Переможець Євробачення
Володимир ЛУЦІВ
Уродженець Івано-Франківщини, нині громадянин Великобританії Володимир Луців переміг на Євробаченні понад півстоліття тому.
Щоправда, 1961 року міжнародний конкурс виконавців естрадної пісні, наступником якого і стало Євробачення, називався «За чашу Європи». А здобув перемогу Тіно Вальді (сценічний псевдонім співака), яка принесла йому світову славу, в бельгійському місті Ноклезіт. З 82-річним співаком, музикантом, громадським діячем ведемо мову про його непросте життя.
— Володимире Гавриловичу, і все-таки, чому тоді в бельгійському розкішному казино над морем, де змагалися сотні кращих виконавців шлягерів 1950—1960-х років з багатьох країн світу, ви були Тіно Вальді?
— Частина мого життя випала на часи Другої світової війни. Передумови і наслідки, з нею пов’язані, позначалися на людських долях. У своїй біографічній книзі «Від Бистриці до Темзи» розповідаю про те, що з батьком своїм зустрівся в післявоєнній Німеччині, згодом він жив зі мною в Англії. Мати так і залишилася в Польщі у моєї сестри. Свою дружину Лесю Нестерук зустрів під час концерту у Франції: вона вважала, що я італієць, а я — що вона француженка. Тільки в 90-х роках минулого століття зміг побачити своїх родичів у Надвірній.
— То був і непересічний творчий дебют: об’їхавши 16 країн світу, виконуючи пісні на шести мовах, виступили в київському Жовтневому палаці з голландським хором імені Миколи Лисенка, де нема жодного українця, крім диригента...
— І якби ви знали, який я був щасливий, що здійснилася моя давня мрія — виступити на Батьківщині під своїм іменем: Володимир Луців — того вже було достатньо. Виконав на бандурі прекрасну думу XVII століття «На смерть козака-бандуриста», жанр, який унікально презентує в світовій музичній скарбниці наше народне мистецтво, державу і культуру, поєднує в собі творчу палітру трьох оперних арій, де немає нічого банального.
— Мистецтвознавець Алла Терещенко написала тоді про виконання вами цього твору прекрасний відгук у пресі…
— А письменник Олесь Гончар висловив знамениті, актуальні для нас сьогодні думки в «Літературній Україні» про цих голландців у вишиванках: наскільки треба бути високоцивілізованим народом, щоб пропагувати чужу культуру десятиліттями задарма. Навпаки, ще й тратити свої кошти, щоб мати можливість співати наші пісні.
— Пане Володимире, повернімося в ті часи, коли прізвища Луців було мало і ви на Євробаченні «За чашу Європи» були Тіно Вальді, представляючи…
— … команду Англії.
— Як — команду?
— Конкурс Євробачення зароджувався в 1957-1958 роках. У 1960-х мав кілька напрямків, конкурсів-клонів. «За чашу Європи» змагалися команди виконавців багатьох країн світу. Я представляв Англію в числі її п’яти естрадних співаків. Ми протягом тижня виконували по кілька популярних пісень кожен. Мій англійський шлягер «Марта» серед інших, мною виконаних, набрав найбільшу кількість балів, які принесли перемогу мені і Сполученому Королівству Великої Британії.
Володимир Луців із дружиною Галиною (світлина з британських газет 1960-х років). Фото з сайту texty.org.ua
— Тоді конкурс таки суттєво різнився від теперішнього?
— Особливо мистецьким рівнем. Недарма Італія довго не брала в наш час у ньому участі. Тоді оцінювалася не стільки пісня, скільки рівень виконавської майстерності не тінейджерами, а авторитетними фахівцями, на першому місці була творча особистість, а не кланові, комерційні чи політичні інтереси.
На цей конкурс я вже прийшов з коротким і зручним для слуху західного слухача іменем — Тіно Вальді. Його припасував мені менеджер після однієї цікавої історії моєї розкрутки на британському комерційному телебаченні.
Мене кілька днів анонсували: «Владімір Луців просто з Москви», хоч я мешкав у одному з кварталів Лондона, був у тутешній українській громаді і ходив до української церкви. Я навідріз відмовився від такої презентації та виступу, тому мені надовго був відрізаний шлях на комерційну телевізію.
— А що було далі з вами і членами британської команди після здобуття «Чаші Європи»?
