СИТУАЦІЯ
Безробіття змушує шахтарів ставати «нелегалами»
Березневе сонце припікало і безжально перетворювало щедрі зимові запаси снігу на струмки та калюжі. Тому поблизу вуглегірського Центру культури кілька малих хлопчаків часу не гаяли: завзято ліпили і жбурляли сніжки. Моє запитання: «Ким вони хочуть стати в майбутньому?» застало їх зненацька. Розпашілі від гри, вони лише ніяково усміхалися й переглядалися. Нарешті один відповів: «Мабуть, футболістом». Інший, як виявилося, хоче бути «президентом». А ще один лише знизав плечима.
Коли я підказав: «А шахтарем?», – хлопчаки подивилися на мене, як на дивака. «Нехай самі там працюють!», – як відрізав один із них, пояснивши: «На велику шахту не візьмуть, а на малій довго не робитимеш, все одно буде каюк…». Ця розмова відбулася саме у день, коли з аварійної вуглегірської «малої» копанки ніяк не могли дістати тіла гірників-нелегалів.
Останній день лютого став останнім днем життя для людей, які перебували в нелегальній «дірці». Адже за словами небагатьох очевидців, вибух, що стався пізнього зимового вечора, був такої потужності, що важкі вагонетки на поверхні відкинуло від шурфу на добрі півсотні метрів.
Без шансів на порятунок
«Розповідають, дехто ввечері навіть бачив полум’я з-під землі, – каже місцева жителька Олена. – А рятувальники приїхали лише наступного дня і довго не могли підступитися до виробки. Там від отих нещасних п’яти гірників вже нічого і не залишилося…».
Копанка розташована подалі від людських очей біля селища Каютіне. І як небезпідставно припускають люди, особи, причетні до організації незаконного промислу, спершу спробували самотужки дістати з-під землі потерпілих. Минули ніч і ранок наступного дня, і лише тоді повідомлення про «НП» надійшло до правоохоронців та гірничорятувальників.
Прибулі на місце аварії еменесівці та бійці державної воєнізованої гірничорятувальної служби одразу констатували, що врятувати людей навряд чи вдасться, оскільки висока загазованість не дає змоги потрапити до виробки.
«План рятувальних робіт склали 1 березня, – розповів журналістам наступного дня начальник головного управління вугільної промисловості Донецької облдержадміністрації Ігор Низов. – Нині триває дегазація копанки, бо рівень чадного газу та метану не дає змоги вести якісь роботи під землею. Для розгазування сюди вже привезли все необхідне обладнання: компресори та вентилятори з ДП «Орджонікідзевугілля». Тепер найголовніше – знизити концентрацію небезпечних газів».
Тим часом правоохоронці повідомили, що вже «вирахували» організаторів незаконного промислу. Одного з них – 36-річного місцевого жителя – затримали, а його напарник після вибуху залишився в копанці, куди поки немає доступу. Єнакієвський міський відділ міліції порушив карну справу за статтею 240 КК України «Порушення правил охорони чи використання надр». Уже з’явилися попередні версії. За однією з них, нелегали почали працювати недавно – всього два чи три дні. Тут на глибині 185 м якраз велися підготовчі роботи для видобутку вугілля з копанки, яку свого часу вже засипали. За іншим припущенням, гірники могли прокопати хід до виробок старої шахти, звідки раптово пішов метан.
«Там ніколи не було старої шахти! – авторитетно заперечив кореспонденту «УК» мешканець Вуглегірська – гірник із багаторічним стажем. – Отам, у полі, нелегали, мабуть, натрапили на «цілики» – пласти вугілля, що спеціально залишалися довколишніми шахтами. Раніше за цим дуже ретельно стежили і паливо не брали в деяких місцях, аби не просідав ∂рунт, приміром, під залізницею чи високовольтними лініями електропередач.
Хто не торгує – той не їсть?
«Станція Хацапетівка! Виходьте громадяни! Приїхали!». Згадуєте цей вигук великого комбінатора із «Золотого теляти» Ільфа та Петрова? Про Хацапетівку в своїх творах також згадували Чехов, Толстой, Купрін, Пікуль. У переважній більшості назва населеного пункту була символом забитої і затурканої провінції. Хтозна, можливо саме тому містечко-супутник Єнакієвого, що бере свій початок із хутора Хацапетівка та однойменної залізничної станції (почали будувати в 1878 р.), 1958-го перейменували на Вуглегірськ? Утім були й вагоміші причини, адже в 1949 році сюди прийшли шахтобудівники, і невдовзі тут запрацювали шахти: спершу невеликі, а з 1956-го – найбільша «Хацапетівська-Західна» (нині «Вуглегірська»). Тобто промовиста назва тоді підтвердила статус міста шахтарів.
