Євгенія Єршова живе в Старобільську в прийомній сім’ї. Родом вона зі Свердловська Луганської області — шахтарського міста, яке опинилося на не підконтрольній Україні території. Там дівчинка семирічною потрапила до притулку, залишившись без опіки батьків. Зазнала багато горя, тож тепер стверджує, що діти мають жити не в інтернатах. Треба створювати якомога більше прийомних сімей і допомагати цим родинам стати домівкою для хлопчиків і дівчаток, які потрапили у складні життєві обставини.

За долю 100 тисяч маленьких українців

Сонце, що зазирає в ілюмінатор, і гори сліпучо білих хмар під крилами літака — найяскравіше враження від поїздки до Женеви, зізнається Євгенія Єршова. Літаком вона летіла вперше і за кордон України також. А ще стала першою дитиною зі сходу України, яка виступила в ООН і говорила про долю хлопчиків й дівчаток та їхні проблеми через збройний конфлікт.

«Хочу вам розповісти про ситуацію дітей в Україні. Моя країна страждає від масової бідності, соціальних проблем і збройного конфлікту у східній частині країни вже п’ять років. За даними ЮНІСЕФ, від конфлікту на сході України постраждало понад пів мільйона дітей. Третина з них потребує термінової психологічної допомоги.

Через бідність і конфлікт діти часто опиняються без батьківського піклування. Я це знаю на власному досвіді, бо живу в Луганській області за 100 кілометрів від лінії фронту, мене виховує прийомна сім’я БФ «СОС Дитячі містечка України». На жаль, найчастіше держава направляє дітей в інтернатні заклади, і зараз в них живе майже 100 тисяч дітей. А під сімейною опікою та у прийомних сім’ях — удвічі менше. У постраждалих від конфлікту Донецькій та Луганській областях за п’ять останніх років кількість дітей в інтернатах зростає. Хоч більшість з них могла б жити в сім’ях, якби Українська держава створювала більше прийомних сімей і підтримала соціальні сервіси для сімей з дітьми, адже 92% дітей в інтернатах мають біологічних батьків, котрим потрібна допомога. Конвенції ООН з прав дитини вже 30 років, а мені 16.

В Україні понад 700 інтернатів. І діти все ще не у пріоритеті!» — ось такою була промова, яку Євгенія Єршова виголосила із трибуни ООН.

Вітрила мрії

Дівчинка зі сходу України виголошувала промову, а за тисячі кілометрів від залу засідань ООН хвилювалася за Євгенію прийомна мати Валентина Мартинюк. Згадувала, як познайомилася в притулку із семирічною білявою дівчинкою, як їхали до Старобільська, додому. Розговорилися. І доросла жінка запитала дитину, про що та мріє. А та відповіла: «Поїхати в Париж!»

«Вона мене здивувала тоді. І дивує досі, — зізнається Валентина Мартинюк. — Талановита, розумна, спокійна. Я так пишаюся донькою!»

Євгенія Єршова теж часто згадує той день, коли познайомилася із прийомною мамою. Певний час вони разом навіть цю дату святкували щороку. Тож життя — ніби яскраві ілюстрації.

«Малюю усе своє свідоме життя», — розповідає про себе Євгенія Єршова.

Напевно, й того літа, коли потрапила у притулок, малювала. Але така особливість дитячих колективів, що існують в обмеженому просторі біди, — тут часто старші й сильніші переслідують молодших й слабких. Особливо любителів читати, малювати, відгороджуватися від жорстокої реальності власним світом ілюзій.

«Мене там цькували, — згадує Євгенія Єршова власний досвід перебування в інтернаті. — Добре пам’ятаю, як викликали до директора і сказали, що ось жіночка, яка хоче дитину взяти до себе в сім’ю. І я тоді подумала: «Як добре! Нарешті». Іти в сім’ю було краще, ніж залишатися у притулку».

Вона впевнена, що для дитини немає нічого гіршого, ніж життя в державній установі.

«Насправді інтернати й притулки — це страшно. Навіть найкращі з них — це неволя, насильство і нехтування. Щоб життя дітей, які опинилися у складних життєвих ситуаціях, поліпшити, треба створити більше прийомних сімей і сервісів для допомоги родинам, — розмірковує Євгенія Єршова. — В інтернаті ніколи не дадуть того, що може родина. Діти, які все життя там прожили, не розуміють серцем, що таке сім’я, в чому її цінність».

Вона так відповідає на запитання, що ж таке сім’я: «Це любов, довіра і підтримка. А ще — відповідальність за іншу людину».

Саме так намагається вибудовувати їхні стосунки Валентина Мартинюк. Вона всюди шукає добрих людей, які б допомогли в житті прийомній доньці.

