ТАЛАНТИ
Де, як і за скільки зможуть навчити дитину малювати
Чим нині можна зацікавити дитину за межами загальноосвітньої школи, коли виконано всі домашні завдання і речі на завтра складено до рюкзака? Здається, ще не так давно спортивні секції, авіа-, судномодельні чи фотогуртки, різноманітні творчі студії були доступні мало не кожній родині. Все залежало від виховання самих батьків і нахилів їхніх чад. Ми вирішили розібратися в одному з таких напрямків, розпочавши з розвідки у тій царині, де учням прививають почуття прекрасного. Вчать бачити й помічати те, на що більшість однолітків не звернуло б жодної уваги. Це дитячі художні школи.
Аби свого часу вступити до однієї зі столичних дитячих художніх шкіл, авторові довелося складати непрості, зважаючи на вік, іспити. Класичний малюнок і живопис полягали в тому, щоб різними засобами зобразити на папері різноманітні предмети побуту, іншими словами - натюрморт. У композиції можна було нафантазувати будь-що: від популярного тоді серед хлопців батального сюжету до простого пейзажу.
Як без попередньої підготовки майже нереально виконати певні спортивні нормативи, так само і в малюванні - без базових навичок і знань, як-то кажуть "набитої руки", годі було й сподіватися на визнання приймальної комісії. Втім, перші в житті справжні іспити було складено, а попереду очікували довгі чотири роки навчання, опанування різними техніками живопису, вправи з олівцем, приборкання пластиліну й глини, штудіювання історії мистецтв тощо.
Були й обов'язкові домашні завдання, весняна практика на пленерах у мальовничих і пам'ятних місцях Києва, багатожанрові завдання на літо з наступними показами робіт, жвавими обговореннями і визначенням переможців. І за все це задоволення батьки сплачували спершу п'ять з половиною, а трохи пізніше - 10 радянських карбованців...
- Нині ціни підскочили, - розповідає директор Київської дитячої художньої школи N3 Микола Бабкін. - Буквально торік плата становила 60 гривень на місяць, а цьогоріч сягнула ста десяти. Вирішується це питання "на горі", але на кількість бажаючих виплекати в собі паростки добра, краси та образного бачення навколишнього світу це, на щастя, не вплинуло.
В усьому іншому незмінним тут здається все. З ледь приглушеного освітлення коридорів виринають вервечки найкращих робіт вихованців, ціла ретроспектива вибраного -на деяких із них тут вчилося не одне покоління юних художників. Так само гостинно на порозі аудиторії з-під посивілої бороди зустрічає щирий, ледь примружений і такий привітний погляд досі сповненого сил і енергії директора. Схожий на казкового Миколая, він і насправді видається чарівником. Залишаючись вірним найкращим традиціям школи, йому з колегами-однодумцями вдалося зберегти багатющий натюрмортний і методичний фонди, вивести заклад на міжнародну орбіту визнання, а найголовніше - залишити практично незмінним викладацький склад. Завдяки цьому нові й нові покоління дітлахів розпочинають тут шлях до світлого й розумного.
Це вони зосереджено схилилися над новими дерев'яними мольбертиками (до справжніх ще фізично не доросли, хоча попід стінами височать і ці красені), уважно слухають зауваження викладача, старанно виводячи на папері контури застиглого на гілці чучела сірої ворони. А із сусідньої зали долинають давно призабуті медові аромати фарби. Так солодко може пахнути лише тут і у справжній майстерні художника.
Різкий контраст до побаченого - робочий стіл директора. Стоси паперів - квитанцій і листів, планів і звітів. Закопатися можна, яка вже тут творчість. Зі своїми проблемами сюди запросто заходять учні, їхні батьки. Для кожного тут знайдеться добре слово, порада, підказка.
А скільки довелося пережити, коли в часи невизначеності 90-х на ласий шматок приміщення зазіхали посткомуністичні бізнесмени. Тоді лише активна позиція колективу, батьків і незалежної преси стала гарантією недоторканості школи.
- В цьому плані можна з іронією подякувати й сусідньому розважальному комплексу, який нещодавно перекрив майже весь Оболонський проспект, - посміхається у сивину Микола Ілліч. - Там знайшлося місце всім бажаючим для магазинів, бутиків тощо. І перші поверхи житлових будинків (а школа саме розташована у вбудовано-прибудованому приміщенні однієї з багатоповерхівок) залишили у спокої. А до того спроби "відкусити" частину школи були непоодинокими.
В цілому у столиці вдалося зберегти усталену роками систему художньої підготовки. Як мудра людина Микола Ілліч стверджує: у майбутньому держава і суспільство отримають те, що вклали у розвиток дітей сьогодні. Що врешті-решт переможе: меркантильність і прагматизм чи духовність? Можна сперечатися щодо відповіді, але результат залежить від кожного з нас.
