Спостереження за змінами погоди здійснювали з глибокої давнини. Спочатку вони мали переважно описовий характер. Першу міжнародну метеорологічну мережу було засновано 1654 року. Вона складалась з 11 станцій — сім в Італії, а також у Польщі, Франції, Німеччині та Австрії.
В Україні перші інструментальні метеорологічні спостереження розпочали в Києві 1771 року. Систематичні спостереження за погодою здійснював видатний громадський діяч та вчений Максим Берлинський.
Перші метеорологічні станції в Україні створено в Києві (1812 р.), Одесі (1821 р.), Полтаві (1824 р.), а дещо пізніше в Луганську(1836 р.).
Нині метеорологічні спостереження проводять на 162 станціях України (без Криму та ОРДЛО), методичне керівництво якими здійснює Центральна геофізична обсерваторія імені Бориса Срезневського, що веде свою історію з 1855 р. від метеорологічної обсерваторії Університету Св. Володимира. З них 61 станцію залучено до передачі даних на міжнародний обмін через Глобальну систему зв’язку Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО), 29 станцій — до Світового кліматичного центру в м. Ашвіль (США). Мережу станцій створюють метео-рологічні станції ІІ розряду, об’єднані гідрометеорологічні станції, авіаційні метеорологічні станції цивільні, гідрометеорологічні обсерваторії, гідрометеорологічне бюро, аерологічні, агрометеорологічні, воднобалансові, морські гідрометеорологічні, сніголавинні, селестокові, озерні станції. Усі вони проводять вимірювання метеорологічних величин та спостерігають за атмосферними явищами. Понад сторічні ряди спостережень має 41 станція.
До приземних метеорологічних спостережень входять: строкові спостереження за температурою та вологістю повітря, атмосферним тиском, опадами, характеристиками вітру (швидкістю та напрямком), температурою на поверхні ґрунту і на глибинах та станом підстильної поверхні, сніговим покривом, тривалістю сонячного сяйва, ожеледно-паморозевими явищами, метеорологічною дальністю видимості, кількістю та формою хмар, атмосферними явищами тощо.
Без напрямку і швидкості вітру неможливо прогнозувати наслідки техногенних аварій.
Для стандартизації збирання, аналізу, обробки та глобального поширення даних метеорологічних спостережень ВМО у 1963 році запроваджено Всесвітню службу погоди, одним з основних компонентів якої є Глобальна система спостережень, яка охоплює всі технічні засоби для спостережень на землі, морі, у повітрі та космічному просторі.
Метеорологічна інформація з метеостанцій спочатку надходить до національного центру збору метеорологічної інформації, а потім розповсюджується в регіональні і глобальні центри. Отримані дані після їх опрацювання формують в метеорологічні щомісячники та щорічники. У подальшому складають кліматичні кадастри, де розміщено багаторічні показники метеорологічних параметрів, обліковують та аналізують екстремальні значення гідрометеорологічних параметрів на території України. Зважаючи на глобальні зміни клімату, пріоритетом для всіх держав сьогодні є постійний кліматичний моніторинг.
Необхідно згадати фахівців, які віддали багато років свого життя організації проведення метеорологічних спостережень. Перш за все Галину Гіль, яка присвятила себе улюбленій професії метеоролога, на ниві якої працює вже 62 роки, Галину Тухар, яка 39 років була начальником метеорологічної станції Біла Церква, Михайла Якуб’яка, який очолював 42 роки метеостанцію Коломия, Галину Волжаніну, Зінаїду Кордик, Наталію Швень.
На мережі станцій України поступово впроваджують сучасні автоматизовані прилади для спостережень за характеристиками вітру, кількістю та інтенсивністю атмосферних опадів, датчики для вимірювання температури та вологості повітря, температури ґрунту. Майже на всіх станціях встановлено цифрові вимірювачі атмосферного тиску БАР. Проблема мережі — відсутність автоматизованих приладів для спостережень за метеорологічною дальністю видимості, висотою нижньої межі хмар, необхідних для обслуговування авіації.
Складовою частиною метеорологічних спостережень є аерологічні, за допомогою яких отримують дані про вертикальний розподіл атмосферного тиску, температури та вологості повітря, напрямку та швидкості вітру від поверхні землі до максимальної висоти підйому метеорологічного радіозонда — понад 20 км.
Перший в Україні запуск радіозонда відбувся влітку 1935 року в Києві з площі Богдана Хмельницького поряд із тодішнім будинком управління гідрометслужби.
З 2004 року на аерологічній мережі розпочали впроваджувати нову технічну систему радіозондування атмосфери вітчизняного виробництва — «Радіотеодоліт-УЛ — ПАЗА-12М», яку нині використовують усі станції аерологічної мережі держави.
Значний вклад у розвиток аерологічних спостережень внесли Михайло Гальченко, Віра Пінчукова, Євгенія Кравченко, Анатолій Терепа.
Нині аерологічна мережа складається із шести пунктів: Київ, Кривий Ріг, Львів, Одеса, Харків, Шепетівка. У Києві проводять дворазове радіозондування атмосфери, що відповідає рекомендаціям ВМО. В інших пунктах за браком фінансування проводять одноразове радіозондування опівночі, або у полудень за міжнародним скоординованим часом (грінвицьким). Аерологічну інформацію використовують у прогнозуванні погоди та наслідків радіаційних аварій. Особливо важливе значення аерологічна інформація має для підвищення безпеки й ефективності авіаційних перевезень.
Нещодавно Кабінет Міністрів України затвердив Державну цільову екологічну програму матеріально-технічного переоснащення національної гідрометеорологічної служби на 2022—2024 роки. Виконання програми позитивно вплине на роботу метеорологічної мережі спостережень та забезпечить більшу завбачливість і точність прогнозів погоди, попереджень про стихійні й небезпечні гідрометеорологічні явища.
Олександр КОСОВЕЦЬ,
почесний працівник Гідрометслужби України,
член Ученої ради Українського географічного товариства
Андрій КУЦИЙ,
директор Центральної геофізичної обсерваторії
імені Бориса Срезневського