Василь НЕЧЕПА,
кобзар-лірник
Зустрітися з Василем Григоровичем ми домовилися в філармонійному центрі після репетиції. Дивно було сидіти в порожньому залі, який ніяк не реагував на сценічне дійство: подумалося, що такі ситуації, напевне, сняться артистам у нічних кошмарах. На сцені молодь з капели бандуристів півколом оточила сивіючого кобзаря. Ось він торкнувся струн - і чистий красивий голос без напруги проник у найвіддаленіші закутки приміщення. Потім, доки розбиралися - хто, як і за ким вступає, Василь Григорович сидів, замислено обіймаючи свою кобзу.
Історичні щаблі
- Ви свій інструмент жодного разу не поставили на землю. Він вам настільки дорогий? - поцікавилася, коли вже всі розійшлися.
- Звісно. Мені зробив його великий майстер - Микола Єщенко у 1987 році. Ще однієї кобзи з таким строєм немає ніде. Чернігівську старосвітську школу зараз, на жаль, ніхто більше не грає. Ви чули на репетиції - там, де вступає кобза, я співаю ведичні пісні Одарки Єрмолаївни, матері Довженка. Вони не мають тонального плану, розміру, ритму, темпу. Це пісні, яким тисячі років, наше прадавнє мистецтво. Його відтворенню я присвятив своє творче життя.
- Та чи все можна відтворити? Пісні передавалися з покоління в покоління, усно, без запису ...
- Якось я стенфордську професорку Ненсі Колман переконував: ми народ такий, що зберіг свій етнос. Візьмемо наш Мезин, палеолітичну стоянку первісної людини. Доведено, що 15 тисяч років тому грали на інструментах. Це не казки, це історичні щаблі, на яких ми стоїмо. Я професорку таки переконав. Ось ця пісня, приміром: "Ой чого ти, роженько, та й одна в городі? (Тепер змінюється тональність.) Роже моя - повна, червона в городі. - Коло мене рутонька (знову по-іншому співається), коло мене м'ятонька в городі. Коло мене зіллячко, усяке коріннячко в городі. - Ой чого ти, Галочко, та й одна в батечка? - Та я не одна, коло мене - родина". Я під ці пісні не можу собі супровід зробити - ні кобзою, ні лірою - тут немає тонального плану. Оце віди, це наше, прадавнє.
Підвалини
- Я дуже люблю вашу пісню "Поле моє": "Ти - безкрає й широке, ти - земне і високе і одна у нас доля з тобою..."
- Вона про нас усіх.
- А з батьками у вас яка пісня асоціюється?
- Найближча й найдорожча - "Діброва зелена". А ще - пісня "Як іду в дорогу я". Якщо я під час співу оте Нечепине дворище і оте Нечепине поле, і оту Нечепину греблю, батьків своїх побачу, ніби кіно, то й вам ті всі почуття, ті всі емоції передам до зали. Зараз виходить така книга чималенька, вона називається "Підвалини", там я виписав про свою бабу Одарку, про діда, прадідів, маму і тата. Перша частина так і називається: "Діди Нечепиного роду". Коли батько був маленький, йому його дід сказав: "Грицько, як виростеш, грамоті навчишся, то побачиш хто ми такі, які ми козаки. Про нас у книгах стільки написано!". Я все те дослідив, у мене й справді рід такий знаменитий! Мама, коли батька не стало, казала: "Я ж ваш Нечепин двір доглядаю. А коли мене не стане - тут кропива буде у вікна заглядати". Я кажу: "Мамо, ти, по-перше, повинна ще довго жити. А, по-друге, я тобі обіцяю, що кропива лізти не буде". І слова додержав, у цьому дворищі посадив такий собі міні-ботанічний сад. Я виконую всі мамині заповіти, і татові.
Кобзар несе душу й історію
- А чому серед такого різноманіття інструментів ви у свій час обрали саме кобзу?
- У 1967 році прийшов сюди в філармонію, до Леоніда Пашина, котрий керував капелою бандуристів. І мене було посаджено у хор зі скрипкою. Звісно, душа просила іншого. Мені вже 30 років було, коли поїхав у Корюківку до Олександра Корнієвського. Це ж український геній, це він створив сучасну бандуру. Приїхав, кажу: "Навчіть мене на кобзі грати!" А він: "Нащо тобі кобза, ти такий співак!" "Ну навчіть мене, я хочу як Пархоменко!" "Не треба це тобі!". "Треба! Навчіть!" І він мене навчив на кобзі й на лірі, і те, що я роблю тепер - мені його передав український геній, учень Терентія Пархоменка, людина, яка створила бандуру. Він за неї 24 роки по таборах відтарабанив. Я 10 років до нього їздив. Він попереджав: це дуже тяжкий шлях. Кобзар думку несе, кобзар душу несе, він несе історію. Ви ж знаєте, можна співати "А щоб ти завтра двойку получила!" і мати при тому всі звання, вілли, машини... А можна співати про правду і неправду...
- Ви моє запитання випередили: будучи таким талановитим, знаним, унікальним артистом, чому досі не мільйонер?