До речі, назву тут не забули: посеред населеного пункту діє ринок «Хацапетівський». А потяг «хацапетівців» до торгівлі помічаю ще дорогою до міста. До напівпорожньої маршрутки втиснулася метка жіночка, обвішана різноманітним крамом, і почала пропонувати купити в неї подарунки «дєвочкам» до жіночого свята. Одна із змерзлих пасажирок не оцінила сервіс і голосно, але дипломатично порадила причепі йти на базар. На останньому суботнього ранку теж вистачає продавців. На «Хацапетівському» торгують усім: від харчів до одягу чи садово-городнього реманенту. Так само намагаються продати свій нехитрий крам і «самодіяльні» продавці.
«Хоч якась робота, – пояснює своє тупцювання на базарчику місцева жителька. – Не з моїм здоров’ям йти на металургійний чи коксохімічний в Єнакієвому. Та й туди не дуже втовпишся. У нашому місті, окрім шахти, ще працює ЦЗФ (центрально-збагачувальна фабрика), трамвайний парк, залізнична станція, де є вагонне депо… Та ми вже майже віджили своє, а молодим, які не мають де влаштуватися на роботу, горе…».
Як зізнаються місцеві жителі, молодь Вуглегірська перебуває у постійному пошуку роботи. «Буває, ходять попід дворами місцеві молодики й питають – чи не треба город перекопати чи щось збудувати, – розповідають жінки. – Взимку сніг відкидали… Куди їм ще податися, аби заробити грошей? У найближчих Єнакієвому чи Дебальцевому з роботою теж не густо… Щось тимчасове чи сезонне є, а от стабільної роботи, яка б дозволяла утримувати сім’ю, не знайти».
На базарі в одному із закутків продається і специфічний товар – могильні вінки. Тема вибуху в нелегальній копанці, де досі не можуть знайти гірників, актуальна й болюча для тутешніх мешканців.
«Полізли туди, бо більше немає де заробити, – зітхає мати гірника, який працює, за її словами, на «нормальній» шахті. – Мій он як піде на зміну, весь час місця собі не знаходжу. Ніяк не звикну… А у тих «норах» хлопці взагалі, як самогубці. Кажуть, їм платять 300–500 гривень за зміну. Горіли б пропадом ці гроші! Хто відповість за їхню загибель і заплатить рідним бодай якусь компенсацію?..».
Цікава деталь. У 1900 році у Хацапетівці мешкали 100 осіб. У 1920-му – 709, в 1990-му – приблизно 10 тисяч. Дізнатися точну кількість нинішніх жителів вдалося лише за три години перебування у містечку. В робочу суботу вранці в міській раді таки працювали, але міського голови застати не вдалося. Пояснили, що зайнятий важливими справами і зв’язатися з ним немає змоги. Перший заступник теж при ділі – «перевіряє міські зупинки» і чи буде на робочому місці – невідомо. «Звідки ми знаємо? – знизували «рядові» працівники на запитання про кількість жителів. – Треба дивитися документи…». Після обіду ситуація не змінилася: керівники до кабінетів не повернулися. Так їх і не дочекався, проте згодом мене поінформували по мобільному: керівництво люб’язно дозволило повідомити кореспонденту, що у Вуглегірську мешкає 9,5 тис. осіб…
Доживемо до понеділка
На одній із міських зупинок пригальмував рудий автобус. У єдиних вузьких дверях, куди намагалися втовпитися до десятка чоловіків, утворилася пробка. Втім тіснява не викликала великих нарікань: цей автобус возить на зміну тих, кому пощастило влаштуватися на єдину місцеву шахту.
Розбита після зими й залита калюжами дорога від Вуглегірська до «Вуглегірської» хоч-не-хоч змушує згадати вислів класика щодо одного з найголовніших лих. Та на це, схоже, анітрохи не зважають ті, хто періодично гуцикає шляхом із надією таки стати працівником шахти.
«До нас щопонеділка звертаються 10–15 осіб із проханням взяти на роботу, але задовольнити бажання всіх не можемо, – розповідає голова профспілкового комітету шахти Віктор Драгомиров. – У кращі роки, коли видобуток вугілля був більшим, тут працювало 3–3,5 тис гірників, нині – лише 1170 осіб, переважно мешканці Вуглегірська, Єнакієвого, Дебальцевого, Кондратьєвки. Трохи більше третини – молодь, що поступово змінює досвідчених гірників. Але цей процес тривалий – потрібно людину щонайменше рік готувати для переведення з суміжної на основну професію».
