Старша донька повернулася зі школи без настрою і з порога заявила, що у її купленому кілька тижнів тому чобітку поламався замок. Дістали мене ці ремонти взуття. Позавчора у меншенької на чобітку поміняли підошву, що протерлася. Мабуть, виробники спеціально виготовляють дитяче взуття з неякісних матеріалів. Мені дуже не хочеться їхати на центральний ринок, де розташована майстерня з ремонту взуття, витрачати час і гроші, але доводиться, бо «в чому ж я завтра піду до школи?»
У майстерні двоє майстрів не підводять голови — всі полиці й столи завалені взуттям. «Заміна замка — 130 гривень. Гроші платіть зараз. О 15-й годині можете забрати», — голосом, який відбиває будь-яке бажання сперечатися, прорік старший із майстрів, отримавши свої гривні, перелічив їх і, наклеївши на чобіток папірця з моїм прізвищем, байдуже кинув його кудись під стіл.
Шлях на автобусну зупинку лежить через речовий ринок, де торгують взуттям. Іду поміж рядів і намагаюся на нього не дивитися. Якесь воно все однакове, дешеве, і виробники одні й ті самі. Це видно навіть неозброєним оком. Жодної альтернативи. Наче певні країни володіють монопольним правом на продаж взуття в Полтаві.
Вітчизняного дитячого на ринку мало. Бачив дніпровське, запорізьке, київське. Ото, здається, і все. А де ж полтавське? Воно теж має бути в продажу.
Коли я працював в обласній газеті, податківці передали нам для опублікування в рубриці «Кримінал» інформацію, що в Полтаві виявили тіньових взуттєвиків, які підробляли взуття однієї брендової італійської фірми. Вони робили це так майстерно, що тривалий час про їхню діяльність навіть не здогадувалися. Хоч весь товар постачали закордонному споживачеві. Їхню продукцію та на міський ринок. Мабуть, вона модна, високоякісна і недорога. Якщо полтавським взуттєвикам не вигідно працювати легально, відповідним структурам варто подбати про створення для них податкових пільг, як це роблять для дрібних виробників у Китаї, щоб вони стали на ноги. На жаль, у нас про це тільки говорять. А ми й далі обираємо між невиправдано дорогим, низькоякісним імпортним ширвжитком і взуттям, яке пошив невідомо хто і де.
Не набагато ширший асортимент взуття у спеціалізованих магазинах міста, навіть у фірмових. Ще зовсім недавно там на полицях стояв переважно акційний товар і дороге взуття однакових розмірів. Однак усе для дорослих.
Наступного дня моя донька таки пішла до школи, майстер-взуттєвик дотримався слова і вчасно замінив поламаний замок на її чобітку. Зате тепер мені зрозуміло, чому половина українців стали спортсменами, носять кросівки, кеди, сліпони, конверси й інші види взуття спортивного і напівспортивного стилю. Воно надійніше і передбачуваніше. А коштує, за винятком фірмових кросівок, значно дешевше.
Не зрозуміло тільки, що носитимуть наші люди, коли мода на спортивне взуття мине. Справді високоякісного від європейського виробника, наприклад із країн колишньої Югославії, чеського в наших магазинах не побачиш, а власних взуттєвиків не цінуємо. І даремно. Італійці ж їх оцінили.