Голова Васильківської
райдержадміністрації
Київської області
Володимир Сабадаш
Як і в кожному районі, у Васильківському Київської області люди порівнюють життя до початку реформ і після їх упровадження. Здебільшого нинішні часи кращими не вважають. І справа навіть не в матеріальному добробуті.
«За двадцять останніх років людину праці принизили, — стверджують, зокрема, у селах. — Вона стала беззахисною. В молоді відібрали перспективу, а отже, і майбутнє сіл. На зміну злагоді, моральності та духовності прийшли свавілля, нахабність, цинізм і зневіра». І якщо раніше люди не могли змиритися зі зруйнованими господарствами, понівеченими фермами, то тепер до того ніби нікому й діла немає. Змирились. А занепад духу важче підняти, ніж відновити те чи інше виробництво. Усе це трохи більше року тому відчув Володимир Сабадаш, коли його призначили головою Васильківської райдержадміністрації. Спадок, констатували спеціалісти, отримав плачевний. Нещодавно молодого керівника назвали серед тих, хто вміло повертає справу на краще. Що ж змінюється?
Економіка — фундамент усіх змін
— Володимире Івановичу, як ви вважаєте, який критерій став визначальним для занесення району до списку лідерів області?
— Щось одне виокремити важко. Намагаємось забезпечувати комплексний підхід до розв’язання проблем. Думаю, що узагальнюючий показник роботи — виконання районного бюджету. Цього року ми його перевиконуємо майже на 30%.
— Є різні шляхи досягнення мети. Скажімо, в одному з районів на складі підприємства зберігалася продукція, виготовлена ще за радянських часів. Її реалізували. Керівники рапортували про значне перевиконання бюджету. А наступного місяця вже був провал.
— Розумію, куди ви хилите. Показники виконання бюджету — то свідчення відновлення виробництва на промислових і сільгосппідприємствах. Відтак лише з початку року в районі додалося 700 нових робочих місць.
— Працівники соціальної сфери відчувають виконання бюджету?
— Звичайно. Немає затримок із виплатою зарплати. Вчасно підготували навчальні заклади до 1 вересня.
— А от в одному із сіл нам розповіли, що ніяк не можуть замінити вікна в школі…
— Є така проблема. Ми про неї знаємо. І саме бюджетні надходження дали змогу затвердити програму заміни вікон у навчальних закладах, де в цьому є потреба. Зрозуміло, за один рік не встигнути. Розпочали роботу там, де це нагальніше.
— У зв’язку із занепадом сіл, викликаним непродуманим реформуванням агровиробництва, нині гостро постала проблема оптимізації шкіл. Як вона розв’язується у районі?
— Село, а відтак і школу, бережуть робочі в ньому місця. Тому прагнемо, аби в кожному працювало господарство, щоб у ньому була ферма. Звичайно, наповнюваність шкіл не однакова. Але ми не закрили жодної. Віримо і хочемо, щоб вірили в це і селяни: відновимо села, створимо в них умови для роботи батьків, тож буде там перспектива і для дітей.
— Селу потрібне ще й сучасне медичне обслуговування. Не забуваймо і про організацію культурного дозвілля.
— Усі села охоплені закладами надання первинної медичної допомоги. В центральній районній лікарні є обладнання, яке забезпечує діагностування найскладніших захворювань. Нещодавно поновили парк машин швидкої допомоги.
Щодо роботи клубів і бібліотек, то тут постає чимало проблем. Але впевнений, з піднесенням виробництва збільшаться відрахування до сільських бюджетів, а значить, буде можливість і ремонтувати, й опалювати заклади культури, оплачувати роботу керівників найрізноманітніших гуртків.
.jpg)
У щасливих батьків діти активні. Фото з сайту blogsport.com
Духовність починається з відповідальності
— Володимире Івановичу, приємно бачити в приміщенні райдержадміністрації галерею портретів визначних людей району. Ольга Диптан, Степанида Виштак — це гордість не одного району, а всієї України. Вони прославили свій край не лише високими врожаями. У наш прагматичний час важливо, щоб молодь на їхньому прикладі зрозуміла: не все вимірюється грошима. Життя Героїв Радянського Союзу і Героїв Соціалістичної Праці — це приклад служіння державі, відданості колективу, відповідальності за майбутнє. Чи вдається усе це доносити молодим?
— Стараємось. Адже без минулого немає майбутнього. І ми повинні не лише пишатися доробком наших героїв, а й перевершувати зроблене ними.
— Робота ця тонка й відповідальна. Адже важко виховувати дітей на прикладі попередніх поколінь, коли вони бачать, що тепер дорослі живуть зовсім іншими турботами. Виходить, треба піднімати відповідальність батьків за моральність майбутніх поколінь?
— Складне це завдання. Коли я прийняв район, одразу звернув увагу на занедбаність сіл, сміття у невизначених для цього місцях. Байдужість в очах. Складалося таке враження, що люди на все махнули рукою. Тому розпочав з вимоги до всіх служб, образно кажучи, підмести в хаті.
— Але ж у кожному населеному пункті є сільський голова, який має бути там господарем.
