«Хтось сказав, що історія не дає уроків. А я вважаю, що історія радянського атомного проєкту — дуже важливий урок для нашого сьогодення». Ці слова належать Сергієві Капіці, ученому-фізику, відомому просвітителеві, віцепрезидентові Російської академії природничих наук. Сергій Кирієнко, генеральний директор державної корпорації «Росатом», узяв слова Капіци епіграфом до своєї передмови у книжці «Атомне сторіччя. 1900—2009».
Це унікальна робота — чіткою історичною хронікою, цілком таємними донедавна документами і фотографіями. Її підготували фахівці паливної компанії ТВЕЛ і приурочили до 65-річчя «атомної галузі Росії».
«Реалізація «Атомного проєкту-1», що завершилася створенням атомної, а потім водневої бомб, — акцентує у передмові глава «Росатому», — безсумнівно належить до найбільших досягнень батьків — засновників галузі і всього радянського народу... Це були надшвидкі темпи, і такі можливості людського духу, які зробили реальним те, про що ще кілька років тому було немислимим.
«Найкращі заводи, найкращі фахівці і найкращі технології — так було на початку реалізації атомного проєкту, за часів Середмашу, — доповнює шефа в зверненні до читачів цієї книжки Юрій Оленін, президент ВАТ «ТВЕЛ». — Країна не шкодувала сил і засобів, створюючи ядерний щит, закладаючи основу потужного атомного енергопромислового комплексу».
Анітрохи не здивувався, що ні Сергій Кирієнко, ні Юрій Оленін жодним словом не обмовилися про ті організації, які в різний час «безпосередньо виконували завдання і функції, покладені на Росатом». Маю на увазі стор. 379 цієї прекрасної книжки. Мені її подарували атомники 2010 року під час відрядження кореспондента «Урядового кур’єра» до Москви і Підмосков’я з відвідуванням одного з провідних підприємств Росатому — колишнього заводу №12, а нині багатотисячного Електростальського машинобудівного заводу. На ньому, до речі, виготовляють і ядерне паливо — тепловидільні збірки (ТВЗ) для українських АЕС. Так ось, на згаданій сторінці в розділі «Структури галузі» чітко, з номерами і датами наказів НКВС СРСР, постанов державного комітету оборони СРСР, а з 1949 року — постанов ради міністрів СРСР вказано з грифом «цілком таємно» структури, які офіційно забезпечували протягом майже 15 років (1942—1955) створення ядерного щита Радянського Союзу. Список відкривають головне управління таборів промислового будівництва НКВС-МВС-Мінсередмашу СРСР, спецметуправління (9 управління) головного управління таборів гірничо-металургійних підприємств НКВС СРСР, 9 управління (управління спеціальних інститутів) НКВС-МВС СРСР, головне управління спеціального будівництва Мінсередмашу — МВС СРСР.
«У системі ГУЛАГу (Головного управління таборів) НКВС і МВС СРСР було 476 концентраційних табірних систем, — пояснював мені днями всесвітньо відомий майстер мікромініатюр Микола Сядристий, незалежний історик і людина енциклопедичний знань. — У ці міні ГУЛАГи входили десятки виправно-трудових таборів (ВТТ) і виправно-трудових колоній (ВТК). Через них пройшли, були, по суті, перемелені долі й життя 18 мільйонів ув’язнених, здебільшого «за контрреволюційні злочини». 30% з них, за офіційною статистикою, — українці. Уже не кажу про особливі таборів МВС СРСР — ГУЛГМП МВС СРСР, Дальстрой МВС СРСР, ГУЛЖДС МВС СРСР, де на 1 січня 1951 року значився 211 261 ув’язнений.
Микола Сергійович перелічив усі ці цифри і назви з пам’яті. Вона в нього унікальна, він може годинами цитувати цілі абзаци різних документів. У його особистій бібліотеці, за словами співрозмовника, 10 тисяч томів, колись заборонених Централітом (органом цензури) книжок. «Їх дуже активно вилучали в 1970—1980-ті роки з державних бібліотек на знищення — переробку на Обухівському картонно-паперовому комбінаті, а я відбирав для себе з тих гір приреченої літератури найцінніші видання».
