Сергій Ваганов до середини березня цього року жив у Маріуполі, а відтоді весь час перебуває в Ужгороді. Дипломований лікар уже кілька років як знайшов своє покликання у фотографії. 2014го в його життя увійшла російськоукраїнська вій­на, змусивши фіксувати її перебіг від самого початку. Нині він хоч і на заслуженому відпочинку, не полишає фотоапарата. Світлини Сергія Ваганова воюють і захищають інтереси Віт­чизни.

Від аматора до фотокора

Початок занять фотографією в Сергія Ваганова мало чим відрізняється від тих, які випадали на долю колег. Батьковійськовий був фотографомлюбителем, тож і перші в житті фотоапарати від нього. Від «Зоркого» перейшов до «Смени» та «Зенита». Знімав у школі однокласників, друзів на відпочинку.

«Мої фото потоком ішли на шкільні стіннівки, а вже з дев’ятого класу почав друкуватися в міській газеті «Приазовский рабочий». Наставник у виданні жартував, що я відповідаю за дитинство і школу. У мене завжди знаходилися такі фотографії — із суботників і спортивних змагань», — розповідав Сергій.

А ось професійним фотожурналістом Ваганов став сорокарічним. Спершу, закінчивши Донецький медінститут, 15 років пропрацював травматологом в Авдіївці. Його іноді запитують, чому пішов із професії, адже лікар — і благородно, і потрібно. Він відповідає: «Спробуйте попрацювати щодва дні на третій на півтори чи 1,75 ставки. Та ще з тим контингентом, який потрапляє у травматологію». Одне словом, коли випала нагода змінити запис у трудовій книжці, Ваганов зробив без зайвих вагань.

У той час в Донецьку почала виходити газета «Салон Дона і Баса». Із першого номера вона мала репутацію революційної, згадує Ваганов. У ній було чимало тематичних вкладок з багатьма фотоілюстраціями. Чимало з них подавав 40річний фотокореспондент, який переїхав з Авдіївки. Футбольні матчі, ДТП, брифінги — знімав усе, чим жило місто.

На запитання, які фото йому вдаються найкраще, відповів коротко: «Ті, котрі здобувають визнання. Мені пощастило, що в журналістику прийшов у зрілому віці, адже на той час навчився розмовляти з людьми. Звичайно, після травматології мені було однаково, хто переді мною: бездомний, директор заводу чи депутат. Знав, який вигляд вони мають у мене на операційному столі і як поводяться, тож легко було з ними спілкуватися. Усі мої навички комунікації, які здобув як лікар, знадобилися в новій роботі фотографа».

Вирвалися із блокади

«Двадцять днів ми із дружиною провели у блокадному Маріуполі, після чого 17 березня приїхали в Ужгород. Допоміг друг, який із того страшного пекла вивіз на власному автомобілі. Хоч я й прожив хороше життя, та власної машини не маю. Приїхали в Ужгород, бо 25 років підряд їжджу сюди лікуватися від астми в науковопрактичний медичний центр «Реабілітація». Уперше потрапив після двох загострень астми, які пережив у відділеннях реанімації в Донецьку. І тут були мої друзі — від санітарок до завідувачки відділення Тетяни Александрович та директора Івана Лемка. Завжди кажу, що живу завдяки їм.

Усі ці місяці в Ужгороді живемо із дружиною в кімнаті, яку нам надав центр «Реабілітація». Тепер тут майже 100 втікачів від війни — таких, як ми. Пацієнтів у центрі приймають, але лікують не в умовах стаціонару».

Батько 19річним визволяв Україну

«Мій батько був військовим. 1943го 19річним визволяв Україну від німецьких загарбників, — згадує Сергій Ваганов. — Після річної підготовки був командиром мінометнокулеметної роти. Він ходив тими самими степами, якими і я через стільки років. Я у бронежилеті й касці, вже на іншій війні, але теж за Україну. Батько, якби дожив до цих днів, мене б добре в цьому розумів».

Родина Ваганових походить з Архангельської області — місць, де протікає річка Вага. Пів села там носять це прізвище. Однак народився Сергій у місті Кокчетав у Казахстані, де батькові як військовому довелося служити. Батьки певний час жили на Уралі, але потім, щоб урятувати сина від загострень алергії, переїхали в Україну. Так п’ятирічним він опинився в Маріуполі, тоді Жданові.

Після закінчення школи було навчання в Донецьку в медінституті. А потім на цілих півтора десятиріччя — Авдіївка, де працював травматологом.  У Сергія дорослий син, якому вже 42 роки, а його дружина — журналістка. Він щасливий у сімейному житті. «Разом рятувалися у блокадному Маріуполі, без води й ліків».

Найкраще почуваюся в Ужгороді

«Хоч усе життя прожив на Донбасі, емоційно найкраще почуваюся в Ужгороді. Завдяки астмі їжджу сюди постійно. Це завжди зміна настрою, ритму життя. Тут і повітря, і настрій, навіть звукове тло інше, — розповідає Сергій. — На початку 1990х у  Москві виходила товстенна газета «Експрес». Це вже потім вона стала жовтою, а спочатку була аналітичною й незалежною. Я зібрав свої фотографії й послав у редакцію. Очевидно, там вони сподобалися, і мене стали друкувати в ній поряд із найкращими фотографами. Я побачив, що витримую їхній рівень, вдовольнився тим і далі працював лікарем».

