27-річний Роман пройшов шлях від командира взводу до командира механізованого батальйону 14 омбр імені князя Романа Великого, куди прийшов служити 2015-го після закінчення Львівської академії Сухопутних військ. За шість років на шляху офіцера було чимало поворотів: змінювалися підрозділи, звання, фронтові населені пункти, які він із побратимами захищав, — маріупольський  напрямок, Мар’їнка, Новозванівка, Кримське, Причепилівка, де від наших позицій до окупованого Жолобка — лічені метри. Але незмінними лишилися бажання перемоги України і вміння працювати над собою. 

Від комвзводу до комбата

«Стільки всього пригадується за ці роки. У Мар’їнці, де командував взводом,  після тривалих щоденних жорстоких боїв щоранку і щовечора  дякував хлопцям за роботу, за те, що вистояли. Непросто було, коли приймав на себе командування ротою, батальйоном. Маріупольський напрямок запам’ятався, коли одного разу ми з командиром роти попрямували до моря: пів години купання та відпочинку стали порятунком від шаленої спеки, — пригадує Роман. — Моментів, які хочеться згадувати, багато.  Адже попри жорстокість, війна звела кожного з нас із величезною кількістю чудових людей, дала нових друзів, які, напевно, навіть більше, ніж друзі. Часто згадується все, що довелося пережити. Бої, втрати — все це не забувається. Але говорити хочеться не про це, а про людей, про приємне, те, що на тому чи іншому фронтовому напрямку, на тих чи інших позиціях давало сили жити, воювати і вистояти». 

За шість років війни у найгарячіших точках фронту командир підрозділу здобув досвід, який більшості його ровесників і не примариться. Утім, каже сам Роман, чимало з цього досвіду побажав би хіба ворогові. Але він свідомий того, що якби мав змогу обирати знову, не звернув би з обраного шляху.  

«Після закінчення гімназії подав документи на вступ до кількох вишів, зокрема академії Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, де конкурс був просто шалений. А тому мусив докласти максимум зусиль — розумових, моральних, фізичних, аби стати курсантом академії. Тож коли довідався, що вступив не тільки до академії, а й до інших навчальних закладів, особливо не роздумуючи, обрав першу. Повністю підтримали мій вибір і заохочували до нього батьки, які хотіли бачити сина військовим. Це було 2011-го. А 2014 року, коли почалася війна і батьки зрозуміли, що на мене чекає через рік після випуску, неабияк картали себе за той вибір. А я казав тоді й кажу тепер: «Ви ні в чому не винні, якби можна повернутися знов обирати, пішов би тим самим шляхом». І роблю те, що повинен, і пишаюся тим, що роблю.  

Тим, чого досяг у житті, завдячую рідним, друзям, офіцерам та побратимам, з якими звела війна. Вони завжди підтримували мене словом, порадою, настановою, ділом. Таке не забувається. І нині, обіймаючи посаду командира батальйону, чимало з того, що свого часу засвоїв від командира підрозділу, бойових побратимів, передаю особовому складу. Основне завдання для всіх — щоразу живими й здоровими повертатися додому заради тих, кого любимо і хто чекає на нас». 

Цьогоріч навесні кохана Романа Ірина чекала на нього з особливим нетерпінням — із зони проведення ООС приїхав за лічені дні до власного пишного й вишуканого весілля, про яке завжди мріяв. Про кохання, найважливіших для кожного з нас людей, життя і війну Роман розмірковує з не притаманною його віку мудрістю. Каже, війна майже всіх нас змінила, змусила по-іншому дивитися на світ, навчила цінувати справді цінне і хоч як дивно, зробила людянішими. 

«Зміни в собі оцінювати важко, — міркує співрозмовник. — Однак те, що я змінився, знаю напевне. Дослухаюся до думки інших. Знаю, що батьки і дружина пишаються мною. І це дорогого варте. Як буде далі, час покаже, єдине, що знаю: не звертатиму з накресленого шляху і намагатимусь не втомитися працювати над собою. Бо ця праця найважча і найрезультативніша». 