Микола Сядристий, з яким ми у дружбі майже 40 років, пишається, що в його бібліотеці фактично всі документи з архівів КДБ і закритих фондів, опубліковані за часів горбачовської відлиги комісією ЦК КПРС на чолі з академіком, секретарем ЦК Олександром Яковлєвим за його загальною редакцією. Це резонансні книжки, моторошні об’єктивністю, видані міжнародним фондом «Демократія». Росія ХХ століття». Серед них «ГУЛАГ 1918—1960. Документи». Микола Сядристий дозволив журналістові лише переглянути в його присутності це унікальне видання, що вражає фактами, і сфотографувати потрібні сторінки. Багато з цитованого далі з історії створення «ядерного щита» СРСР, а нині Росії, ув’язненими ГУЛАГу, узято з цієї книжки, а також згаданої «Атомна доба. 1900—2009».
«О четвертій уранці постукали: «На збори дві години»
Свого часу, на початку 2000-х, мені, кореспондентові газети «Труд», пощастило зустрітися з Онуфрієм Бутковським, 84-річним тернопільцем, який брав участь в спорудженні атомного енергопромислового комплексу нинішньої Росії, й одного з небагатьох, хто залишилися живим з учасників Кенгірського повстання, яке описав Олександр Солженіцин у книжці «Архіпелаг ГУЛАГ». У моїх архівах досі збереглися записи наших розмов у його будинку на околиці обласного центру.
— Як це вам, старшому касирові-залізничнику, випало заробити 25 років сталінських особливих таборів?
— Після приєднання 1939 року західних областей України до СРСР всі ми жили на колишній території Польщі. Ми виявилися неблагонадійними, а то і членами «націоналістичного підпілля». Закрутився маховик репресій.
У травні 1941 року відповідно до рішення політбюро ВКП (б) і РНК СРСР розгорнулася повальна «чистка» прикордонних територій. Це означало масове виселення до Сибіру. Перед війною всі в’язниці в цьому регіоні, як і в Балтії, були забиті «націоналістами».
— Мого батька, професора гімназії, — долучається до розмови дружина Бутковського Любов Іванівна, — запроторили на вісім років у Магадан. За що, так і не дізналися. А маму і сімох дітей — етапом на поселення до Казахстану. Додому повернулися 1949-го. Одружилися з Онуфрієм, прожили разом дев’ять місяців — і нова хвиля арештів. Зустрілися знову тільки через сім років.
— По мене, — продовжив свою розповідь Онуфрій Васильович, — прийшли о четвертій уранці 2 березня 1950-го. Розбудив гучний стукіт у двері хати. Представник НКВС у цивільному сухо виголосив: «Вас виселяють у віддалені області Радянського Союзу. На збори дві години». Люба заплакала, вона вже знала, що це таке.
Це було останнє масове виселення в Сибір. Того дня повантажили в товарний ешелон відразу 50 сімей з їхнього села Великі Гаї. Майже всіх відправили етапом у Томську область. Онуфрія з вагітною дружиною розлучили, відправивши в Казахстан — на будівництво гірничо-збагачувального комбінату як дармову і безправну робочу силу. Нині це Джезказган.
— Солженіцин докладно описує перебіг повстання, коли ви 40 днів утримували владу в зоні. А як це почалося?
— Я, як і весь наш лагпункт, працював на будівництві ГЗК. Там був справжній інтернаціонал: поляки, латиші, навіть японці й китайці. Гарували ми по 12 годин на добу, а жили впроголодь. Майже щоранку, коли вирушали на роботу, в нашому бараці залишалися на нарах небіжчики. Але краплею, що переповнила чашу терпіння, було навіть не це. Поштовхом до повстання став розстріл охороною ув’язнених, які поверталися в табір. Вони відмовилися виконувати знущальну команду «лягай-вставай».
Бутковський ішов у п’ятій колоні і добре чув автоматні черги попереду. «Нас одразу всіх посадили на землю і протримали так години три. Тільки пізно ввечері, повернувшись у зону, дізналися, що в першій колоні 16 людей убито і кілька десятків поранено».
Так 16 травня 1954 року почалося повстання. Тисячі людей, які прийшли з роботи, відмовилися йти в бараки, почали виносити столи і лавки з їдальні, зводити барикади. Зовнішня охорона не наважувалася відкривати вогонь по такій масі людей, адже в заручниках опинилася вся внутрішня обслуга, кілька десятків контролерів, оперуповноважених. Було захоплено господарський двір із кузнею, майстернями, складами продовольства. Тих, кого тримали в камерах і карцерах, звільнили. Серед них опинився і колишній полковник Іван Кузнецов (у Солженіцина Капітон Іванович Кузнецов). Він і очолив повстанський комітет. Зброї не було, нам її приписали згодом, щоб виправдати криваву розправу.
