Директор Інституту журналістики
Київського національного
університету ім. Т. Шевченка,
доктор філологічних наук, професор
Володимир РІЗУН
— Володимире Володимировичу, у День професійного свята хотілося б зазирнути в майбутнє. В якому напрямку сьогодні рухається розвиток журналістики? Яким має бути ваш випускник через 5—10 років, аби відповідати професійним вимогам часу?
— Очевидно, що час вимагає свого. Сьогодні випускник працює в плюралістичному та мультимедійному середовищі. Крім того, комунікаційна сфера має потужний віртуальний, інтернетівський компонент, який витісняє реальність. Світова журналістика прагне дотримуватися професійних стандартів, чим відрізняється від аматорського журналізму (однак в Україні зрощення «любительства поговорити» і журналістської професії ще дуже сильне). Медіабізнес потребує універсального журналіста, бо це дешевше, хоч і не так якісно. Хіба що спеціалізованим медіа потрібні вузькопрофільні фахівці, але то швидше поєднання видавничо-редакційної справи з експертно-коментаторською, а не журналістською діяльністю. Усе це сьогодні. Що буде через 5—10 років? Кросмедійна журналістика, яка чітко поділятиметься на професійну і непрофесійну. Професійна журналістика прокладе межу між собою, рекламою і піаром, коментаторством та іншими видами публічної комунікаційної діяльності. Однозначно в Україні зросте попит на високоосвічених універсальних у всіх відношеннях журналістів. Їм ціни не буде, бо журпопса уже нас усіх задушила.
— У ці дні ІЖ святкує 10 років створення кафедри соціальних комунікацій, яку ви — директор — очолюєте. Вітаємо! Але навчальний заклад називається Інститут журналістики, а провідна кафедра — соціальної комунікації. Ви відходите від журналістики?
— Ми не відходимо, розширюємо сферу діяльності під впливом тих процесів, які відбулися у масмедійному середовищі. Раніше під журналістикою розуміли все, аж до віршів у газеті. Що вже говорити про рекламу в ній! Художньо-публіцистичні жанри у журналістиці — хіба не атавізм сьогодні! Ототожнювалася газетярська, телевізійна і радіосправа з журналістикою. Насправді ж газета, телебачення, радіо — це лише майданчики для різних видів публічної комунікації, у тому числі й журналістської. Якщо радіо «працює» у форматі шарманки — то до чого тут журналістика! Або якщо експерт-коментатор веде певну тему у газеті, то чи є це журналістикою? Це вид публічної, якщо хочете, публіцистичної, популяризаторської експертно-коментаторської діяльності. Який відсоток журналістики у сучасних газетах, на телебаченні й радіо — це предмет дослідження.
Володимир Різун — суворий екзаменатор. Зараз перевірить, як студенти опанували соціальну комунікацію. Фото Володимира ЗАЇКИ
Тож у нас насправді відбулося відокремлення від журналістики реклами і зв’язків з громадськістю шляхом інституціалізації їх в окремий бакалаврський напрям, окремі магістерські програми. І слава Богу, що етика журналіста й етика рекламіста чи піарника — це різні дисципліни! Тільки через це Інститут журналістики вже можна назвати інститутом журналістики та реклами й піару. А видавнича справа та редагування як окрема галузь освіти й науки!
Щодо соціальних комунікацій, то тут ідеться про зміну теоретико-методологічного плану. З кінця 2006 року в Україні відкрито нову галузь — науку про соціальні комунікації. Наука про комунікацію, комунікаційне середовище — це ж наша стихія, яку приховували, перебуваючи у філології, через що мали проблеми, може, не так на рівні освіти, як на рівні досліджень. Якщо хочете, то наука про соціальні комунікації для підготовки редакторів, журналістів, рекламістів, піарників, фахівців із медіакомунікацій (маємо і таку магістерську програму), а також для проведення досліджень — це наш «марксизм-ленінізм»!
— Чи правда, що в ІЖ ініціювали опитування, як краще назвати навчальний заклад — Інститут комунікації, Інститут соціальної комунікації, чи залишити стару назву?.. Які результати опитування?
— Згідно з ухвалою вченої ради університету від 3 жовтня 2011 року, після внутрішньої планової перевірки інституту службами університету нам запропонували привести назву у відповідність до сфер нашої освітньої і наукової діяльності. І стороннім людям, як бачите, помітно, що наші штани нам уже завузькі. Проте цей процес, як і годиться для нашого університету, є демократичним: провели опитування студентів, викладачів, хотіли ще й випускників. Але результати такі, що традиційна назва ближча й дорога. Висновок: перейменовувати зарано, а революції тут ні до чого. Необхідний еволюційний шлях, люди повинні всотати в себе іншу парадигму мислення, зрозуміти доцільність такого кроку. Зрештою, назва — це умовність. Вона може бути традиційною, а діяльність новітньою.
— Перехід у нову галузь вимагає нових навчальних програм, підручників, методичних розробок. Вони вже розроблені?
— Звичайно, все повинно зазнати оновлення. Що і робиться, але зважте на те, що новій галузі всього-на-всього фактично чотири роки, бо активно заговорили про соціальні комунікації з 2008 року, хоч стара Європа з 70-х років почала жити з цим поняттям.
— Студенти ІЖ користуються україномовними підручниками чи для навчання «підключаєте» розробки російських вчених? Маєте достатню кількість підручників, розроблених науковцями ІЖ?
— Сучасний студент користується різними джерелами і мовами, благо, Інтернет це дозволяє. Ми маємо свою електронну бібліотеку, яку, до речі, Google легко знаходить. Проте підручників ніколи не буває достатньо. Я вважаю, все-таки, що ми написали замало, хоч за останні п’ять років видали чимало з фаху.