- Я мільйонер і не один раз! Хоча не маю жодного доляра. Для мене скриня баби Одарки і мамина - це вже два мільйони. Та ще кожна сотка дідівської землі. Нехай у мене нема БМВ, зате є старенький, але проворний БеВаМ - бойова Васіна машина. Бачте, у кожного своє захоплення. Хтось збирав фантики чи гроші, а я збирав людей. Мої слухачі - ото і є мої мільйони. Я збирав і зараз збираю людей, бо я - носій традицій. Я все життя співаю про Україну.
Учні з Америки
- Як ви репертуар свій добирали?
- Збирав пісні і зараз збираю. Але для мене ще багато пісень написали славетні композитори: Олександр Білаш, Анатолій Пашкевич... Тепер уже вчителі мої всі "там". Але я виконую їх настанови.
- Ваші вчителі можуть вами пишатися. А учні у вас є?
- На кобзі нікого не вчу, бо такої кобзи більше немає. Бандуристів у нас тисячі. На лірі навчив кількох людей. Американський співак, приміром, Девід Купер, у 1988 році з двома хлопцями приїздив. Я їх навчив і ліри їм подарував. Девід тоді української мови не знав, але потім знайшов собі жіночку у Білій Церкві, трохи навчився. А зараз прислав диск: він співає - копія як я: "На горбочку сиджу..." Ну а в Україні якщо хтось звернеться і захоче навчитися - не відмовлю. Я видав у Канаді збірник "Поради молодому лірнику".
Козаки чи хозари?
- Ви не пробували для експерименту, приміром, якоюсь іншою мовою заспівати?
- Ні, колись у Техасі виступав і на рекламі написали, що я - руський співак. Так, кажу, не російський же. Руський, від Київської Русі. А до мене як причепилися - "Калінку" заспівати, "Коробейники". Ні, кажу, то не моє. Як на мене, то надто хтиві пісні. Я краще заспіваю "Світи, місяченьку".
- Пригадую, колись на українську Галю ви теж лаялися!
- То інше. Там же треба співати: не козаки їхали, а хозари, то ж ритуальне вбивство. Підманути Галю козаки не могли. Це ж військо. З хорунжим, з отаманом, з гетьманом... З суддями! З бунчуками! А тут - Галя... Вони її спіймали, до сосни прив'язали... Підпалили - уявіть собі! - згори до низу. Треба співати правильно, бо ж тексти перекладають і англійською, й іспанською, і французькою... Колись, ще за часів Радянського Союзу, військовий ансамбль за кордоном заспівав пісню про Стєньку Разіна, який кидає красуню-персіянку у річкову хвилю. Мусульмани це вислухали, переклали і написали ноту протесту. Переполох такий був, наказ зняти цю пісню з усіх репертуарів. Тому що не можна персидську царівну кидати у воду. А нашу Галю можна палити! Я, особливо в дитячих колективах, завжди пояснюю: треба думати про що співаєш.
Майже притча про пень
- Василю Григоровичу, у досить короткий часовий проміжок Ви одержали і Шевченківську премію, і звання народного артиста. Які були відчуття?
- Коли народного дали - отоді трусонуло!
- Розкажіть!
- Стартував фестиваль бандурного мистецтва. Оперний театр, Національна капела... А мені треба відкривати концерт. Тут телефонує якась жіночка: "Василю Григоровичу, ви де? Ви ж знаєте, що вам треба бути в Національній опері?" "Та знаю. Мені зараз на сцену виходити!" Стою за кулісами, слухаю. Президент вручає звання народного артиста. Аж тут: "... присвоїти Василю Нечепі!". У мене як почали ноги труситися! Зопалу так з кобзою і пішов. Потім оголошують початок концерту: "Запрошуємо на сцену лауреата Шевченківської премії, народного артиста України Василя Нечепу!"... А в мене ноги знов як затрусяться! Вийшов і зробив паузу. Сергій Баштан, професор консерваторії потім прокоментував: "Умієш ти паузу зробити, маститий уже!"...
- Отже, у ваші 60, що недавно виповнилися, гріх не запитати: чи все в житті збулося так, як хотіли? Над чим ще будете працювати?
- Будинки збудував. Сина виховав - він професійний співак, бандурист - далі все залежить від нього. Маю чудесних доньок, невістку і онуків. Дерев насадив тисячі. Щасливішу людину годі й знайти. Щодо роботи, то кобзарі ніколи не йшли на пенсію, співали, доки й понесуть. У мене ще є плани продовжувати роботу у філармонії. Запрошують до Чернігівського національного педагогічного університету, ми там створимо центр Тараса Шевченка. Коли нашому земляку, майстру Антону Штепі було 100 років, і ми його вітали, він сказав: у мене є незакінчена робота - дерев'яна скульптура. Треба ще пожити, щоб закінчити. Бо як виріжу - буде козак, а ні - буде пень. Мені теж є що закінчувати...
ДOСЬЄ "УК"
Василь НЕЧЕПА. Народився 1 вересня 1950 р. в м. Носівка на Чернігівщині. Кобзар, лірник, народний співак, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, народний артист України. З 1969 р. на професійній сцені як співак. З 1985 р. виступає як кобзар-лірник-співак. Упродовж 23-х років працював солістом Чернігівської обласної філармонії. З 2003 р. - працював у Міжрегіональній академії управління персоналом (МАУП).
Нині - старший науковий співробітник Національного науково-дослідного інституту українознавства МОН, старший викладач Чернігівського Національного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка, соліст ансамблю бандуристів ім. Остапа Вересая Чернігівського обласного філармонійного центру.