— І ось трагічна ніч з 25 на 26 червня. Де перебували ви?
— Спав, як і тисячі інших ув’язнених. А розбудило мене ревіння двигунів і автоматні постріли, що змішалися зі свистом сотень людей — сигналом біди. Нас захопили зненацька. Снайпери зняли чергових на барикадах, і нас ніхто не попередив. Усі стали вибігати з бараків, щоб оборонятися. Хто ж міг подумати, що на беззбройних пустять танки.
Друга Бутковського Федора Семенюка зі Львова, який вибіг серед перших, убило кулеметною чергою. Танки, маневруючи, чавили гусеницями людей, а солдати, що йшли за тридцятьчетвірками, косили всіх з автоматів. Стояв суцільний стогін, крики покалічених і вмираючих. Під таким напором частину в’язнів загнали в барак, де була сушарка. Там виявився і Бутковський. Далі бігти було нікуди, чекали своєї долі. Через три години, коли все закінчилося, ув’язнених, що залишилися живими, вивели в поле і поклали обличчям на землю.
— Я став молитися Богу і прощатися з життям. Навколо ходили якісь люди, фотографували. Потім почали сортувати. Мене визначили в похоронну команду. І ми чотири доби збирали і звозили до виходу з табору трупи і те, що залишилося від людей після танкової атаки, — щодня майже сотню тіл. Наша похоронна команда була не єдиною.
Потім Бутковський освоював нову професію — бурильника. Його направили на перевиховання в шахту. І тільки влітку 1956 року йому, як і тисячам інших ув’язнених Казахстанського ГУЛАГу, було оголошений вердикт комісії з перегляду справ: «Не винен, з ув’язнення звільнити зі зняттям судимості». Пізніше йому видали одну довідку — як «безпідставно репресованому».
— Перегляд справ і реабілітація десятків тисяч ув’язнених стала для місцевих підприємств Казахстану катастрофою, — продовжував розповідь Онуфрій Васильович. Шахти перестали видобувати вугілля і мідні руди, будівництва завмерли. На шахті пропонували залишитися: «Нехай приїжджає дружина з дитиною, дамо вам двокімнатну квартиру».
Але він поїхав до Сибіру, де на спецпоселенні за 700 кілометрі вгору по Обі від Томська перебувала Люба з дочкою, мати і батько, всі рідні й близькі. Хотів забрати сім’ю і вирушити в рідні краї. Однак коли учорашній зек прибув у комендатуру Каргасокського району із проханням оформити виїзд сім’ї, у нього забрали паспорт: «Поживеш, бандерівцю, ще кілька років тут. Нам робоча сила потрібна». Так що довелося тягти ще два роки без права покидати селище Вертікос.
На найважчі й небезпечні роботи — зеків
Атомні підприємства будували, судячи з документів, переважно під землею у віддалених від населених пунктів лісистих і гірських районах Сибіру і Далекого Сходу. Це так звані гірничо-хімічні і гірничо-металургійні комбінати (ДХК і ГМК), яким присвоювали номери і вигадані назви регіонів, де вони перебували. «Об’єкти №718, 815, №817...» На комбінаті №816, де 1955 року було здано в експлуатацію перший у Сибіру промисловий ядерний реактор І-1, до 1990-го виробляли плутоній-239 для атомної зброї. Ядерні виробництва комбінату №815 на берегах Єнісею з умовною назвою «Східна контора головгорбуду СРСР», поштова скринька 137, відомого нині як комбінат «Маяк» (Челябінська область), куди Україна досі вивозить на переробку частину відпрацьованого ядерного палива зі своїх АЕС, розміщено у скельних виробках Атомановского кряжу на глибині 200 метрів під поверхнею землі. Тут працюють досі, але тепер уже на ядерний щит Росії, аж три потужні підприємства: реакторне (завод «А»), радіохімічне (завод «Б»), металургійне (завод «М»).