— Стали дуже популярними. З нами була згодом відома у світі естрадна співачка Кеті Кірбі, яка померла недавно. Я мав ангажементи в кращих театрах Європи, творчі турне по 3—4 місяці на фешенебельних суднах «Королева Єлизавета» та «Королева Марія». Вони брали на борт 3—4 тисячі пасажирів, яких обслуговувало 7 ресторанів і 16 оркестрів. Там мав змогу познайомитися з відомими особистостями, як, наприклад, російський поет Євген Євтушенко, англійський актор Брус Форсайт та багато інших.
— Десь читала, що на конкурсі Євробачення 50 років тому серед інших ви виконували пісню «Дикі гуси».
— Так, але це були не ті, що в Руслани Лижичко. Втім, коли вона в 2004-му стала переможницею конкурсу Євробачення з «Дикими танцями» (а цю пісню вона теж виконує), до мене, як до першого переможця, українця за походженням, зателефонували з Бі-Бі-Сі й запросили на прямий ефір. Серед кількох питань було таке: «Чи дасть собі раду Київ з організацією конкурсу і прийомом гостей?»
Я згадав, що її танцювальна група була одягнена в шкіряний одяг, і сказав: «Звичайно. Хоч столиця України і давнє місто, але в шкірах там уже давно не ходять».
— Пане Володимире, після того, як ви перемогли на євроконкурсі, вам таланило ще не раз бути першим, робити вагоме для української і світової культури та історії?
— Уперше в історії музики дав і записав концерт бандури в супроводі камерного оркестру, переклав і виконував неаполітанські пісні українською мовою. Італійці насолоджувалися мелодійністю української мови, дивуючись її близькості до їх рідної. В 1986—1987 роках уперше очолив мистецьку комісію підготовчого комітету зі святкування 1000-річчя Хрещення Русі-України, організував понад 30 творчих турне українських ансамблів і творчих колективів до Америки, Канади та Європи і вперше для себе (сміється) прожив з однією коханою жінкою півстоліття.
— Чи хтось з ваших дітей та внуків обрав музичну стезю?
— Моя дружина теж співала. Одна з трьох доньок якось сказала: «Треба, щоб хоч хтось мав у тій хаті розум» — вони обрали біологію та медицину.
— А ви знайшли своїх послідовників у рідній Надвірній, ставши її почесним громадянином, заснувавши благодійний фонд імені Володимира Луціва? Адже там зберігаються ваші концертні бандури, рідкісної ручної роботи німецьких майстрів українського походження Василя Глада, братів Гончаренків…
— Своєму рідному місту я справді подарував те, що мені найдорожче. В числі цих речей — збірка живописних творів. Оскільки я вже 17 років пересічний англійський пенсіонер — через складну операцію мусив назавжди покинути сцену і допрацьовувати до заслуженого відпочинку менеджером у великій фірмі, то тепер, користуючись своїми зв’язками і знайомствами, займаюся підтримкою талановитої надвірнянської молоді.
— Ми дізналися, що всі 40 лауреатів премії імені Володимира Луціва в різних номінаціях — мистецьких, технічних, громадських — стали успішними в житті і в своїй професії. Що їм дав фонд — велику матеріальну підтримку?
— Ні. 1500 гривень — сума чисто символічна. Очевидно, сама процедура визначення кращих, чесність і об’єктивність людей, які працюють у фонді з молоддю, урочистість, велелюдність вручення премії дають їм моральне натхнення і віру в свої сили. Мені хотілося, крім посильної для мене матеріальної допомоги, передати їм свій дух і віру в себе, своє оточення, в потрібність своїй країні. А головне, що для цього варто і треба жити та працювати.
— Вочевидь вам це вдалося. Спасибі за розмову і невичерпний життєвий оптимізм.
Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир ЛУЦІВ. Народився 25 червня 1929 року в Надвірній Івано-Франківської області в багатодітній сім’ї купця. Тут закінчив початкову школу. 15-річним вивезений до сестри, яка проживала в Польщі. Музичну освіту здобував у Німеччині, Італії та Англії. Бандурист, співак. 27 років був послом української культури та історії в світі. У 2008 році нагороджений орденом «За заслуги» ІІ ступеня. Заснував благодійний культурно-мистецький фонд ім. В. Луціва в Надвірній, який опікується талановитою молоддю Прикарпаття.