Того дня в Сумському обласному академічному театрі драми та музичної комедії імені М. Щепкіна був аншлаг. Улюблених співаків з Білорусі Ядвігу Поплавську й Олександра Тихановича вітали численні шанувальники їхнього пісенного таланту. Після концерту співаки залюбки погодилися на розмову. Тоді й гадки не було, що це інтерв’ю для Олександра Тихановича стане одним з останніх.
— Судячи з того, як вас приймали Суми, можна з упевненістю стверджувати: ваш сімейний і творчий тандем на піднесенні.
Ядвіга:
— Приймають так само тепло і щиро, як і 10, 20 років тому. Це для нас із Сашею найвища нагорода. Щойно ми виступали в Чернігові — теж був аншлаг. А завтра їдемо до Кременчука, потім — Запоріжжя. Одне слово, ми в русі, вдома не засиджуємося.
Олександр:
— Ядя правильно сказала, що глядацька увага для нас вища за будь-які нагороди чи відзнаки. Кожен артист мріє про любов глядача і слухача. Ось і ми щойно відпрацювали півторагодинну програму, можна і втомитися, але тримаємося, бо нас чекають, на нас сподіваються. Повірте: це неймовірно дорога винагорода за всі старання.
— У листопаді 2016-го ви відзначили рубінове весілля, тобто 40 років подружнього життя. Чи маєте рецепт сімейного щастя?
О. Ядечко, дозволь мені першим відповісти. Як на мене, все дуже просто: треба лише кохати одне одного і вміти вчасно промовчати. Завжди кажу Яді: розумніший той, хто мовчить у відповідальний момент. Якщо з’ясовувати стосунки, то це кінець усьому. І ще одне: в жодному разі не треба комусь ставати лідером. Там, де боротьба за першість, неминучі скандали, і зрештою крах. А в нас усе порівну.
Я. Саша правду каже. Ми стільки років разом і ніколи не доводили ситуацію до критичної, навіть якщо виникали непорозуміння, а їх було чимало. Недавно на «Слов’янському базарі» у Вітебську одна молода журналістка поцікавилася в нас, скільки років разом. Коли почула, що 40, тільки й сказала: «Який жах!» На жаль, нині ставлення до сімейних обов’язків інше, ніж було раніше, але ми такі, які є.
— А коли і як ви познайомилися?
Я. Я вже була у складі «Верасів», ансамбль мав шалену популярність. І ось 1973-го у колектив прийшов хлопець — красивий, упевнений у собі, амбітний. І почалося: компліменти, увага, галантність. Я деякий час ігнорувала його, бо не вважала стосунки серйозними.
Однак якось їхали в автобусі з концерту, втомлені переїздом. Було це майже опівночі, а ми із Сашею сиділи поруч на одному сидінні. Хоч як я намагалася не дрімати, щоб не заснути на вибоїстій дорозі, з часом сон зморив. Звісно, поклала голову йому на плече. І так майже до ранку. А він, бідолаха, сидів і не міг поворухнутися, щоб я не прокинулася. Вже після приїзду збагнула, що хоч трохи перепочила, а він — ні. Отоді й замислилася.
О. Після того в нас розпочався інший період — букетно-цукерковий. І так аж до весілля. Отож коли слухаєте пісню «Счастливый случай», то вважайте, це про нас.
Я. Добре пам’ятаю, як Саша освідчився мені. Навіть галантно став на коліно, схиливши голову. І я погодилася.
— Вашу родину можна вважати пісенною, бо донька Анастасія теж пов’язала життя зі сценою.
О. Так, свого часу вона була музичним продюсером, організовувала концерти, фестивалі, конкурси, а нині виступає як співачка. До речі, разом із заслуженою артисткою Білорусі Альоною Ланською гастролює з програмою «Про головне». Тобто дві артистки розмірковують про значення і розуміння таких понять, як жіноче щастя, материнство, відповідальність тощо. Ця програма дуже популярна в Білорусі, концерти збирають аншлаги, що нам з Ядею дуже приємно.
Я. А ще в нас є онук Ваня, якому, до речі, саме сьогодні виповнюється 13 років. Тобто все повторюється: ми, вирушаючи на гастролі, залишали Настю на наших батьків, бабусь і дідусів, а тепер доньці доводиться. Але в нас є бабуся Оля, бабуся Стефанія — це моя мама, якій, до речі, вже 96 років, а вона ще й як тримається. Тобто онук під наглядом.
— Це майже як у вашій пісні про хлопчика, який живе у бабусі і в батьків сам — без братиків і сестричок.
О. Достеменно так. До речі, з піснею пов’язана цікава історія. Якось під час зйомок «Голубого вогника» нам принесли офіційний лист із міністерства охорони здоров’я, в якому цілком серйозно дякували за шлягер: мовляв, у країні почала поліпшуватися демографічна ситуація. І це знайшло підтвердження згодом. Через кілька років після її прем’єри на концертах нам часто передавали записки, в яких молоді батьки повідомляли, що мають дітей саме з нашої легкої пісенної руки. І щиро дякували. Та навіщо шукати приклади, коли в нашого звукорежисера Юрка Рускевича шестеро синів і доньок! Саме він налаштовує звук наших пісень, серед них і ця.
— Пригадайте цікаві чи курйозні ситуації, які траплялися під час гастролей, виступів.
Я. Якось після запису новорічного вогника в «Останкіно» чекали на телевізійну програму. У газеті «Правда» надрукували перелік артистів, які беруть участь у концерті, де після Софії Ротару стояли наші прізвища. Тож сидимо в готелі біля телевізора, дивимося і чекаємо. Софія Михайлівна давно виступила, закінчується програма, а нас немає. Після фінальних акордів телефонуємо на телебачення, щоб дізнатися, в чому річ. А там делікатно пояснюють, що в останній момент перед показом цензура нашу пісню вирізала, бо десь на дальньому тлі пильні контролери побачили шестикутну зірку. Звідки вона взялася, ніхто не міг пояснити. А прибирати не взялися, бо не мали часу. Лише потім з’ясувалося, що то був миттєвий відблиск світла від софітів, які випадково створили шестикутник.