— Однак не всі ними стали. Одним бракувало досвіду, інші не хотіли переобтяжувати себе зайвим клопотом. Були й такі, що цікавились лише паюванням земель. І майже всі посилалися на брак коштів. Мовляв, а що ми без них можемо?
— Тобто жили за інерцією, сподіваючись ділити виділене?
— Саме так. А голова на те й голова, щоб поставити у селі справу так, аби заробляти кошти на задоволення потреб громади. Найважче було переконати пасивних, що вони це можуть робити. Практикуємо для цього різні форми й методи роботи.
— Наприклад…
— Чи не найбільше проблем було у селі Гвоздів. І так, і сяк підходили — не допомагало. Тоді вирішили зібрати в тому селі всіх сільських голів за участю керівників району, аби на негативному прикладі показати, до чого призводить бездіяльність, а також почути думку гостей, що можна зробити для поліпшення ситуації.
— Подіяло?
— Скажімо так, імпульс задали хороший. Результат буде.
Громада — великий чоловік
— Володимире Івановичу, можливо,сільські негаразди від того, що не всі сільські голови зрозуміли: сьогодні вони за все відповідальні. Закон надав їм права, але не передбачив конкретної відповідальності.
— Тут треба говорити про відповідальність і голів, і тих, хто їх обирає. Сьогодні громада —основний суддя свого керівника. Вона не повинна бути пасивним спостерігачем його роботи. Якщо не справляється, має питати. Успіх сам по собі не прийде.
— Але біда в тому, що у багатьох селах залишилися лише літні люди, їм не до активності. От голови й користуються ситуацією.
— Тому ми й прагнемо, щоб у кожному селі було повноцінне виробництво, а значить — жили й працювали в ньому не лише пенсіонери. Не секрет, що за останні роки інтелектуальний потенціал через відтік спеціалістів упав. Запити сільської громади знизились, а життєвий простір звузився. Багато чого треба розпочинати заново. Але, підкреслюю, за активної участі кожного. Люди мають зрозуміти, що клуб — їхній, ФАП — їхній, і т. д. У підсумку життя буде таким, яким самі його зроблять.
— Водночас людям треба розігнути спини, позбутися відчуття приреченості на невдачу. Бо ж за останні роки щодо села і селян було стільки грабіжницьких дій, що жителі населених пунктів уже не вірять нікому і ні в що. Піднесення духу, мабуть, повинне розпочинатися з утвердження справедливості. Чи не так?
— Цього й прагнемо. Скажімо, у районі багато ставків. А що громади мають з них? Стали перевіряти. З’ясувалося, що частина сільських голів здали водні плеса в оренду на умовах, вигідних наймачам, а не громаді. Тож нині за участю компетентних органів наводимо там лад.
— А як використовуються землі запасу для зміцнення сільського бюджету?
— І тут є над чим працювати. Проблема задавнена, за день-два її не розв’язати.
— Виходячи з реалій сьогодення, поліпшення самоврядування на місцях, піднесення відповідальності сільських голів і депутатів усіх рівнів — проблема номер один. Сама вона не розв’яжеться. Якось один сільський голова заявив, що за радянських часів він працював на перспективу. Тепер її не бачить і працює за викликом.Тобто є сигнал — реагує. Немає — то й добре. Ще й додав, що сигналів намагається брати до уваги щонайменше. Мовляв, навіщо мені чужий клопіт.
— Ситуація знайома й зрозуміла. Завдання райдержадміністрації — показати не лише перспективу, а й шляхи досягнення мети. А метою й опорою в цій роботі має бути кожен житель району. Щоб так сталося, він має відчувати зрушення на краще.
— Багато людей ще пам’ятають: їхнє благополуччя залежало від результатів роботи колгоспу. Пригадується виховний момент, який застосовував Герой Соціалістичної Праці Федір Тромса. За будь-якої погоди від вхідних дверей правління колгоспу до тротуару лежала килимова доріжка, а там, де на неї ступали, стояли віник і відерце з водою. Люди повинні привчатися жити культурно, говорив він. У брудних чоботах на доріжку ніхто не стане. Тож, і на робочому місці стежитиме, щоб було чисто й охайно. Сьогодні бруду стало більше не лише на дорозі, а й у свідомості. Менше залишилося керівників, схожих на Федора Тромсу. Значить, більше роботи доводиться виконувати вам.
— Щоб не обірвався зв’язок поколінь, не розгубити й не забути найкраще, що було до нас, прагнемо на достойних прикладах попередників вчити молодь. Віримо, що й за нових умов господарювання район матиме гідних Федора Тромси керівників, а виробничники підтримуватимуть славу Ольги Диптан та Степаниди Виштак. Люди мають переконатися, що вони для влади —головна турбота. Усе, що робиться, — для них, а не за їхній рахунок. Так має бути.
Микола ПЕТРУШЕНКО,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир САБАДАШ. Народився 5 жовтня 1975 р. у Вінниці. Навчався в Рівненській філії Інституту управління, бізнесу і права. Потім – в Інституті СБУ. 1998 — 2009 рр. — працював в органах Служби безпеки України. Свою службу в СБУ закінчив на посаді заступника начальника управління в званні підполковника.Одружений. Дружина працює в Київській міській державній адміністрації. Виховує сина та доньку – школярів.