У Полтаві давно встановлено два пам’ятники Свині. На одному з них — хлопчик і дівчинка поганяють величезну свиню прутиком, а на постаменті табличка з написом: «Вічній годувальниці українського народу». У польському містечку Седльце теж встановлено пам’ятник цій тварині. Один із символів щастя в Німеччині — порося Глюксшвайнхен. У багатьох народів є прислів’я, що «свиня — це селянська скарбничка», тож навіть грошові скарбнички роблять у формі свинки, бо тварина приносить чималий дохід власнику.
Десятки скарбничок та сувенірної продукції у вигляді веселих свинок прикрашають робочі кабінети ТОВ «Племінний завод «Біловодський». А поряд, у приміщенні свиноферми, понад чотири тисячі живих «п’ятачків» весело хрумтять кормами.
Уже 12 років керівник підприємства В’ячеслав Філоненко займається репродуктивним виробництвом чи не найкращої української породи свиней — полтавської м’ясної. Щоправда, лише цього року, після трьох важких, він задоволений своїм виробництвом.
.jpg)
Вкладати кошти в науку — вигідно
«У 2001 році мене запросили на роботу виконавчим директором Біловодського елеватора. А поряд було повністю зруйноване приміщення колишнього Міжколгоспсвинпрому. Тож викупили й ці руїни. Коли приїхав, побачив сумну картину: лише один сарай — нормальний. Решта — бур’ян та каміння, — згадує В’ячеслав Григорович. — Взявся за справу. Адже я за фахом будівельник, хоча ось довелося займатися сільським господарством».
І працював сумлінно, проаналізував ситуацію, зважив усі за і проти, та й вирушив до Полтавського Інституту свинарства ім. Квасницького.
«На щастя, зустрів там Лідію Григорівну Перетяку. Вона одна з тих, хто вивів породу полтавська м’ясна (ПМ). З радістю пообіцяла допомогти, — розповідає В’ячеслав Григорович. — Придбав перших 100 свинок і 30 хрячків, із цього й стартували. Вже незабаром нашому господарству надали спочатку статус племрепродуктора, а потім уже й племінного заводу. Наші свині на виставках почали отримувати нагороди, багато з яких — золоті медалі та звання «Кращі у породі». Адже на той час породних ліній в країні збереглося вкрай мало. У 90-ті роки минулого століття ніхто наукою не займався. А я почав вкладати сили та кошти в науку. В підсумку спільно з полтавським інститутом на базі мого підприємства вивели 4 нові лінії породи полтавська м’ясна, і за шість років подовжили тулуб на 6 см та зменшили шпиг сала, довели його до 25 мм. Це краще для переробної промисловості».
В’ячеслав Філоненко із задоволенням гортає Державну книгу племінних порід України. Там кілька його «підопічних». Наприклад, є знімок кнура Костера 5147 (24 місяці, 305 кг, довжина тулуба 184 см). Кнур вагою, як маленька машина. А п’ятачок і погляд — хитрі та розумні.
Нині племзавод — містечко в степу. Роздягальні для чистого та робочого одягу працівників підприємства, душові кімнати, приміщення для вживання їжі. Щоб потрапити на територію, доводиться одягатися, як у лікарні — в одноразовий костюм, від шапочки до бахіл. Усе поголів’я свинок міститься в капітальних реконструйованих приміщеннях, які взимку обігрівають. Селекційно-племінну роботу з ПМ породою свиней сьогодні ведуть у напрямі подальшого нарощування ремонтного поголів’я та виявлення найоптимальніших поєднань. Але, головне, досвід Філоненка доводить, що вкладати кошти в науку — вигідно!
Долі свинок у зоні АТО
Щоправда, років зо три тому директору племзаводу доводилося пояснювати переробникам та фермерам з України, що Біловодськ досить далеко від лінії фронту.
