ДОСВІД
Холдинг «АгроЗлатодар» відновлює тваринницьку
галузь. І не тільки
Директор холдингу «АгроЗлатодар», депутат обласної ради, заслужений працівник сільського господарства Володимир Лук’янець — людина на Черкащині відома. І не тільки тому, що у свій час він очолював обласну державну адміністрацію, а ще раніше був молодіжним лідером. Його погляд на економіку області, зокрема на стан справ у сільському господарстві, викликає інтерес у багатьох журналістів, керівників підприємств, у його колег-депутатів. Адже Володимир Лукич, пройшовши хорошу школу від рядового працівника, керівника господарства до керівника області, бачить більше й далі тих, хто перевантажений щоденними клопотами, часом зашорений складними стосунками з партнерами, чиновниками того чи іншого рівня, обтяжений політичними амбіціями.
Оживають ферми
Сьогодні Володимир Лукич очолює холдинг, до якого входить дев’ять сільськогосподарських підприємств. І не тільки дає їм раду, а й прагне, аби досвід, набутий тут, поширювався в інших трудових колективах області. Він, як депутат, уболіває за стан справ у регіоні не менше, ніж окремі чиновники. Саме тому й почали нашу бесіду з найгострішого на сьогодні питання: відновлення тваринницької галузі. В окремих селах нині дожилися до того, каже керівник, що забули, яка на вигляд корова. Тим часом, якщо цілеспрямовано працювати на відновлення поголів’я, належне його утримання, успіху можна досягти. В цьому переконують і справи в господарствах, що входять до очолюваного ним об’єднання. Там, де вже було махнули рукою на тваринницьку галузь, завдяки вкладенню коштів, розвитку кормової бази, будівництву нових та реконструкції старих ферм сьогодні відроджується життя.
У Канівцях Чорнобаївського району, приміром, сьогодні утримують 1600 голів великої рогатої худоби, в тому числі — 550 корів. У Бакаєвому — 220 корів. Місцеве господарство «Мрія» успішно розвивається завдяки вмілому застосуванню прогресивних технологій, тут уже добиваються високих надоїв молока, високих урожаїв зернових та інших культур. У селі Нове Життя зовсім недавно придбали сотню корів, там уже реконструювали два старі корівники, а третє приміщення будують у розрахунку на 250 голів.
На відміну від інших «АгроЗлатодар» розвиває тваринницьку галузь, зміцнює кормову базу. Фото Володимира ЗАЇКИ
На тлі інших господарств, у яких продовжують пускати під ніж продуктивну худобу, «АгроЗлатодар» має вигляд такого собі острівця «радянського» підходу, де, незважаючи на труднощі, тваринницька галузь відновлюється.
— Кроки держави щодо підтримки розвитку галузі у вигляді дотацій жителям села за утримання худоби треба тільки вітати, адже, заохочуючи людей вирощувати й доглядати тварин, збільшуємо можливості виробництва як молока, так і м’яса, — сказав директор Хвильово-Сорочинського СТОВ Володимир Запасний. — Добре було б, якби хтось запобігав і ціновим перепадам, коли, приміром, у свинарстві доводиться, аби вистояти, вишукувати останні резерви, а то й тимчасово розпродувати тварин. Це відкидає розвиток галузі назад. А щоб потім відновити поголів’я, треба вкласти значні кошти. Ринкове коливання цін на м’ясо змусило нас торік розпродати велику частину поголів’я, однак нинішнього року вже поставили на відгодівлю дві тисячі свиней, добиваємося значних приростів ваги. Є надія, що рентабельність свинарства нинішнього року буде прийнятною.
— Так само слід подбати й про закупівельні ціни на молоко, адже сьогодні в селян заготівельники беруть його за безцінь, а молокозаводи продають перероблену продукцію за великі гроші, наживаючись на різниці. Цей перекіс потрібно негайно ліквідувати, — переконаний Володимир Лук’янець. — Утримувати корову чи свиню в домашньому господарстві на селі — важка праця, вона потребує не тільки сил, а й коштів. Це треба пам’ятати всім, хто споживає продукцію ферм.
Земля перестане родити?
З іншого боку, без тваринництва неможливо повноцінно розвивати й інші галузі, зокрема рослинницьку. Землю за останні десятиліття, зауважує депутат, ми просто виснажили. Якщо в радянські часи в області вносили на кожний гектар посівних площ до 16 тонн органічних та 175 кілограмів мінеральних добрив, то нині про це можна тільки мріяти. Втрачається родючість грунтів. Таке поняття, як ротація полів, для багатьох нині порожній звук. А шкода. Раніше Черкащина ніколи не сіяла більш як 70 тисяч гектарів соняшнику, зважаючи на здатність цієї технічної культури виснажувати грунти. Нині ж у гонитві за прибутками збільшили посівні площі під цією культурою вдвічі. А що робитимемо, коли земля перестане родити?
Таке ж уболівання за стан справ на селі чується в голосі Володимира Лукича й стосовно виробництва цукру. Чимало господарств, у тому числі й ті, що входять до складу холдингу, взагалі відмовилися вирощувати цукрові буряки, адже це стає невигідним бізнесом. Щоб провести посівну, треба взяти банківський кредит. Цукрові заводи ж не беруться кредитувати селян, аби ті посіяли та зібрали буряки. Та й навіть виробивши продукцію, передоплати господарствам робити не поспішають. Тим часом аграрії дуже ризикують, особливо в спекотних погодних умовах, які останнім часом переважають. Ось і нинішнього року, той, хто посіяв цукрові буряки, не знає, що його чекає, адже в багатьох районах посіви просто згорають від спеки та бездощів’я.
Слід, на думку Володимира Лук’янця, подбати й про будівництво крохмально-патокових заводів. Принаймні на Черкащині добре було б мати такий хоча б один. Річ у тім, що, збільшуючи щороку посівні площі під кукурудзою, господарники вирощене зерно вивозять за кордон, де його переробляють на продукцію, яку нам і продають. Тим часом набагато вигідніше переробляти його, як і насіння соняшнику, в нас. Нескладні розрахунки переконують: слід якщо й вивозити, то не сировину, а готову продукцію.
І ще про одне радить не забувати відомий господарник — про соціальну сферу села. Торік СТОВ «Мрія», що в селі Бакаєве, витратило на соціальну сферу з кожного гектара по 320 гривень. За ці кошти вдалося відремонтувати дороги, заклади культури, поліпшити благоустрій села, зокрема створити чотири паркові зони та ставок. Сьогодні в області дедалі ширше практикують укладання соціальних угод підприємств, що працюють на селі, з місцевими сільськими радами. Добре було б, якби всі кошти, які надходять згідно з укладеними угодами, йшли саме на соціальну сферу. Але ж на практиці виходить так, що в кінці року без дозволу сільської ради ці кошти забирають до районних чи обласних бюджетів. Приміром, торік у Чорнобаївському районі три сільські ради недорахувалися загалом мільйона гривень, який пішов до районної казни. Отож село тих грошей уже не побачить.
Слухав Володимира Лукича й думав: в області таких неспокійних, мислячих людей чимало. Чому б їхній досвід і бачення проблем не використати на благо всієї громади? Вони, принаймні, були б тільки раді.