— Які теми дипломних робіт обирають ваші сьогоднішні бакалаври і магістри?
— Ті, які дають змогу перевірити у першу чергу компетенцію випускника. Ми називаємо ці роботи творчими, до яких додається серйозне теоретичне обгрунтування, тобто пояснювальна записка. От тільки-но завершилася державна атестація випускників… Якби ви були членом ДЕК, то надивилися б багато телеробіт, наслухалися б радіоматеріалів, надивилися б різної друкованої продукції. До речі, один із телеканалів демонструватиме студентські роботи, які держкомісія рекомендувала до впровадження.
Магістри, як майбутні науковці, пишуть традиційні наукові роботи. Правда, у деяких магістрів є такий собі когнітивний дисонанс, або вони обирають для себе мазохістський спосіб навчання. Дехто йде в магістратуру не через те, що хоче займатися наукою, а тому що добре звучить. Таке собі насилля над собою: хочу бути журналістом із повною вищою освітою (треба було б іти в спеціалісти), але ж ні — піду в магістри, хоч наукою ніколи займатися не буду! Проблема ця може бути розв’язана єдиним чином: бакалавр має стати повною вищою освітою, як у світі.
— Окресліть, будь ласка, загальний портрет випускника ІЖ. Наскільки затребувані випускники у роботодавців? Чи існує для них проблема працевлаштування?
— Усе пізнається у порівнянні. Мені не раз доводилося вислуховувати наших студентів, які з’їздили за кордон повчитися, що наша освіта не гірша, наші студенти більш грамотні, мають ширший кругозір, вправніше мислять. Проте навчання наше, українське, хибує на відсутність сучасних лабораторій, технічного забезпечення в достатній кількості. Так, маємо десять навчальних цифрових телевізійних камер, придбаних за грант. Шведський студент, наприклад, бере камеру в користування, їде на зйомку, повертає її. Але камера застрахована. Ми ж, як державний заклад, не можемо застрахувати їх, бо держбюджетом не передбачено такі видатки. Звісно, боїмося вільно видавати камери, бо хто їх ремонтуватиме, відшкодовуватиме збитки. Це тільки один, дрібний, але суттєвий для навчання штрих.
От зараз шукаємо спонсорів на 1 мільйон гривень, щоб побудувати студію для підготовки телережисерів та телеоператорів. За 65 років існування інституту держава ні копійки не вклала у телевізійне й радійне технічне забезпечення. Все на подачках (хтось десь щось списав і нам віддав), щось за грант придбали, хтось щось подарував. Тобто державницький підхід тут відсутній. А роботодавець хоче, щоб наш випускник володів сучасною технікою, сучасним програмним забезпеченням.
Для підготовки будь-якого фахівця потрібен, так би мовити, навчальний полігон, де студент має право на помилку, де його навчать, як правильно діяти, аналізуючи його ж помилки. Яким має бути навчальний полігон для студентів журналістики? Це має бути близьке до реальних умов навчальне масмедійне середовище, це по-перше. По-друге, школи журналістики повинні бути в університетах, наділених справжньою автономією, тобто незалежністю від влади і громади. Тільки за таких умов студент журналістики може «відпрацьовувати» свої комунікаційні уміння, не боячись, що його не так зрозуміють чи покарають за неточне слово. По-третє, суспільство повинне чітко відрізняти студента журналістики від професійного журналіста й адекватно сприймати студентські роботи. По-четверте, професійне масмедійне середовище повинне теж адекватно сприймати студентів, вчити їх ставати вправнішими, але воно саме повинно бути високопрофесійним і мати високий рівень професійної культури. По-п’яте, молоде покоління журналістів повинне хотіти вчитися і бути готовим до аналізу свого продукту, його удосконалення.
Поки що маємо викривлену картину: у нас не розмежовуються поняття цензури і редакційної політики та редакційної діяльності, а студенти відповідно через низький рівень професійної культури у галузі не бачать потреби в аналізі написаного чи сказаного, в удосконаленні його. Доходить аж до комічних виявів — аналіз студентського продукту розцінюється як зазіхання на свободу слова студента.
Сьогодні триває процес позитивної співпраці роботодавців медіа з університетами в рамках упровадження Національної рамки кваліфікацій під егідою міжнародної організації Систем Кепітал Менеджмент (СКМ), Міністерства освіти і науки, молоді та спорту, Конфедерації роботодавців України з розроблення професійних стандартів. Роботодавці розробили два професійні стандарти — журналіста мультимедійних видань ЗМІ та редактора мультимедійних видань ЗМІ — і передали ці стандарти освітянам для «перекладу» їх на мову освіти й навчання. Буквально до 20 червня це перевтілення професійних стандартів має відбутися. Таким чином, освітяни отримали від роботодавців реальне замовлення на випускника, намальований ними портрет журналіста й редактора. Сподіваємося, що «писати» з наших студентів портрети будемо разом — ми і роботодавці. Від висування один одному безпідставних претензій переходимо до діла.
Лариса КОНАРЕВА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир РІЗУН. Народився в с. Бахмач Чернігівської області 12 лютого 1957 р. Закінчив українське відділення філологічного факультету КНУ ім. Т. Шевченка у 1979 р. Працював викладачем української мови у Кіровоградському педінституті ім. О. Пушкіна, Київському педучилищі № 1, на факультеті журналістики КНУ ім. Т. Шевченка. З 1984 р. — асистент, доцент кафедри стилістики, з 1996 р. — завідувач кафедри журналістської майстерності та редакційно-видавничої справи. З 2000 р. — директор Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, з 2002 р. — завідувач кафедри теорії масової комунікації, нині — соціальних комунікацій. Ведучій радіо «Промінь» з 2002 р.