Постановою радміну СРСР, яку підписав ще Сталін, будівництво комбінату №815 було покладено на головне управління промислового будівництва МВС СРСР. Це міністерство, як і ГУЛАГ із сотнями виправно-трудових таборів і колоній, тоді, як відомо, очолював Берія. Щоб виконати це та інші завдання зі спорудження ядерних ГХК і ГМК, на так звані об’єкти лісової промисловості в 1953—1955 роках було залучено ув’язнених у 2,5 раза більше. На розчищенні сибірських лісів, чорнових, підготовчих гідротехнічних та гірничопрохідницьких роботах, де в подальшому залучали інші структури для будівництва вже цілком таємних підприємств та закритих міст, гарував кожен четвертий зек. Фактично лише за цей період, за розсекреченою статистикою, в Дальстрой МВС СРСР та інших таборах «померло» близько 100 тисяч ув’язнених. А всього за період існування ГУЛАГу НКВС і МВС СРСР — 1606748 осіб.
Такою була далеко не повна зі страшною статистикою людських жертв ціна тих досягнень головної мети, які поставив Йосип Сталін розпорядженням восени 1942 року «Про організацію робіт з урану». Це була термінова реакція на отриманий лист за підписом народного комісара внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії (№1790/б сс від 06.10.1942). До нього було долучено довідку і матеріали про інтенсивні науково-дослідні роботи, що тривають з 1939 року в Англії, Німеччині, Франції і США з розроблення методу застосування урану для нових вибухових речовин. І на завершення було запропоновано «опрацювати» відповідні питання. Серед термінових була негайна доставка з одного з таборів ГУЛАГу в Москву зека Бориса Ванникова, колишнього генерала. Його повністю реабілітували і призначили заступником наркома озброєння. Як ідеться в посвідченні №1021, яке підписав сам Сталін, генерала «тимчасово заарештували органи НКДБ, як з’ясувалося тепер, через непорозуміння».
І вже через чотири післявоєнних роки відбулася подія, політичний резонанс якої перевершив її технічне значення: 29 серпня 1949 року о 7 год. 00 хв. за місцевим часом на Семипалатинському випробувальному полігоні було підірвано перший радянський ядерний заряд — атомну бомбу РДС-1. Так покладено початок ядерному потенціалу СРСР, який було закріплено 12 серпня 1953 року випробуванням на цьому самому полігоні першої радянської одностадійної термоядерної (водневої) бомби, яка мала службову назва РДС-бС. Так було, як заявляли, «ліквідовано монополію США на володіння ядерною зброєю».
У ці самі роки в Комсомольську-на-Амурі розгорнули роботи зі спорудження заводу №199, де у грудні 1958-го було закладено перший головний атомний підводний човен із крилатими ракетами К-45 проєкту «659». Субмарини наступних, сучасніших модифікацій, що вийшли нещодавно, за повідомленнями ЗМІ, в Чорне море на бойове чергування з бази в Севастополі, здатні завдати ракетного удару не тільки по південних регіонах України. До цього готові й сотні винищувачів та бомбардувальників сімейства Су, створені на авіазаводах Хабаровського краю Росії, що базуються нині на аеродромах окупованого Криму.
За іронією долі, до виробництва цієї грізної зброї мали і мають стосунок українці. Але це тепер ідеться про наших земляків, предки яких пустили коріння на Далекому Сході в період масового переселення в ті краї на початку ХХ століття. Відповідно до статистики, українців тут в 1920—1930-х роках налічувалося понад 300 тисяч. А напередодні розвалу Радянського Союзу їхня кількість зросла до пів мільйона. 1989 року серед українців на Далекому Сході рідною мовою вважали близько 40% опитаних. І це в умовах, як кажуть дослідники, тотального зросійщення. У масових протестах, які відбувалися в Хабаровську наприкінці минулого року і нагадували українські революції на київському Майдані, кремлівські ЗМІ показували мало не організаторами «українських націоналістів», «бандерівців».
«Мене вся ця ситуація наводить на одну думку, — говорив 5 вересня 2020-го міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба в інтерв’ю Радіо Свобода. — Нам треба зробити одну річ. Нам слід сказати (і я скористаюся вашим ефіром): дорогі українці Росії, хоч би як складно вам було, але Українська держава завжди пам’ятатиме про вас, ваших прадідів, які будували цілі міста, розбудовували, приносили цивілізацію на окремі території Російської Федерації. Ми повинні чітко і прямо вголос говорити, що цивілізацію на значну територію Росії принесла Україна, принесли українці, які приїжджали туди, розбудовували господарство, ліси перетворювали на селища і міста, будували економіку. І ми повинні пам’ятати, і Росія повинна пам’ятати про те, що це зробили українці, а не росіяни».