місяці дев’ятьох бійців. Ще 19 було поранено. Довелося старшині відправляти з моргу додому тіла двох бійців, а в похованні чотирьох однополчан брав участь особисто. «Еней» був одним із цієї четвірки. Володимир знав його батьків з Полтави, яким на похороні важко було дивитися в очі.

Каталізатор таланту

Наша розмова відбувалася в магазині пана Дериведмедя. І скажу відверто, почувався тут приємно, затишно. Серед майже чотирьох тисяч книжок, географічних карт, українських прапорів, картин, плакатів та вишиванок.

— Якщо у Львові чи Тернополі цей товар дає доходи, — веде далі розмову Володимир, — то в Бахмуті «Еней» — це соціальний проєкт: прибутків він фактично не дає (оренда приміщення становить 5 тисяч гривень на місяць влітку і 8 тисяч взимку), а от клопоту… Я обійшов пішки в Бахмуті та об’їхав  у районі всі школи. Як ми можемо будувати на Донбасі Україну, коли навіть у школах бракує української літератури? Не всі вчителі навіть розуміють значення української книжки. Я намагаюся виправити цю ситуацію, але відчуваю дуже великий спротив. Мені, наприклад, прикро, що ні Бахмутський міський голова, ні міський відділ освіти жодного разу не зайшли до мене в магазин, який розташовується в дуже гомінкому місці поблизу авто- та залізничного вокзалів.

Крім того, коли пан Дериведмідь відкрив «Енея», у нього… відрізали світло, пошкодили портрети відомих українців. Великою проблемою стала й купівля літератури: пересилка однієї книжки коштує майже стільки, скільки й сама книжка. Володимир про це говорить скрізь, аби продавцям національної літератури допомогли чиновники, меценати, але ситуація в кращий бік змінюється дуже повільно. 

— Нам потрібен великий оптовий магазин, де ми могли б купувати українську книжку для Донбасу, — каже пан Дериведмідь, — бо дітям ходити до школи треба щодня і читати українські книжки теж. Ніякий інтернет не замінить їм книжку, яка дає змогу зосередитися. Я вважаю книжку надзвичайно толерантним каталізатором таланту дитини. Якось до мого магазину прийшла мама із сином. «Сашку, — запитала в нього, — що ми купимо тут?» Дитина довго роздивлялася книжки на полицях і зрештою в найдальшому кутку побачила книжку з хімії. Українською мовою! «Хочу цю, — сказав хлопчик. — Купи!» 

«У 42 відчув себе українцем»

— Для мене, вірите, магазин — це фронт! — Володимир Дериведмідь став серйозним. — У 42 роки я відчув себе українцем, хоч родом зі, здавалося б, російськомовної Дніпропетровської області. Як військовий розмовляв до цього теж російською. Але зрозумів, що ми ніколи не побудуємо цивілізовану Українську державу, якщо не розмовлятимемо рідною мовою. З дорослими вже запізнилися. Але дітей ще можемо врятувати. 

Проживши 15 років на Донбасі, пан Володимир, як запевнив, став іншою людиною. Він уже не відмовчується, коли чує в міському транспорті (я особисто був свідком такої ситуації): «А што ето ви тут по-украінскі говоріте? Тут такоє не катіт». 

— «Катіт», ще й як! — жорстко відповідає Володимир. — Я в себе вдома! До речі, українці, які виїхали з окупованого Донбасу й живуть тут, мене в цьому підтримують. Бо вони теж хочуть жити в українській Україні. Тому й заходять до мене в магазин. Бо таких книжок, як у мене, вони ніколи не куплять на ринку. І я не лише продаю їм книжки, а й розповідаю про українство в Бахмуті, раджу, де можна поїсти, переночувати. При цьому особливу увагу приділяю дітям, бо вони ще не соромляться української мови. Заохочую їх вчити українські вірші: прочитала, наприклад, дитина український вірш у магазині, я нагороджую її цукерками, бубликами. Пам’ятаю, один хлопчик без заминки видав Сосюрине «Любіть Україну!» — отримав за це вишиванку (уже 20 вишиванок роздав). А ввечері ми показали цю дитину по телевізору. Скільки радості тоді було в очах хлопчика! Дід йому за це купив географічну карту, і той за рік вивчив кілька країн. Українці — духовна нація. Цю духовність потрібно розвивати. 

До речі, про те, що російська мова є мовою сусідньої держави, ще й агресора, діти починають швидше за дорослих розуміти: чотирирічна дівчинка їхала якось у Бахмуті в таксі (цю історію мені розповіли знайомі). І ось дитина почула, що навігатор говорив у машині російською. Вона запитала у водія, хто це розмовляє мовою агресора, ворога! Водій не знайшов що відповісти і сказав: «Так уже вийшло. Я теж розмовляю російською!» На це дівчинка відповіла, що, значить, і він ворог. І замовкла.

Грізна зброя

Українська мова на Донбасі сьогодні — це грізна зброя. Якщо нею заговорить не лише Бахмут, то Росія зазнає повного краху. Але агресор не хоче здаватися. І смерть Артема Мірошниченка — це черговий злочин проти України, а не побутова хуліганська бійка з летальним наслідком, як намагаються переконати всіх місцеві поліцейські. Це продовження війни проти справжніх українців.

Володимир Дериведмідь й далі перебуває на передовій цієї війни. І намагається долучити до боротьби за українство нових бійців. Однією з найактивніших помічниць його є начальниця відділу Бахмутського бюро правової допомоги Краматорського міського центру керівник громадської організації «Бахмутська ліга правозахисників» Оксана Балатюк. До тодішнього Артемівська (нині Бахмут) пані Оксана переїхала у вересні 2014-го з окупованого Донецька. Відтоді надає безоплатну первинну правову допомогу громадянам, особам без громадянства, іноземцям, роз’яснюючи чинне законодавство, складаючи заяви, скарги або інші документи не процесуального характеру, що не стосуються суду, а також правові консультації. 

— За день, — каже пані Оксана, — до мене звертаються десятки людей. Наше бюро вже подало понад сто позовів проти Пенсійного фонду з приводу заборгованості щодо виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам. Ці справи не вирішуються, що дуже прикро. Тому ми намагаємося їх супроводжувати й надалі, робити запити до виконавчих органів. Паралельно з наданням допомоги займаємося правовим навчанням населення: «чесна платіжка» (як оскаржити, наприклад, неправильно оформлені платежі), «юридична сотня» (робота серед військовослужбовців), сімейні, спадкові питання, виходимо на установи виконання покарань. 

З Володимиром Дериведмедем Оксана Балатюк працює, надаючи правову допомогу людям в «Енеї», забезпечуючи українськими книжками установи виконання покарань, консультуючи громадян з правових питань, організовуючи культурні заходи.

Ось так у Бахмуті по-справжньому потужно розростається територіально український острів. Допомогти б йому швидше міцніти!

Олександр КРЮЧКОВ
(фото автора),
«Урядовий кур`єр»