ДOВІДКA "УК"
В Україні працює 126 спеціалізованих дитячих художніх шкіл. З них - 123 початкові й 3 середні. 48 розташовано в обласних центрах та прирівняних до них містах, решта - у районних центрах.
З 23,5 тис. дітей займається 1845 викладачів зі спеціальною (100%) та повною вищою освітою (65%). В обласних центрах батьки сплачують за навчання понад 50 грн (у столиці понад 100), у райцентрах - 35 грн на місяць.
"Чекаю на нові табуретки від голови району"
Голова Ради директорів
дитячих художніх шкіл
м. Києва
Микола БАБКІН
Що нині означає бути директором дитячої художньої школи, ця людина відчуває на власній шкурі понад чверть століття.
- Миколо Іллічу, чи можна навчити людину малювати, як зайця запалювати сірники?
- Якщо є "глазомір", певне відчуття кольору, в принципі - так. Можна перечитати безліч книжок, назубок знати теорію, але без щоденних вправ з олівцем і пензлем годі чекати на результат. Праця, праця і ще раз праця, "набиття руки" і велике бажання є обов'язковими передумовами успіху. З живописом дещо складніше, а виховати в собі якості, скажімо, майбутнього архітектора цілком реально. У нас займається багато дітей без особливих здібностей, але шляхом роботи над собою їм вдалося навіть перевершити талановитих ровесників.
- Маленькі "абітурієнти" приходять підготовленими до глибшого опанування майстерністю?
- Далеко не завжди. Це й стало однією з причин відмови від вступних випробувань. Згадай, колись існувало багато гуртків та образотворчих студій при ЖЕКах, будинках піонерів, фірмі "Світанок" тощо. Там дітлахам з молодших класів закладали ази малювання, відчуття форми, кольору, художньої гостроти зору. Куди це все поділося? От і доводиться у робочому порядку надолужувати прогаяне, "з коліс" визначати здібності майбутніх учнів.
Змінили й терміни навчання - з чотирьох до шести років. Частково для того, щоб випускники менше втрачали від розриву між закінченням нашої та загальноосвітньої школи, що дуже важливо для продовження опанування мистецтвом в інститутах і академіях.
- Викладачів вистачає і чи йде працювати з дітьми саме молодь?
- Сам бачиш, що серед них більшість тих, хто займався ще з вашим поколінням. Не хочу бути голослівним, але працюємо так само, як і в 90-х роках минулого століття, майже на ентузіазмі. Молоді одразу хочуть іншої платні, в них, можливо, інші амбіції, бачення власного майбутнього...
Але ми поки що справляємося. Інша річ - хто прийде за нами? Ось це турбує чи не найбільше.
- Як колективові вдалося пережити період невизначеності тих-таки 90-х?
- Іноді сам дивуюся. Пройшли й крізь безгрошів'я, і намагання чиновників привласнити частину приміщень, і певну зневіру, породжену загальними економічними проблемами. На щастя, майже все це в минулому.
Однієї чудової миті зрозумів просту істину: оббивати пороги високих кабінетів з усілякими господарсько-фінансовими проханнями слід, маючи конкретні козирі на руках. Тому багато років минуло в зусиллях, як-то кажуть, із розкрутки іміджу. Це участь і, звичайно, призові місця у районних, міських, обласних і вищих за рангом виставках. Маємо дуже багато дипломів міжнародних конкурсів і виставок, зокрема в Індії, Македонії, Швеції.
Із таким доробком уже не соромно стукати у владні двері й щось просити. І, як звичайно, нам стали йти назустріч. Утішає, що новий керівник нашого Оболонського району Василь Антонов ставиться до наших проблем із розумінням. Ось зараз, приміром, очікую позитивної відповіді на звернення щодо придбання нових табуреток. Таке-от мистецтво...
- Діти залюбки навчаються?
- Наші прагнення не були марними. Нарешті на рівні районного й міського керівництва зажеврів вогник зацікавленості в тому, щоб відволікти дітей з вулиці, долучити до мистецтва. Тож дефіциту вихованців не відчуваємо. За штатом їх має бути півтори сотні, хоча кількість бажаючих іноді перевищує можливості.
Раніше приймали дітей після творчих іспитів - живопис, малюнок, композиція. Нині їх практично скасовано. Відбір проводимо на основі конкурсу наданих дітьми робіт.
- Чого більше у вашій роботі: творчості чи бюрократії?
- Хоч як це прикро, але останнього. Доводиться бути і завучем, і завгоспом, не забуваючи про основну роботу - навчати дітей. Плани, звіти - творчі й фінансові - залишають обмаль часу на себе. Штат-бо в нас урізаний до мінімуму.
