Стільки людей, які зійшлися на презентацію збірки статей «Екранний світ Параджанова» та перегляд проб до його фільму «Київські фрески» і документальної стрічки про нього Романа Ширмана за сценарієм Сергія Тримбача «Небезпечно вільна людина», камерна зала в Будинку кіно збирає не завжди. Надто таку аудиторію: від тих, хто знав Сергія Йосиповича особисто, — до великого гурту студентів кіно-театрального вишу.
За ним хотілося ходити й записувати
Столичний мистецтвознавець Юрій Морозов, упорядник збірки «Екранний світ Параджанова», проанонсував це видання як «перше багатогранне і всебічне дослідження кіно Сергія Параджанова». Статті відомих кінознавців з багатьох країн, присвячені його «Тіням забутих предків», «Київським фрескам», «Легенді про Сурамську фортецю», ін?шим стрічкам. Це про них у фільмі «Небезпечно вільна людина» сказано: «Іноді йому дозволяли знімати фільми, і тоді народжувалися шедеври».
Коли не дозволяли, його шедеври народжувалися теж — у колажах, з-поміж яких, на думку мистецтвознавця Діани Клочко, є і такі, «що не мають аналогів у всьому мистецтві ХХ століття». Тоді, за словами Романа Балаяна, «світ він пізнавав на дотик — його руки завжди рухались, були зайняті створенням чогось». «Саме після зони, після тих самотності та вбогості побуту він зміг створити такі чудові колажі і «речі», — наголосив кінорежисер у своїй передмові до альбому «Сергій Параджанов. Колаж. Асамбляж. Предмет».
«За ним хотілося ходити й записувати. І шкода, що нікому й ніколи це не спадало на думку», — такими словами кінооператор «Київських фресок» Олександр Антипенко означив ще одну творчу іпостась Параджанова, може, найунікальнішу. Бо, як сказав польський кінознавець Януш Газда, «це той тип художника, для якого не існує меж між повсякденним життям та мистецтвом». І саме в повсякденному житті почав виокремлюватися з-поміж мистецького люду своєю парадоксально-іскрометною самобутністю Параджанов, коли був автором ще зовсім не визначних стрічок, за роки до фільму «Тіні забутих предків» у 1964-му, про який англійський дослідник кіно й режисер Герберт Маршалл зазначив, що «з часів тріумфу Ейзенштейна радянські кінорежисери ще жодного разу не мали такого міжнародного визнання».
Генію пошкодували молока…
У «Небезпечно вільній людині» вродлива дружина Параджанова Світлана Щербатюк згадує: на побаченні Сергій викинув в урну аметистове намисто і срібний браслет з цими камінцями, бо відмовилася взяти дорогий подарунок. Та він все-таки дістався їй удруге, вже заміжній, а чоловік зізнався, як довелося йому «пірнати» за ним у сміття.
«Через багато років мені й досі потрібні докази його ставлення до мене. Я цього дуже потребую», — каже вона у фільмі. Пані Світлана дивилася на себе із зали. Ще один такий потрібний їй доказ вона отримала перед переглядом стрічки, коли разом з нами слухала художницю й доктора мистецтвознавства Ольгу Петрову, знайому з Параджановим із 17 років: «Молодь у його домі потрапляла до якоїсь духовної академії, де він ніколи не читав лекцій, не наставляв, але навчав собою, своїм стилем жити, дарувати, джентльменством, закоханістю у Світлану Іванівну. Він мені півтори години розповідав про форму її вуха і про те, яке каміння найкраще йому личить і в який час дня. Це була фантастична людина, геніальна, щедра. Він навчив мене бути вільним художником, незалежним у своїх думках».
Якось Тоніно Гуерра приїхав до Тбілісі з грошима від Федеріко Фелліні — на арабського коня Сергієві Параджанову. Той забажав замість скакуна корову і передав її сусідові, в якого купив півбудинку. За умови: «Коли я приїжджатиму, це буде раз на два-три місяці, ти мені хоч літр молока будеш давати? «Звичайно». І ви знаєте, цей господар будинку осліп. Коли я приїжджаю, він мене не бачить. І не дає мені молока»…
Уперше опинившись 1988 року за кордоном, коли йому присвоїли в Голландії звання «Маестро — надія ХХІ століття», а королева запросила у свої апартаменти, Параджанов ділився враженнями: «У палаці мені найбільше сподобався туалет. У моєму туалеті в Тбілісі в усі шпари задував вітер, дах затікав і не можна було співати, заважав сусідам. А тут добре, тепло. Там я збагнув: теплий туалет — ось що більш за все потрібно надії ХХІ століття».
Освідчився культурі, моралі і красі
Сергій Параджанов, здавалося, не боявся нічого. «Його час від часу ув’язнювали. Звинувачували ледь не за усіма статтями Кримінального кодексу одночасно. Стверджували: він злодій та дармоїд. Спекулянт. Націоналіст зі схильністю до космополітизму. Спокусник юнаків та шанованих бабусь. Режисер, який мало не вбив власного оператора на дуелі. Докази? Переважно його власні розповіді про свої пригоди», — це із фільму «Небезпечно вільна людина», назва якого — від Романа Балаяна.
Але і в таборах, де спочатку зазнав стільки страждань і принижень, де його навіть хотіли вбити, він отримав перемогу, не лише завоювавши довіру рецидивістів, які приходили до нього на сповідь. Прибиральник Параджанов, творчістю якого захоплювалися найвизначніші кіномитці світу, підмітав у заводському цеху обрізки металу, але тоді ще й вибудовував, за словами російського кінознавця Мирона Черненка, «свій художній мікрокосмос із підручних матеріалів», створюючи колажі зі сміття й непотребу.
І головне — він у тюрмах не озлобився. У фільмі «Небезпечно вільна людина» знайомий Сергія Параджанова розповідає: «Він навіть якось сказав: я відомщу Україні. І ці слова дивно було чути з його вуст. Він ніколи не говорив таких слів жорстоких. Я запитав: як відомстите, Сергію Йосиповичу? І він відповів: любов’ю».
А в розпалі карабаських подій під час вручення призу за фільм «Ашик-Кериб» на кінофестивалі у Стамбулі від вірменина-християнина Сергія Параджанова почули: «Коли в Карабаху тривала кровопролитна війна, я в цей час монтував свій фільм про мусульманську культуру. І в ці дні усім мусульманам світу я хочу показати, з якою ніжністю я освідчився в любові до їхньої великої культури і великої моралі і до дивовижної краси, якою вони наділені і самі навіть того не знають».