— У Ядвіги Костянтинівни таке прізвище, що не можна не поцікавитися можливими родинними зв’язками з «юним орлом» української естради Михайлом Михайловичем.
Я. Ми не родичі. Як на мене, Михайло Поплавський — унікальна людина. Мало в кого з артистів стільки енергії, активності, самобутності. Ми часто разом виступали на концертах, певний час у нас навіть працювали на бек-вокалі його вихованки. Загалом українська пісенна естрада викликає захоплення: у вас стільки талановитих неповторних співаків!
— А з кимось конкретно єднає творча дружба чи товариські стосунки?
О. Простіше сказати, кого ми не знаємо і з ким не підтримуємо зв’язків. Насамперед товаришуємо із Софією Ротару — вона завжди відгукується на наші прохання взяти участь у тих чи тих концертах, як і ми на її запрошення. В Україні склалася прекрасна традиція концертних програм «Мелодія двох сердець» за участі Світлани й Віталія Білоножків. Коли вони телефонують, ми з Ядею знаємо, що треба збиратися до Києва. Дуже любимо слухати «Океан Ельзи», «Кобзу», «Авіатор», Василя Зінкевича, Павла Зіброва, Віктора Павліка, Тіну Кароль, Катю Бужинську, Руслану, Іво Бобула, Івана Поповича, Лілію Сандулесу. Це справжні велети української естради. А неповторна Ірина Білик (величезна їй вдячність) подарувала нам свою прекрасну пісню «З тобою», яку виконуємо чи не на всіх концертах.
Я. А яка чудова рок-група «Друга ріка»! Якось ми виступали на стадіоні, й після нас вийшов цей гурт. То ми вирішили не їхати, а послухати всю їхню програму — настільки відточена філігранна музика в цих виконавців.
— Свого часу на ваше становлення як пісенного дуету великий вплив справив Володимир Мулявін із «Піснярів».
О. Ми дружили родинами, ходили одне до одного в гості. На жаль, недавно померла Світлана Пенкіна, вдова Володі, чудова актриса — згадати хоч би її роль Каті у багатосерійному фільмі «Ходіння по муках». Володя справді був великим співаком, композитором, організатором. І допомагав не тільки у творчості, а й побуті, повсякденні. Коли мені було важко у «Верасах», він, зустрівши мене на вулиці, сказав: «Сашо, наберися мужності й терпіння, переживи те, що підносять недоброзичливці. Усе буде гаразд». І мені відразу стало легше й затишніше.
Я. Коли я вперше студенткою консерваторії почула «Піснярів», пережила мистецький шок: це ж як треба вміти відчувати кожен звук, кожен його відтінок, загалом драматургію пісні. Тобто це чуття і відчуття на особливому генетично-слуховому рівні. Одне слово, Майстер!
— У вашому репертуарі й давні, перевірені часом шлягери — «Завируха», «Малиновка», «Белый парус», і нові твори. Хтось пише спеціально для вас?
О. Співпрацюємо з багатьма поетами і композиторами, використовуємо пісні, які виконують чи виконували інші співаки, наприклад Булат Окуджава. Свого часу познайомилися з талановитим білоруським автором Анатолієм Рубіновим, який також відомий науковець. Стала популярною його пісня в нашому виконані «На что тебя Господь благословил».
— Пані Ядвіго, ви на вигляд настільки молода, що, напевно, маєте якісь власні косметичні чи інші секрети.
Я. Дякую за добрі слова, але розчарую: жодних секретів не маю. Дотримуюся здорового способу життя, користуюся тільки білоруською косметикою. Щоправда, інколи бувають винятки, як, наприклад, у вас у Сумах: забула в Мінську нічний крем, тож довелося перед концертом піти до найближчої аптеки і купити українського виробництва. Білорусь і Україна розташовані поряд — це багато означає під час вибору косметичних засобів. Хоч не маю нічого проти іменитих закордонних брендів.
— Чи маєте якісь кухонні уподобання? Яким стравам надаєте перевагу?
Я. Оскільки основна частина часу припадає на гастролі, концерти, то, щиро кажучи, особливої уваги цьому не надаємо. Хоч і я, і особливо Саша вміємо готувати якщо не все, то майже все. І нас це цілком задовольняє. Бо ми не гурмани.
О. Мій тато чудово знався на стравах, на кухні був справжнім віртуозом, я в нього багато чого навчився.
— Що побажаєте читачам «Урядового кур’єра»?
Я. Хай кохання стане долею кожного з вас, бо все починається з любові.
О. Любіть одне одного, не звертайте уваги на все другорядне і дріб’язкове, цінуйте кожну мить життя.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Ядвіга ПОПЛАВСЬКА. Народилася 1949 року в Мінську. Закінчила Білоруську консерваторію. Одна із засновників ВІА «Вераси». 1988-го разом із чоловіком Олександром Тихановичем у програмі «Пісня-88» виконала хіт «Счастливый случай», який дав назву їхньому творчому дуету, а згодом подружжя заснувало Театр пісні. Переможниця і лауреат багатьох пісенних конкурсів, фестивалів.
Олександр ТИХАНОВИЧ. Народився 1952 року в Мінську. Закінчив Білоруську консерваторію. Учасник популярного у 1970-1980-х ВІА «Вераси». Переможець і лауреат багатьох пісенних конкурсів, фестивалів. Помер 28 січня 2017 року.