«З 2014-го до 2016-го поголів’я із семи тисяч довелося зменшити до чотирьох. Бо реалізація була нульова. Щойно знімають трубку телефону на якомусь м’ясокомбінаті: «А, ви із зони АТО?». І кладуть. Мовляв, як ми через терористів проїдемо? Пояснюю, що Біловодськ — на українському боці. Слухати не хочуть. Ось яку роль зіграла наша віддаленість, — гарячкує В’ячеслав Григорович. – Але останні півроку — тішуся».
За словами директора племзаводу, не було б щастя, та нещастя допомогло. Африканська чума свиней «повипалювала» породисте поголів’я. А господарство Філоненка — стійке щодо інфекційних хвороб.
«Тож тепер і відстані не лякають. Приїжджають та купують свиней у нас, — підкреслює В’ячеслав Григорович. — А тих, що не відповідають породі, у мене забирають Харківський м’ясокомбінат і Вінниця. Але вони купують, коли їм треба, тож не можу планувати їхнє споживання. А своїх переробних підприємств в нашій області нема. Але й за таких умов, ми непогано впоралися. Нині в мене 4,2 тисячі голів і рентабельність з початку року —15—16%. Замислився про переробку. Але поїхав до Європи й зрозумів, що винаходити велосипед (щодо технологій) не варто. Та й кадрів не вистачає».
Тут слід зазначити, що всього в ТОВ «Племзавод «Біловодський», окрім породистих свинок та кнурів, а ще баранів унікальної іранської породи гайсари (баран — 160 кг вагою, вівця — 140 кг), власної землі 2,229 тисячі гектарів. Пшениця тут дає 67 центнерів із гектара. У чому секрет таких врожаїв?
«Тут навіть не стільки передові технології, як сумлінність, — пояснює В’ячеслав Григорович. — Люди працюють сумлінно. Мій принцип — платити зарплату регулярно, двічі на місяць. І цього дотримуюся останні 15 років».
Середня зарплата на фермі — 5 тисяч гривень. У механізаторів і комбайнерів —12—16 тисяч. Працює 75 чоловік. Розрахунок за паї з орендарями відбувається тільки грошима, в розмірі 5%. Це набагато більше, ніж у середньому по області (3,5%).
В’ячеслав Григорович не втомлюється їздити по світу: побував в Іспанії, Данії, Голландії, Мексиці, Франції. Усюди відвідує виставки фермерів.
«Зробив висновок: наші люди й наша освіта абсолютно не поступаються іншим за своїми підходами. У них там більш стандартно. Жодних кроків праворуч—ліворуч, — ділиться враженнями В’ячеслав Філоненко. — Ми тримаємося на своєму ентузіазмі, а в них державні підходи. Якщо держава вимагає, то вона й дає. Наприклад, якщо платиш за обслуговування меліоративних споруд, держава відшкодовує майже половину. Але досвід — справа корисна. Наприклад, свого часу побачив там опоросні верстати індивідуального утримання супросних свиноматок. Це пристрій, де свиню фіксують, щоб не душила новонароджених поросят. Оскільки я — будівельник, розібрався. Потім придбав на заводі некондиційні труби. І зварив ці станки сам. За кордоном такі верстати коштують до 2,5 тисячі євро. А мені ці верстати обійшлися в 500 гривень».
«Узагалі зрозумів, що за витратною частиною ми наближені до Данії, Швеції щодо температурного режиму. От в Іспанії добре: тепло весь рік. Там достатньо розбірних сендвіч-панелей. А в нас морозні зими. Стіни треба будувати товсті, 60 см, фундамент, вентиляція. І підстилка потрібна добра», — каже він.
Сьогодні В’ячеслав Філоненко задоволений роботою. А головне, йому подобається світоглядний напрямок, куди рухається суспільство!
«Україні ближчі європейські цінності, — розмірковує директор. — Бо в нас завжди важливіша сім’я, а не держава. А в Азії важливіша держава. Мовляв, цар розсудить, за нас подумає і зробить. Але якщо всі сім’ї — прекрасні, виховані, самодостатні, тоді й держава буде квітучою!».