Укотре випробувати себе Романові випала нагода під час стратегічного командно-штабного навчання «Об’єднані зусилля-2021»: під командуванням Романа батальйонно-тактична група 14 омбр, піхотинці, танкісти, артилеристи, зенітники та інженери спільно з механізованою ротою збройних сил Словаччини під прикриттям української та словацької армійських авіацій атакували супротивника, вибили його із займаних позицій, продовжили наступ і нарешті знищили умовного ворога. Багатонаціональні навчання проходили під керівництвом Головнокомандувача Збройних сил України генерал-лейтенанта Валерія Залужного за участю представників армій держав — членів НАТО та партнерів, які високо оцінили побачене. 

За словами самого Романа, командира багатонаціональної БТГр, масштабні навчання були для нього черговим викликом, з яким він упорався. 

До слова, Роман чудово грає на гітарі, катається на сноуборді, любить риболовлю і покопирсатися в машині. Свого часу, зізнається, вчився серфінгу і гри на фортепіано. Каже, опанувати музичний інструмент — давня мрія. На запитання, як на все вистачає часу, відповідає: час на найважливіше і те, чого справді хочеш, завжди знайдеться. 

«Не варто боятися пробувати щось нове, бо з нового досвіду, випробування себе самого складається життя. Воно минає швидко, й одне з основних завдань для кожного з нас — щоб було що згадати». 

У 14 окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого на посаді командира одного з механізованих підрозділів служить двоюрідний брат Романа Павло. Вікова різниця між хлопцями — півтора року. Та саме на старшого рівнявся молодший, обираючи шлях у житті, і став ще одним славним представником славного роду в князівській бригаді. Та це вже інша історія.

Кохання, народжене на війні

Зазирнути в очі капітанові Сергієві Токарчуку непросто через його зріст. А якщо таки пощастить дотягтися, то в очах воїна, який пройшов бої під Докучаєвськом, Мар’їнкою, Красногорівкою, Станицею Луганською, Попасною і Жолобком, з легкістю читається спокій, відвага, рішучість, витримка. Важко уявити те, що може вивести Сергія з рівноваги. 

«Ніколи, навіть коли було дуже гаряче, не панікував, бо це прямий шлях до поразки. Тільки чіткі усвідомлені й вивірені дії дадуть змогу перемогти. На цьому стою, за таким принципом гартуємо наш колектив, — розповідає Сергій Токарчук. — І це дає результат, який відчутно б’є у прямому й переносному сенсі по ворогові». 

У жовтні 2017 року за особисту мужність і героїзм Сергія Токарчука було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Нагороду вручав Президент України. Цього року капітан Токарчук, заступник командира одного з найчисленніших підрозділів 14 омбр, ровесник Незалежності України, відзначив 30-річчя. А в лютому — шестиріччя служби у бригаді. І на сьомому році служби впевнено каже: ні миті не шкодував про обраний фронтовий шлях.  

«Війна — це, всупереч думці багатьох, не кіно зі спецефектами, не героїчний блокбастер, а насамперед важка і виснажлива робота, від якої втомлюєшся фізично і психологічно. Але хтось мусить її робити. І ми, військовослужбовці 14 бригади, робимо все можливе, аби мирні міста і села України ніколи не дізналися, що таке війна. 

Свою долю у вигляді тендітної маленької Олі, бойового медика одного з підрозділів 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, Сергій Токарчук теж зустрів на війні. У січні 2018-го пара побралася. Ольга і Сергій не одну ротацію пліч-о-пліч виконували завдання за призначенням у зоні проведення ООС. А пів року тому в Токарчуків народилася донечка Анастасія. І нині в Сергія приємний клопіт — перевезти своїх дівчат у Володимир-Волинський, де дислокується бригада, щоб вони, такі рідні й дорогі, були ближче до чоловіка і тата. 

Попереду в Сергія та Ольги й маленької Насті — усе життя і море мрій, які вони неодмінно здійснять. І колись, напевно, розповідатимуть онукам історію свого кохання, народженого на війні, поєднуючи її з розповіддю про те, як ми перемогли. 

«Ми на своїй українській землі! І перемога неодмінно буде за нами», — спокійно й упевнено каже Сергій. І на мить навіть здається, що з висоти свого зросту він бачить майбутнє.