Про українське судочинство написано і сказано чимало. Особливо про його вибірковість. Але «за кадром» часто залишаються випадки професійної недобросовісності представників Феміди. Зрозуміло, що судді через велику завантаженість іноді не спроможні вникнути в суть кожної справи. Хоча буває, що вони й не намагаються цього робити. Особливо коли йдеться про малозначимий, на їхню думку, судовий процес за участю фізичних осіб. У таких випадках часто справу виграє той, у кого «цінніші аргументи» для судді або якщо він має покровителів у наглядових інстанціях. Сторона, що програла, у свою чергу, не погоджується з таким вердиктом, і, як наслідок, додається роботи тим, хто змушений розглядати такі спори в апеляційному, касаційному чи спеціалізованому порядку. Водночас ті, хто ухвалив рішення в першій інстанції, фактично не несуть відповідальності за свої помилки чи свідоме ігнорування очевидних фактів. Тоді як для одного з учасників процесу все це обертається моральними, а досить часто й фінансовими втратами. На жаль, це непоодинокі факти.
«Маленька» неправда
Спершу цитата з рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 18 лютого 2013 року в цивільній справі за позовом Валіда Енверовича Гулієва (прізвище змінено у зв’язку з продовження кримінального провадження) до Анатолія Андрійовича Антонюка. Як зазначено, зокрема, в ньому: «Судом достовірно встановлено, що 20.12.2008 року у м. Києві між позивачем (як позикодавцем) та відповідачем (як позичальником) було підписано договір позики та розписку. Отже, підписання у простій письмовій формі зазначених документів беззаперечно свідчить про передачу позикодавцем позичальникові грошових коштів, що обумовлює виникнення для позикодавця цивільних прав на повернення позики та отримання відсотків; для позичальника — обов’язку повернути суму позики та відсотків у строк, встановлений договором». Мабуть, кожен, прочитавши цей вердикт, підкріплений безапеляційними висновками на кшталт «достовірно встановлено», «беззаперечно свідчить», не сумніватиметься у правильності ухваленого рішення суддею Павлом Гончаренком. Доти, доки не ознайомиться з деякими контраргументами і документами, що теж стосуються цієї справи.
Отже, як стверджує у своєму позові Валід Гулієв, Анатолій Антонюк позичив у нього 261 тисячу гривень (еквівалент 52 тисячам доларів США), яку зобов’язувався повернути рівно через рік. На час звернення до суду ця сума з урахуванням інфляції та відсотків за користування позикою зросла більш ніж на 100 тисяч гривень. Але при цьому ні суддя, ні відповідач не перевірили найпростішого — чи справді на час начебто укладення договору 261 тисяча гривень була еквівалентною 52 тисячам доларів. Хоча перевірити це досить просто. Приміром, авторитетне в діловому світі інтернет-видання «ЛIГАБiзнесIнформ» досить чітко відображає картину тогочасного валютного ринку: «2 грудня Нацбанк скасував усі обмеження щодо операцій купівлі і продажу готівкової іноземної валюти. Це пришвидшило зростання курсу долара, і до 4 грудня офіційний курс щодня ставив новий рекорд. До 18 грудня офіційний курс долара досяг показника 7,8648 гривні за долар».
Нагадаємо, договір позики, за твердженням Валіда Гулієва, підписано 20 грудня 2008 року. І якщо врахувати тодішній курс долара, то 261 тисяча гривень була еквівалентною приблизно 33,2 тисячі доларів, але аж ніяк не 52 тисячам, як вказує він. Не акцентуватиму на тому, що «маленька неправда породжує велику недовіру», оскільки у цій справі і без того чимало такого, що насторожить навіть звичайного читача, не кажучи вже про юристів.
Помітний «доважок»
По перше, навряд чи Анатолій Антонюк підписав би договір позики, в першому пункті якого зазначено, що еквівалент суми становить 52 тисячі доларів, оскільки це майже на 17 тисяч більше, ніж він начебто одержував. По друге, і що найголовніше, він стверджує, що ніякого договору не підписував, а отже і ніяких грошей від Валіда Енверовича не одержував. І це не просто слова — свій вердикт уже винесли й фахівці. Зокрема у висновку, що наданий науково-дослідним експертно-криміналістичним центром головного управління МВС у Запорізькій області 9 серпня 2013 року, чітко вказано, що підписи в договорі позики та в розписці про одержання 261 тисячі гривень «виконані не Антонюком А.А., а іншою особою».
Припустимо, суддя Павло Гончаренко, коли ухвалював рішення, яким визнав позов В’ячеслава Кулієва об∂рунтованим, не дуже прискіпливо приглядався до підписів під договором. Однак чому він не задовольнив клопотання сторони Анатолія Антонюка щодо проведення почеркознавчої експертизи підписів під документом? Чи не тому, що міг передбачити, якою вона буде? Але, попри таку позицію представника Феміди, експертизу все-таки провели. Після того, як старший слідчий Ленінського райвідділу внутрішніх справ м. Запоріжжя підполковник міліції Сергій Білоус, реагуючи на заяву Анатолія Антонюка, відкрив кримінальне провадження за фактом замаху на заволодіння майном заявника шляхом обману. Почеркознавча експертиза оригіналу договору та розписок засвідчила, що підписи під ними сфальсифіковані.
