Ліна ПАРТОЛЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Падати дуже боляче… навіть не так: боляче і прикро. Я досі в усіх найдрібніших подробицях пам’ятаю, як минулого тижня гепнулась, встигнувши тільки помітити, що ноги опинилися над головою. На жаль, поряд нікого не було, хто міг би допомогти піднятися. Я сама поволі-поволі, спочатку перевернувшись на бік, потім на коліна, піднялася і накульгуючи подалась до найближчої опори — дерева. Там постояла трохи та й пішла, схлипуючи, на зупинку, щоб доїхати додому.
Уже в маршрутці думала лишень про одне: нехай це буде тільки забиття, а не перелом. По-перше, хворіти нема часу, а по-друге, з переломом повезуть у лікарню швидкої допомоги. Досвід перебування в цьому закладі я вже маю, на «швидкій» також каталася. Сказати, що мені все це не сподобалося, — нічого не сказати, бо тоді я… втекла, не дочекавшись «допомоги».
Це було влітку 2011 року. Під час першої хвилини пробіжки в мене з’явився гострий біль у правому боці. Апендицит. Такий діагноз поставили лікарі, котрі на диво швидко приїхали до мене додому і так само швидко посадили в автівку. Якщо чесно, гірше я не їхала за все своє життя, бо машина була якоюсь неповороткою, незручною, а в салоні панувала задуха. Я так настрибалася на «лежачих поліцейських» і вибоїнах, що прибувши на місце призначення, мало не знепритомніла.
Проте найцікавіше було далі. Потрібно було вистояти чергу з так само привезених «швидкою» пацієнтів до безлічі кабінетів, при цьому споглядаючи гримаси на обличчях наркоманів і алкоголіків. Та не в цьому біда: після того, як мене врешті-решт доправили в палату, до мене банально ніхто не прийшов: жоден лікар, жодна медсестра. На всі запитання «прохожі» у білих халатах відповідали: «Чекайте!»
Після того, як минуло три години лежання на державному ліжку, зрозуміла, що далі чекати може бути небезпечно для мого здоров’я. На щастя, до мене приїхав батько на власному авто. Тож ми, недовго думаючи, просто втекли звідти в лікарню неподалік, де послуги надавали не безкоштовно. Та вже невдовзі я лежала на операційному столі.
Після всього, що відбулося того дня, я чітко зрозуміла, що краще не хворіти. І на це є багато причин. Я зрозуміла, що медицина в Україні не в найкращому стані: починаючи від ліжок і закінчуючи оперативністю. Про її вартість і великі пакети ліків-бинтів, які невідомо в якому напрямку зникають, взагалі мовчу.
Викликаючи «швидку», майте на увазі, що в будь-якому стані ви муситиме, як у звичайній поліклініці, вистояти черги до лікарів, потім дочекатися милості медперсоналу, щоб вам виділили палату, потім ще лікаря, котрий до вас не поспішатиме. А коли все-таки прийде, тримайте ближче хрусткі купюри. Подібних історій, пов’язаних з НЕшвидкою допомогою, я знаю безліч. Моя історія мала happy end, у знайомих ситуації траплялися значно складніші.
…Цього разу мені пощастило. Забиття я сама вилікувала, і ні до кого не довелося звертатися. Нині ходжу качиними кроками, намагаюсь обходити десятою дорогою всі слизькі й інші небезпечні місця.