Заслужений професор
Харківського національного університету
імені В.Н. Каразіна
Володимир Калашник:
Нетлінним скарбом століть, який передається від покоління до покоління, із уст в уста, об’єднує минуле і прийдешнє, називають національну мову і літературу. За словами одного з вітчизняних класиків, мова — це живий організм, вона розвивається за своїми законами, а тому треба плекати її у чистоті. Як бережуть українську мову на Слобожанщині, «УК» намагається з’ясувати в розмові із заслуженим професором Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Володимиром КАЛАШНИКОМ.
— Володимире Семеновичу, Харків позиціонує себе російськомовним містом. І справді, у 80-і роки минулого століття тут була лише одна українська школа. В незалежній Україні ситуація змінилася — шкіл стало більше, проте українського слова майже не почуєш. Чи так було завжди?
— Загалом Харків за часів Квітки-Основ’яненка був істинно українським містом. А зросійщення почалося тоді, коли він потрапив до царської Росії як губернське, а потім купецьке місто й став, як писав Антон Павлович Чехов, брудним, без бруківки рядовим містом у Російській імперії. Однак і за таких обставин українська мова зберігалася, і Харків дав світові багато славних українських імен. Крім Квітки-Основ’яненка, можемо назвати передусім Олександра Потебню, який хоч і досліджував російську мову, проте з великою повагою ставився й до української, віддавав, користуючись тодішньою термінологією, малоросійському наріччю належне як одній із окремих слов’янських мов.
Тут працював Дмитро Багалій, який читав лекції українською мовою як викладач університету, а як науковець і міський голова приділяв увагу українській етнографії та фольклору. Слід згадати також Бориса Грінченка — автора першого чотиритомного словника української мови, який учителював на Харківщині і займався просвітницькою діяльністю. У 20-ті роки минулого століття, в період українського відродження, Харків був майже суціль україномовним — з національними школами, часописами, літературними угрупованнями й театрами, зокрема й прославленим «Березолем» Леся Курбаса. Та наприкінці 1920-х—початку 1930-х років розгорнувся надуманий, сфальшований процес так званої Спілки визволення України, коли було знищено весь цвіт української нації, репресовано 500 українських письменників.
— Як відомо, після набуття чинності торік Закону про мовну політику Харківська міськрада, а за нею і обласна ухвалили рішення про надання російській мові статусу регіональної на території Харкова і всієї області. Але з 2006 року діловодство офіційних органів як у місті, так і в області вже велося і російською, і українською мовами. Для чого, на ваш погляд, потрібно було приймати такі рішення вдруге?
— Тоді, у 2006 році, я очолював крайову організацію Конгресу української інтелігенції і ми подавали заяви в суди на незаконні дії місцевої влади. Пам’ятаю, що розгляди цих справ затягувалися, їх постійно переносили. Хоч на той час харків’яни за потреби вільно користувалися російською мовою без будь-яких рішень чи ухвал. А дії місцевої влади були, на мій погляд, лише політичним демаршем. Інша річ тепер, коли прийнято рішення про використання регіональної російської мови в місті та області. Гадаю, що це зроблено задля того, щоб можна було користуватися регіональною російською мовою без звертання до мови української, яка в Основному Законі — Конституції України — значиться державною.
Це дає змогу всім чиновникам, які не знають державної мови, обіймати державні посади, у тому числі й найвищі. Чи допустимо таке в інших країнах — Польщі, Німеччині чи, скажімо, у Франції, де мені довелося викладати в університеті з 1974 по 1976 рік? Тоді міністром внутрішніх справ Франції був поляк Понятовський, який розмовляв на державній службі не польською, а французькою мовою, оскільки він був громадянином Франції. Так має бути і в державі Україна, де всі її громадяни повинні дотримуватись законів, а не трактувати їх на власний розсуд, зокрема й закон, який торкається забезпечення прав національних меншин. Ви ж подивіться, цей закон уніс дестабілізацію в суспільний спокій і сприяв розколові України, а не протидіяв, як мало б бути. А в розколі зацікавлені сторонні сили — антидержавні, які не визнають держави Україна, ті, хто хоче повернути її в лоно імперії хоча б по шматочку…
— Щодо згаданого вами закону, варто зазначити, що в Харкові проживає 111 національностей. Українцями себе вважають понад 60%, росіянами — понад 30%. Чому, на ваш погляд, аж 87% харків’ян, за результатами опитування 2002 року, висловились за використання у місті російської мови поряд із державною?
