Бойові побратими Назарові Мялікгулиєву дали псевдо «Поет». Власні вірші він читав їм у бліндажах, а під час короткого перепочинку навіть записував на відео й розміщував у соціальній мережі. «Мої думки, неначе коні, не може втримать їх ніхто, я виливаю їх фарбами на білий лист чи полотно», — зізнавався він в одній з поезій.

Казав, що віршувати почав із шести років. Творчим гаслом Назара було: «Україну кохайте, державу любіть!» Це означало, що Українську державу треба було любити всією душею, сильно, вірно, шанувати, пишатися нею. І обороняти від ненависного ворога. Тож 2014 року, коли російський агресор зазіхнув на нашу землю, Назар одразу став на її захист.

Щойно рашисти розпочали повномасштабне вторгнення в Україну, він залишив закордонні заробітки й повернувся на фронт. У неповних 32 роки 22 червня цього року загинув під час виконання бойового завдання неподалік Миколаївки на Луганщині.

«Пишу про правду і неправду і про свої пережиття»

У Назарових жилах текла українська і туркменська кров. Батьки зустрілися й побралися у Криму. Згодом подружжя приїхало у Кобиловолоки на Тернопільщину — рідне село матері. Тут і прийшов на білий світ Назар. Тягу до поетичного слова відчув ще малим. Шестирічним, як зауважував сам, написав перший вірш. А потім дедалі частіше налітали «думки, наче коні» й везли його в поетичний світ.

Кудись поділася його дитяча мовчазність, прагнув спілкуватися, душа була сповнена не лише романтикою, а й твердою пози­цією, несприйняттям нечесності. Може, й тому не здобув у шкільному віці атестата про середню освіту, довелося вже екстерном у дорослому житті закінчувати Теребовлянську ЗОШ І—ІІ ст. №2. Він став рано трудитися в лісовому господарстві. Фізично працювати було важко, але, як випливає принаймні з його віршів, природа вабила, давала сили і лагідність.

У вечірньому лісі перекличка іде:

подає голосок кожен птах, кожен звір,

хтось тихенько співає, хтось сердито реве.

Молоденький їжак під  листком засичав,

Світлячки лисенятку доріжку вселили.

Але ліс — це й боротьба. Особливо на заході України, який у буремних 1940-х став своєрідним центром опору для борців і з коричневим, і з червоним нацизмом. Назар знав про деякі криївки повстанців, любив слухати розповіді про воїнів Української Повстанської Армії, вивчав історію України та рідного краю. Так формувалася його національна свідомість, зростав рівень патріотизму.

У нього було завищене почуття справедливості. Був чесним, казав людям правду у вічі, тому його навіть дехто сторонився. Це позначалося на його творчості. «Я не політик, я просто з народу, борюся віршами за правду й свободу», — твердив він.

Уже дорослим Назар захотів витягнути із шухляди свої творіння й видати їх. 2011 року з’явилася його перша поетична збірка «Критик», а через три роки ще одна — «До народу». Вийшли вони невеликими накладами. Але авторові хотілося, щоб якнайбільше людей прочитало його вірші. Торік восени Назарове бажання здійснилося. У львівському видавництві «Бона» вийшла друком його книжка «Критик до народу, або Вірші мого дитинства». Уже із самої назви випливає, що Назар Мялікгулиєв об’єднав попередні дві збірки в одну.

«Пишу про правду і неправду і про свої пережиття», — зазначив він в одному з віршів.

Дружина Назара Галина Шупер стверджує, що вірші він полишив писати 2014 року, щойно російський ординський чобіт вгруз в українську землю. І чи не перед самою загибеллю взявся за перо. Казав дружині, що до нього муза знову повернулася.

«Написав кілька віршів, але, на жаль, на фронті вони загубилися», — розповідає пані Галина. Одначе деякі він устиг усе-таки прочитати сам і розмістити у фейсбуці.

Втомилася рука вірші писати,

Слова чорнилопо листочку ллє,

Заплющуються очі, хочу спати,

А розум мій фонтаном думки б’є.

«За худорлявими плечима висів нещадний автомат»

Армійську службу він пізнавав 2008—2010 років, тоді вирішив стати за контрактом у лави ракетників. Спершу був механіком-кулеметником, потім — механіком тактичних ракет. Пов’язувати подальше життя з військом Назар не планував, тож після служби в армії повернувся в лісництво. Здавалося, буде лише наодинці із природою, що надихатиме його на лірику. Уже цього року він прочитав на відео такі рядки:

За худорлявими плечима

Висів нещадний автомат,

Тоді іще не знав хлопчина,

Що буде він йому як брат.