Отже, коли Анатолій Антонюк 19 вересня 2013 року звернувся до Запорізького районного суду вже із заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, суддя Павло Гончаренко знав про висновки експертизи щодо фальсифікації підписів. І з наданих Анатолієм Андрійовичем документів, і з листа слідчого. В останньому, зокрема, зазначено: «Слідство вважає, що Гулієв В.Е, використовуючи суд і виконавчу службу, ввівши їх в оману, намагається заволодіти майном Антонюка А.А. та Антонюк Л.Ф., у зв’язку з чим виникла необхідність у скасуванні судом виконавчого листа до прийняття рішення у кримінальному провадженні, про що буде додатково повідомлено». Особисто для Анатолія Антонюка скасування виконавчого листа мало першочергове значення. Адже внаслідок відкритого провадження з примусового виконання рішення суду було арештовано майно невеликого підприємства, що належить його сім’ї, — чотири вантажних автомобілі, а їх водії залишились без роботи. І ось уже чотири місяці підприємство замість прибутків від роботи техніки має лише збитки, оскільки її примусове зберігання на штрафмайданчику державної виконавчої служби влітає, як кажуть, у копієчку.
Дива та й годі
Здавалося б, висновок експертизи про фальсифікацію договору позики та розписок — досить серйозні підстави хоча б для того, щоб прийняти рішення про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. Але справу знову розглядає суддя Павло Гончаренко, який раніше відмовив у задоволенні клопотання Анатолія Антонюка щодо проведення почеркознавчої експертизи і виніс рішення на користь пана Гулієва. Що йому залишається робити в цьому випадку? Правильно, «тримати оборону». Що він і робить, посилаючись на факти з попереднього рішення суду. І ухвалює відмову, вказавши перед цим, що посилання Антонюка А.А. на кримінальне провадження та висновок експертизи не є підставою для задоволення заяви.
Погодьтеся, виникає більш ніж дивна ситуація: сфальсифіковані договір позики та розписки стали підставою для прийняття рішення на користь того, хто їх надав. Водночас арештовано майно того, хто цей договір не підписував, а отже і грошей у пана Гулієва не позичав. Але на цьому, так би мовити, дива не закінчуються. Буквально через три дні після ухвали суддею Павлом Гончаренком відмови у задоволенні заяви Анатолія Антонюка щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, вже згадуваний слідчий Сергій Білоус виносить постанову про закриття кримінального провадження. Аргументуючи це тим, що договір позики і розписка не належать до офіційних документів та що «в ході досудового слідства фактів незаконного вилучення майна в Антонюка А.А. та Антонюк Л.Ф. на підставі наданих до суду підроблених договору позики та розписки не встановлено». Тобто слідчий чомусь вирішив, що арешт і примусове утримання майна на штрафмайданчику не є його вилученням. І взагалі не витримує жодної критики аргументація слідчого на кшталт, що Антонюки «мали змогу звернутися до судді про проведення експертизи та довести факти неотримання коштів від Гулієва В.Е., але за невідомих обставин не звернулися». Адже в судовому рішенні від 18 лютого 2013 року чітко вказано про клопотання відповідача щодо проведення почеркознавчої експертизи і відмову суду задовольнити його.
По замкненому колу
Скаргу представника Анатолія Антонюка на дії слідчого розглянув Ленінський районний суд міста Запоріжжя. І хоча до Сергія Білоуса, який був проти її задоволення, приєднався прокурор, суд у своїй ухвалі, зокрема, зазначив: «Слідчим не вжито всіх необхідних дій, спрямованих на повне, об’єктивне і всебічне досудове розслідування обставин справи. У зв’язку з чим постанова про закриття кримінального провадження прийнята передчасно… тому вона підлягає скасуванню». Та минуло лише півтора місяця — і слідчий знову виносить постанову, ідентичну попередній. Хоча, як вказує у своїй заяві до суду Анатолій Антонюк, «всупереч процесуальному порядку, постанова про закриття кримінального провадження прийнята слідчим, незважаючи на те, що всі матеріали кримінального провадження перебувають у Харківському науково-дослідному інституті судових експертиз». Окрім того, не досліджено також, чи перебував він насправді в день підписання так званої угоди в Києві, та інші важливі для справи питання, на які акцентував увагу Анатолій Антонюк.
Суд, всебічно вивчивши докази, знову скасував постанову слідчого. Скільки ці «чудеса» триватимуть і коли врешті буде поставлено крапку в простій, здавалося б, справі, сказати важко. Антонюки в пошуках правди навіть звернулися по допомогу до народних депутатів Ярослава Сухого та Євгена Карташова. Останні, у свою чергу, написали листи прокуророві Запорізької області з проханням «у рамках прокурорського нагляду здійснити контроль з метою всебічного, повного і неупередженого дослідження обставин кримінального провадження».
Але, судячи з усього, навіть до представників законодавчої влади у наглядовій інстанції не дуже прислухаються. Анатолій Антонюк вважає — все це відбувається тому, що в Гулієва є високий покровитель у вищому наглядовому органі держави. Коли врахувати, що Валід Енверович проживає у Києві і є генеральним директором солідної фірми, то йому, звичайно, заводити знайомства легше, ніж Анатолієві Антонюку з передмістя Запоріжжя. Проте рано чи пізно все таємне стає явним. Про це варто пам’ятати всім — від прокурора і судді до звичайного обивателя.