— З одного боку, можливо, було фальшування, а з другого, як говорив один професор, якого висміювали: «По-руськи оно какось-то льогше». Мушу зазначити, що насправді чисту російську мову в Харкові почути практично неможливо. Виняток становлять лише вчителі-русисти, науковці-русисти й деякі прошарки інтелігенції. Решта користується не російською мовою, а суржиком, який представники «Русского единства» називають «руським язиком», який, як вони пропагують, походить начебто від русів. Хоч якщо відштовхуватися від Київської Русі, то русами називали українців, яких потім, у Російській імперії, стали називати малоросами.
— На початку нинішнього року редактор найстарішого в Україні Харківського обласного державного радіо Ірина Мироненко звернулася до краян із проханням захистити єдине національне мовлення, адже на його хвилях почало говорити «Русское радио». Офіційне пояснення — відключення трансляції радіопередач пов’язане з нестачею коштів. Однак харків’яни, які звикли слухати історичні передачі Юрія Шаповала, літературні — самої Ірини Мироненко та слухати українські пісні, вважають це наступом на українську мову. Яка ваша точка зору щодо цієї події?
— Я не вникав у перипетії, однак, гадаю, те, що сталося з національним мовленням в області, несправедливе насамперед щодо жителів сільської місцевості. Адже передачі обласного радіо здебільшого слухають саме там. Кажу про це, бо й сам працював учителем, а потім директором школи в одному із сільських районів області. А в окремих передачах обласного радіо брав участь і можу засвідчити, що було дуже багато дзвінків від сільських слухачів, коли ми говорили про двомовність, про погляди на це Олександра Потебні і про державність української мови загалом. Це хвилювало людей, отож позбавляти їх вибору, м’яко кажучи, неправильно.
— А як ви прокоментуєте факт, що в Харкові ліквідували місцеві газети, які виходили українською мовою (до 1990 року це були «Вечірній Харків» та «Ленінська зміна») і що нині тут фактично неможливо купити українську газету або журнал?
— Річ у тому, що лицемірство заяв про підтримку української мови, які лунають з різних трибун, проявляється і в такий спосіб. Я пригадую «Вечірку», яку охоче читали харків’яни українською мовою, у крайньому разі нехай би її зробили хоча б двомовною. Так ні ж, вона повністю перейшла на російську. А про «Ленінську зміну», яка теж змінила мову, мені навіть боляче говорити. Цю газету, в якій свого часу працювали корифеї українського слова Олесь Гончар, Борис Олійник, любили сільські й міські читачі, багато хто навіть шліфував за нею своє мовлення, оскільки там майже не було ляпів і штампів. У «Ленінській зміні» працювало багато наших кращих випускників, які робили її живою, потрібною людям. Тепер же цього періодичного видання не існує… На жаль, таке відбувається не лише в Харкові.
— Чи маєте ви якісь конкретні думки і пропозиції щодо зміцнення позицій державної мови?
— Вважаю, що головним тут має бути лише одне — це чітке виконання законів і Конституції України про державність української мови.
Держава передусім повинна підтримувати все державне, у тому числі й українську мову. І те, що не державне, але сприяє зміцненню іміджу України, також має розвиватись. Але при цьому в жодному разі не можна переписувати історію держави, принижувати тих, хто творить цю історію, дав ім’я цій державі і щиро вболіває за її долю.
— Володимире Семеновичу, вже багато років ви незмінний голова оргкомітету і голова журі традиційного Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, що проходить і на Харківщині. Що цікавого було на конкурсі цьогоріч та хто його переможці?
— Це був уже тринадцятий такий захід, який зібрав не лише конкурсантів, а й шанованих гостей — представників Ліги українських меценатів, Національної спілки письменників України, науковців тощо. Щороку студенти харківських вишів у ньому стають призерами. Зокрема, в 2011-му друге місце на загальнонаціональному етапі посів студент Каразінського університету Євген Редько. Переможцем 2012 року став курсант Харківського університету повітряних сил імені Івана Кожедуба Владислав Снаговський, а студентка Харківського гуманітарно-педагогічного інституту (нині Харківська гуманітарно-педагогічна академія) Віра Пустовалова посіла друге місце. Наразі Віра і Євген — аспіранти кафедри української мови нашого університету. Дуже приємно, що й цього року серед переможців — студенти-харків’яни.
Світлана ГАЛАУР,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир КАЛАШНИК. Народився 1936 року в селі Мануйлівка на Полтавщині. Закінчив філологічний факультет Харківського університету. Вчителював, працював директором середньої школи в місті Барвінкове Харківської області. З 1967 року на викладацькій роботі в alma mater. Чверть століття був завідувачем кафедри української мови. Доктор філологічних наук, член Національної правописної комісії та редколегії академічного часопису «Українська мова». Відмінник освіти України. Заслужений професор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Заслужений працівник освіти України. Автор поетичних збірок «Осінній дивоцвіт», «Бентежне надвечір’я», «Біла зоря», «Осоння осені». Член Національної спілки письменників України.