Рівне стало п’ятим містом в Україні, в якому представили виставку-меморіал «Носії пам’яті. Загиблі журналісти-2022». Проєкт утілила Академія української преси за підтримки фонду Фрідріха Науманна, МЗС ФРН у партнерстві з Національною спілкою журналістів України.
«23 листопада ми побували в Києві, згодом у Черкасах, Львові, Івано-Франківську і ось наприкінці воєнного року — в Рівному.
Коли починали роботу над проєктом, на війні загинуло 17 журналістів, потім — 18, 20… Одне слово, в цифровому форматі та на цих пересувних стендах ми відобразили 21 долю, яку назавжди забрала з наших лав війна. Дехто загинув під час виконання професійних обов’язків (як-от Макс Левін), дехто — внаслідок обстрілів наших міст як цивільна особа (як Віра Гирич чи Віктор Дєдов), хтось поклав життя як захисник України (Олександр Махов), свідомо обравши цей шлях.
Нині Національна спілка журналістів України має інформацію про 43 загиблих у війні журналістів. Звісно, в ієрархії нашої вдячності на першому місці — саме захисники із ЗСУ. Однак в епіцентрі подій свідомо опиняються журналісти, пишучи новітню історію України та українців, якими справедливо захоплюється світ. Сподіваюся, що ми продовжимо проєкт і 2023 року, бо не маємо морального права на забуття», — каже авторка координаторка проєктів Академії української преси Юлія Кулик.
На тлі символічного екрана мобільного телефона — портрет кожного журналіста. І розповідь про його життя двома мовами — українською й англійською. Здається, що пристрій навіки зафіксував історію кожного унікального життя та смерті. До речі, тут ідеться не лише про українських журналістів, а й, приміром, про Фредеріка Леклерка-Імхоффа, якому російська куля влучила в шию, коли він готував телевізійний матеріал про евакуацію українців з гарячих точок. На жаль, за багатьма новинами із фронту часто стоїть обличчя загиблого журналіста.
Небезпечно втратити відчуття страху
Разом із пам’яттю про тих, кого війна передчасно й жорстоко вирвала з наших лав, маємо думати про самозбереження та власну безпеку. Адже судячи з нестримної агресії сусіда, нам ще працювати у воєнних умовах не один день. Тому логічним продовженням презентації виставки-меморіалу стала розмова про нову реальність, у якій уже десять місяців триває війна. Модерував її медіатренер Академії української преси, голова незалежної медіапрофспілки Сергій Штурхецький.
Говорити на цю тему і робити відповідні висновки з досвіду іноземних колег ми мали б значно раніше, бодай 2014-го, коли «руский мір» брутально увірвався в наш дім. Тоді в Україні з’явився перший посібник «Журналістика в умовах конфлікту: передовий досвід та рекомендації», співавтор якого — Сергій Штурхецький. До речі, його електронна версія є на сайті ОБСЄ. Сергій тоді бачив, як працюють закордонні колеги. Зокрема, у травні 2014-го, коли прилетіли ще до українського донецького аеропорту. Спочатку всі наділи бронежилети і каски й лише тоді спустилися з літака. А українські журналісти не дотримувалися таких заходів безпеки ще й жартували з колег.
«Погодьтеся, найбільша небезпека — розслабитися й бодай на мить втратити необхідне в такій ситуації відчуття страху, притаманне адекватній людині. Жоден репортаж, хоч би яким рейтинговим був, не вартий людського життя. Ми не можемо зупинити кулю, яка летить у нашому напрямку, але можемо й повинні максимально захиститися від її можливого влучання», — робить висновок, з яким неможливо не погодитися, Сергій Штурхецький.
Важливо адекватно оцінити ризики, навіть якщо працюєш не на передовій, бо війна наздоганяє і в тилу. Зрештою, безпечних територій в Україні немає. Тож постає питання страхування журналістів, які їдуть у зону бойових дій для виконання професійних обов’язків. Лише нещодавно з’явились організації, які почали це робити. Якби Макс Левін, очима якого світ побачив жахіття війни в Україні, мав страхування, його сім’я не була б принаймні у фінансовій скруті. А каліцтва, внаслідок яких журналісти втрачають можливість виконувати роботу? Як бути із цим?
«Ми звернулися до офіційного Києва із пропозицією прирівняти загиблих під час виконання професійних обов’язків журналістів до військовослужбовців, але це питання поки що не врегульовано. Військові журналісти більш захищені, а щодо цивільних питання відкрите. Воно горить уже сьогодні», — каже Сергій Штурхецький.
Це про тих, хто більше не прийде на редакційні планірки, не візьме інтерв’ю, не зробить унікальних знімків. Але вони залишаться в нашій колективній пам’яті як герої, що хотіли докричатися до світу про трагедію України. Якщо хочемо жити правдою про війну, маємо берегти її носіїв — журналістів.