Головна «годувальниця» містечка, де піднімають на-гора паливо вже понад 55 років, рекордним вуглевидобутком похвалитися не може. Але й серед відстаючих не значиться: торік при плані 115 тис. тонн тут видобули 133,8 тис. Це дозволяє гірникам сподіватися на стабільні заробітки. У середньому по шахті отримують трохи більше 5 тис. грн. ГРОЗи (гірничі робітники очисного вибою) заробляють до 6,5 тис. грн, вибійники – понад 8 тис., а за ударної роботи – ще більше. Тому й не дивно, що на працевлаштування на шахту є черга. Причому підприємство працевлаштовує й жінок. Нині тут трудяться 280 шахтарок. Працюють здебільшого на поверхні: на підйомних машинах, у ламповій, АПК, будівельному цеху чи компресорній. Під землю спускаються лише чергові медики під час робочої зміни, що готові надати першу допомогу потерпілим. Певна річ, зарплати жінок відрізняються від заробітку гірників основних професій. Однак про таку роботу і надалі мріють місцеві жительки, перебиваючись тимчасовими заробітками.
«На «Вуглегірській» стабільно виплачують зарплату. Затримка, якщо й буває, то днів десять – два тижні, – свідчить Віктор, гірничий робітник, який їздить на шахту з сусіднього Єнакієвого. – Із березня чекаємо обіцяного міністром енергетики та вугільної промисловості підвищення платні. Це вкрай важливо, бо моя дружина не має постійного місця роботи, і щоб утримувати сім’ю, доводиться крутитися. У багатьох моїх колег така сама ситуація. І якщо колись жінки шахтарів могли не працювати, бо ті мали добрі заробітки, то тепер однієї зарплати на сім’ю не вистачає. Що вже казати за безробітних… Коли немає чим годувати дітей, полізеш не лише в копанку…».
На «Вуглегірській» зараз відпрацьовують горизонт 820 метрів. На цій глибині, свідчать фахівці, роботи вистачить ще років на п’ять. Та є ще стволи – скіповий та людський – до глибини 940 метрів, де за відповідних капіталовкладень можна видобувати вугілля щонайменше 20 років. А далі? Невже майбутнє вуглегірців і надалі буде пов’язане з копанками, з якими тут продовжують боротися з перемінним успіхом?
…При в’їзді до Вуглегірська виблискує проти сонця сріблястий винищувач «Міг», встановлений за сприяння льотчика-космонавта СРСР, двічі Героя Радянського Союзу Георгія Берегового. Пам’ятник облаштували ще в роки, коли тутешні дітлахи мріяли стати льотчиками, космонавтами і шахтарями. Нині ж підростаюче покоління переймається іншими клопотами. Під час перебування в місті був свідком наступного епізоду. Якісь заїжджі молодики дуже дивувалися, що досі ніхто «не додумався» порізати літак і виручити за шмаття кольорового металу непогані гроші…
А тим часом. На момент підготовки матеріалу до друку, рятувальники так і не змогли потрапити до аварійної копанки. І хоча концентрація чадного газу і метану зменшилася, вона все ще небезпечна для життя. «Аналіз динаміки проб рудничної атмосфери може свідчити про горіння метану у виробках, – зазначив у суботу в Єнакієвому на засіданні технічної ради з ліквідації аварії перший заступник директора з наукової роботи НДІ гірничорятувальної справи та пожежної безпеки «Респіратор» Петро Пашковський. – Прискорення подій та безпідставний ризик неприпустимі, а тому рятувальні роботи треба вести поетапно і за планом заходів з розгазування».
КОМПЕТЕНТНО
Віктор ДРАГОМИРОВ,
голова профспілкового комітету
шахти «Вуглегірська»:
— Ми не можемо взяти людей на роботу без відповідного досвіду чи документів, які підтверджують гірничу спеціальність. Якщо беремо підземних гірників, вони пишуть у заявах: «Із наступним навчанням на основну професію». Тобто рік працюють гірничими робітниками і набувають фаху вибійника чи прохідника. У копанках часто-густо цей процес стихійний. Туди іноді йдуть безробітні без відповідної підготовки чи кваліфікації. Немає там і інструктажів з техніки безпеки тощо. Йдуть, аби хоч якось заробити, і нерідко, як то прикро, це закінчується трагічно…