«Пам’ятаю момент знайомства з Євгенією. Їй було тоді 11 років. Ми везли дітей до спортивного табору «Едельвейс» у Карпати. І ось прийомна мама підійшла до нас і каже, що її дівчинка сором’язлива, хвилюється, вперше їде в таку далеку дорогу сама. Попросила, щоб ми взяли її у своє купе. Ми так і зробили. І дівчинка тихесенько лежала на верхній полиці, читала, в навушниках слухала музику, — згадує соціальний педагог фонду «СОС Дитячі містечка» Наталя Литвинова. — А коли поверталися, в Євгенії вже було багато друзів, спільні з ними інтереси. Вона добре малює. І це стало у пригоді в таборі, під час конкурсів — допомагало перемогти усій команді».

У благодійному фонді «СОС Дитячі містечка» Євгенія Єршова вперше зустріла свого вчителя малювання. Ірина Ткалич оцінила талант дівчинки і запросила займатися в Старобільську школу мистецтв.

«І це вже були не каракулі у блокнотику, а робота з аквареллю, гуашшю», — із задоволенням розповідає Євгенія.

А працівники фонду «СОС Дитячі містечка» зізнаються, що саме з Євгенії у старобільському відділенні почала працювати арттерапевтична група. Потім до такої творчої діяльності вже залучили й прийомних батьків. Тож в фонді можна побачити і роботи Валентини Стефанівни. Вона навіть намалювала Ейфелеву вежу. Можливо, підкоряючись мрії своєї прийомної дитини.

Боротися і не здаватися

В учениці 11-Б класу старобільської школу №3 Євгенії Єршової вже є авторитет захисника слабких й ображених.

«Темою антибулінгу стала займатися у своїй школі №3 у Старобільську, — розповідає Євгенія Єршова. — Є певна група дітей, яка ставить себе вище за інших і починає це доводити через агресію до слабких. У нас у школі частіше задираються саме учні молодших класів. Є настільки невиховані діти, що задирають учителів.

Була ось така ситуація. Одна восьмикласниця стала ображати другу без приводу, щоб показати свій авторитет. А та, ображена, пішла з нашої школи, перейшла до іншого навчального закладу, не витримавши тиску. Але ж я могла б допомогти, якби вчасно дізналася!  

У нас у школі хороші психолог, вчителі, директор. А дівчина не звернулася по допомогу».

Євгенія щиро бідкається, що не встигла все з’ясувати і допомогти. Але то чи не єдиний приклад, коли вона не захистила постраждалого. Найчастіше перемагає в боротьбі зі злом. З 2017 року навіть стала членом Національної ради дітей і молоді, створеної при уповноваженому Президента України з прав дітей. Під час частих поїздок у Київ обговорює проблему з ровесниками з усієї країни.

«Ми вже розробили деякі інструменти для боротьби з булінгом, — каже Євгенія. — Було кілька ідей: проводити у школах анкетування щодо булінгу, створити психологічні служби з числа старших школярів, щоб вони допомагали молодшим. А ще запропонували провести артгалерею та розробити всілякі стикери і наклейки проти булінгу».

Напевно, їй цікаво все це обговорити з іншими підлітками, які зібралися в Женеві на засідання, присвячене 30-річчю Конвенції ООН щодо захисту прав дітей. Але часу на все було всього три дні.

«Були представники Індії та Непалу, Перу і Колумбії, Канади й Молдови. Розмірковували про проблеми незаконної міграції, про те, що дітей відбирають у батьків, коли ті нарешті потрапляють у країну своєї мрії, — переказує свої женевські враження Євгенія Єршова. — Тож говорили і про проблеми економіки, локальні воєнні конфлікти. А ще йшлося про освіту й те, що не кожен може її здобути. Тобто в бідних країнах, передовсім в Африці, освічених людей менше. Не кожен може платити за навчання дітей, тому доля багатьох — допомагати батькам на плантаціях. Але ж потрібна освіта, щоб допомогти власній родині й своїй країні підняти економіку. Добре, що в Україні ця проблема не така гостра!»

Програма поїздки вийшла дуже насиченою. Довелося навіть порозмовляти із Президентом України — увімкнення було організовано просто з Женеви, коли Володимир Зеленський разом із дружиною Оленою відвідав всеукраїнський форум «Україна росте разом зі мною» і спілкувався з підлітками.

Та найголовніше, що поїздка й виступ в ООН вже дають результат.

«Ухвалено резолюцію про реформу інтернатних закладів. Про те, що бідність сім’ї — не привід вилучати звідти дитину, якщо це не загрожує її життю і здоров’ю, якщо батьки дають їй тепло, любов. Тепер фокус спрямовано на те, щоб підтримати сім’ю, допомогти напрацювати досвід, як самостійно впоратися із проблемами», — розповідають Євгенія Єршова та Наталя Литвинова.

І стає зрозуміло: це спільна перемога всіх, хто мріє і прагне зробити життя дітей в Україні кращим та щасливішим.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»