На початку 2000х Ваганов виграв кілька фотоконкурсів, що проходили в Україні. У ті роки його фото, на якому зображено гірника, до чорноти обгорілого після вибуху в шахті, зробило автора відомим на весь світ. Світлина із цим шахтарем, за версією американського агентства msnbc, потрапила до рейтингу найкращих, опублікованих у першому десятиріччі ХХІ століття. Для Сергія це стало подарунком небес, адже фото він нікуди не посилав: редактори — ініціатори рейтингу самі його відшукали.

«Не приховую, що той успіх дав неабияке моральне задоволення. Кажу дружині, що тепер я став людиною планетарного масштабу. А вона у відповідь: «Сміття не забудь винести!» Ось так тоді жартували».

Ще одним незаперечним здобутком Вагановафотомайстра стало визнання однієї з його світлин найкращою 2017 року за версією газети «Гардіан». Чергова творча вершина.

Останнє місце роботи — Чорноморська телерадіокомпанія. Із 2014го по 2017й був її кореспондентом у Маріуполі — оператором, журналістом і монтажистом в одній особі. «П’ять разів на тижні їздив на війну. Сам і писав, і знімав сюжети, і монтував, робив таймкоди. Потім пересилав до Києва, де студійцям залишалося зробити підводку і ввімкнути диктора», — розповідав про той період.

На запитання про загрози, яких не оминути на зйомках, Сергій відповідав коротко: «Я розкривав жахіття війни, фіксував злочини окупантів. Щоб передавати все це точно, щоб люди вірили моїм фото, мав бути там, де все відбувається. Інших варіантів не розглядав».

Оголена правда про війну

Після евакуації Донецького академічного драматичного театру, розбомбленого в Маріуполі, в Ужгород у день прем’єри на місці нової роботи театру відбулася персональна фотовиставка Сергія Ваганова. Друзі, дізнавшись про майбутню прем’єру, самі роздрукували його фото та надіслали в Ужгород, де з них у фоє Закарпатського обласного музичнодраматичного театру вдалося сформувати експозицію, що вражає.

І та, і наступна в замкуфортеці виставки викликали емоції, які часто словами не пояснити. На світлинах — оголена правда про війну, де перемоги чергуються із втратами, світлі дні — із трагедіями. Усе це споглядаємо очима безпосереднього учасника фронтових подій, який і сам не раз заглядав в очі смерті.

У серпні Сергій несподівано для себе взяв участь у конкурсі, який влаштували організатори премії Ніберголла за видатну журналістику. Її раз на два роки оголошує і вручає Дармштадський пресклуб (Німеччина). Для ужгородських фотокореспондентів оголосили спеціальний приз, до якого Ваганова заохотили ужгородські пресклубівці. Обізнані з його фотороботами місцеві журналісти порадили надіслати на конкурс кілька світлин. У вересні стало відомо: за них організатори присудили йому третє місце і грошову винагороду.

Німецькі медійники були вражені фотороботами учасників конкурсу: сценами прощання з військовиками, глибоким сумом за загиблими, почестями для них. Але, зауважимо, цього разу світлини Ваганова не були пов’язані з воєнною тематикою, а розповідали про життя в тиловому Ужгороді.

Ось на його фото юнакпереселенець на набережній Незалежності катається на скейті. На іншому всміхаються, випроміню­ючи щастя, дівчата в національному вбранні. Цим мирним за духом світлинам, вочевидь, присудили приз за їхній символізм — віру в те, що радість у воюючій Україні перемагатиме. Це зрештою і означатиме перемогу.

Нова квартира у Вінниці

Обидві квартири Ваганова — в Донецьку, з якої виїхав 2014го, і мамина в Маріуполі, яку відремонтував і в якій прожив сім років, опинилися під окупацією. У Маріуполі, як дізнався від друзів, пошкоджено вибухом і пограбовано.

Але в житті трапляються речі, які інакше не назвати, ніж подарунком долі. Цього разу його уособ­лює Володимир Хоменко — бізнесмен, який будує житло у Вінниці й активно допомагає військовим на фронті. Маріупольському фотомайстрові він подарував… нову квартиру.

«Ми з Володимиром не знайомі й ніколи раніше не бачилися. Це черговий щасливий випадок у моєму житті, — зізнається Сергій. — Забажавши подарувати житло людям, які його втратили, Хоменко спитав поради у журналістів: кому? Ті, знаючи мене, серед інших порадили й мою кандидатуру. Ознайомившись із моєю, 63річного пенсіонера, біографією, та дізнавшись про сумну долю моїх помешкань, цей благодійник виявив велику щедрість.

Я ніколи не організовував виставок, але за одну, яку планую у Він­ниці, таки беруся. Готовий зібрати свої найкращі світлини і показати їх Володимирові Хоменку. Сподіваюся, вони йому сподобаються, і моє бажання влаштувати виставку світлин він підтримає».

Тепер сім’я Ваганових готується до переїзду, і Сергій із хвилюванням очікує на зустріч із Вінницею. Щиро вірить, що це місто стане рідним. Таким, як і Донецьк, Авдіївка, Маріуполь, Ужгород.