І додав: «Здійснилося!»

До армійських лав теж повернувся — захищати Україну. 2014 року, коли росія окупувала український Крим, де зустрілися та стали на подружній рушник його батьки, з вогнем і смертю прийшла на Луганщину та Донеччину, Назар Мялікгулиєв пішов у військкомат і попросився на війну. І випало йому бути стрільцем-зенітником. Кримське, Новотошківське — під цими та іншими населеними пунктами Назарові довелося брати участь у боях.

Додому повернувся, але більш як рік не пробув. Зізнавався, що психологічно було йому якось некомфортно, бо на сході країни тривали бойові дії. Тож він став контрактником в артилерійській бригаді. Відтак чергував свої бажання то з військовою службою, то з мирною працею.

Торік у листопаді після закінчення контракту Назар разом зі старшим братом Арсланом подався на заробітки спочатку в Польщу, потім — у Португалію. Але нетривалим виявилося це перебування за кордоном. 24 лютого цього року рашисти розпочали повномасштабну війну. Уранці дружина Галина зателефонувала Назарові й повідомила цю страшну звістку. «Тоді я ввечері виїжджаю в Україну із братом», — сказав у слухавку.

Повернувшись додому, брати Мялікгулиєві звернулися до територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Арслан поповнив лави однієї з механізованих бригад, у складі якої воює й нині, а Назар став бійцем 10 гірсько-штурмової бригади. Якось у соцмережі написав, що вже й дитинства не пригадує, наче все життя минуло на війні.

Розум твій — це генерал,

Твій солдат — це тіло,

Душа й серце — це статут,

Служи чесно й сміло.

Як і писав, так і служив Назар Мялікгулиєв — чесно та сміливо. Хоч стільки років брав участь у бойових діях, доля берегла його, якщо не зважати на три контузії. Додому із фронтових доріг повертався живим. Фатальним стало цьогорічне 22 червня.

Був полудень, ясний день, що вмить перетворився для Назара на темну вічність. Він загинув, виконуючи бойове завдання на Луганщині. Можливо, свій відхід у засвіти воїн-поет відчував, бо залишив нам такі рядки:

Я тіло своє з радістю покину,

Розіб’ю дружбу, розжену думки,

Залишу вас самими на цім світі,

А сам із вітром пхатиму хмарки.

«Як самотня рослина серед пустелі»

Бойові побратими з рис його характеру насамперед виокремлюють чуйність, порядність, товариськість, почуття гумору. А також велику любов до тварин, особливо котів, собак. Дружина Галина Шупер розповідає: з перших хвилин знайомства збагнула, що Назар — надзвичайна людина, він вразив її ввічливістю, манерою спілкування.

Пані Галина була учасницею Революції Гідності, потім із початком російсько-української війни активно долучилася до волонтерського руху, в якому перебуває й донині. Завдяки волонтерству зійшлася її життєва дорога з Назаром. А ще до того, як запалили вони іскорку свого кохання, обоє вже були розлучені. У Назара від першого шлюбу залишився син, а Галина мала сина та доньку.

«Мої діти його одразу дуже добре сприйняли, — розповідає Галина Шупер. — Після першої зустрічі син мені сказав: чи можна, щоб Назар був нашим татом? Дітей Назар обожнював».

Вінцем Назарового та Галининого кохання стала донечка Софійка, якій лише півтора року. Батька вона знатиме у своєму житті, на превеликий жаль, хіба зі світлини. І безперечно, пишатиметься ним — Героєм, оборонцем України та її життя.

Пані Галина у соцмережі зізналася, що після загибелі Назара почувається «самотньою рослиною серед пустелі». Чоловіка похоронила у селищі Козова, де винаймали разом з Назаром і дітьми помешкання. Але спочатку тіло загиблого військовослужбовця зустрічали в Теребовлянській міській громаді, зокрема в селі Кобиловолоки, звідки починався його земний шлях.

Пам’ять про Назара Мялікгулиєва житиме в серцях односельців, бойових побратимів, читачів, яких він називав друзями.

Я буду жити в своїй книзі,

Я буду жити у віршах,

У мислях читачів бродити

І змінювати світ в очах.

Його велика сім’я залишилася жити в Козові. Але тепер у власній квартирі, придбати яку їй допомогли меценати та волонтерська організація «Вірне серце родин загиблих воїнів-захисників України», організувавши доброчинну акцію.