Українську мову визнано однією з наймелодійніших у світі. І відбулося це у 1930-х роках у Римі на міжнародній конференції мовознавців. Після італійської її визнано за милозвучністю другою в Європі. А ще раніше, 1928 року, в Парижі українська мова поступилася французькій та італійській і посіла третє місце.

Проаналізована японцями за допомогою комп’ютерних методик, українська мова увійшла до першої п’ятірки за багатством і красою. Її зараховано до 20 найважливіших мов світу, про що повідомляє спеціальне табло в Паризькій академії наук.

Не поталанило цій прекрасній мові в житті, бо сусідові захотілося її знищити. І це тривало довго, триває і досі, та не вийде так, як той сусід хоче.

Науковці аргументовано доводять,  що українська мова одна з найдавніших мов світу і нею спілкувалися наші предки, що жили впродовж багатьох віків на території теперішньої України — до Трипілля, після нього, в часи Київської Русі й дотепер.

Українське слово набирало сили на пергаментах Нестора Літописця, відточувалося у творах Григорія Сковороди, Івана Котляревського. Ми завдячуємо Тарасові Шевченку, Лесі Українці, Іванові Франкові та багатьом іншим сподвижникам, які оберігали і зберегли українську народну мову.

Правда й те, що жодна з  інших мов не зазнавала такого шаленого утиску, як українська, і про це є незаперечні достовірні факти.

Книжки спалювали, їх піддавали анафемі

Попри всілякі утиски, приниження, тривалий час українська мова збереглася, вона розвивається, хоч боротьба ще триває.

Мовознавець доктор філологічних наук Анатолій Погрібний зауважував: «Не покладаймося на утвердження мови на різні програми, спеціальні товариства й комітети та й навіть на значні кошти. Потрібне щонайперше інше — елементарний чин кожного, кому Україна дорога. Зробити ж власний чин для української мови — то означає найпростіше: без жодних комплексів, упевнено та самошанобливо повсюдно нею спілкуватися. На такий чин здатний кожний».

Іван Франко про мову говорив: «Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти на всяку іншу? А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: Pardon, ти не маєш до вибору, в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою».

Сусідня держава ще з ХVІ століття, а пізніше Петро I і Катерина ІІ та інші правителі російської імперії українську мову жорстоко репресували. Замовчували питання про її походження та розвиток як головної ознаки нації.

Покоління українців не знали правди про історію української мови, а також її походження. Науковці підрахували, що російська імперія застосовувала репресії до української мови більш як 100 разів у різних циркулярах, указах, постановах, що ухвалювали держава і релігійні структури.

Ще 1626 року Київський митрополит одержав наказ синоду з Москви позбирати з усіх церков України книжки старого українського друку, а замість них завезти московські видання.  1627-го цар московський Олексій Михайлович указом звелів книжки українського друку зібрати і спалити.  У тому ж таки сторіччі вводили цензуру для «видань малоруського друку», наказували виривати з українських книжок аркуші, «не схожі з книгами московськими», забороняли привозити українські книжки в Москву.

У Москві було спалено Учительське Євангеліє Кирила Транквіліона-Ставровецького та інших авторів, Катехізис Лаврентія Зизанія-Тустановського, учинено анафему на книжки С. Полоцького,  П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивіловського, Є. Славинецького.

1709 року указом Петра І заборонено друкування книжок українською мовою, скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а 1720-го Петро І наказав: «У Києво-Печерській і Чернігівській типографіях книжок жодних не друкувати. Старі книжки виправляти до друку, щоб особливого нарєчія в них не було». Того самого року він видав указ київському губернаторові князеві Голіцину, щоб «в усіх монастирях в Російській державі оглянути і забрати давні жалувані грамоти й інші листи оригінальні, а також книжки історичні, рукописні й друковані». Чернігівську друкарню згодом було розформовано і вивезено в Москву, щоб не друкувала українських книжок.

Катерина ІІ 1753-го, а 1763 року повторно видала указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії, 1765-го ліквідувала козацькі школи на Слобожанщині. 1811 року Києво-Могилянську академію закрили. Цариця, яка була причетною до таємної інформації, знала, що слов’яни за багато тисяч років до Різдва Христового мали власну писемність, але робила все, щоб про це забули, і нищила все українське. 1785 року вона наказала в усіх церквах імперії правити російською мовою, закрила школи, в яких викладали українською, ліквідувала недільні школи.

Серед інших імперських протиукраїнських заходів — встановлення доплати російським чиновникам за русифікацію України, закриття «Просвіти», ухвалення Валуєвського (1863) та Емського указів (1676). 1903 року було навіть заборонено користуватися українською мовою на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві.

Переслідування української мови тривало і за радянської влади. Тоталітарний режим приховував думки та праці українських науковців стосовно мови М. Грушевського, М. Костомарова, О. Потебні, А. Кримського, оголошував їх ідейно шкідливими, націоналістичними, ворожими. 1929 року заарештовано українських науковців і духовенство. Їх замінили російськомовними. З 1930-го по 1937 рік ліквідовано всі українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади і факультети, закрито газети та видавництва на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених українцями. Імперія вдавалася не лише до продуктового, а й до мовного голоду, щоб знищити все українське.

Навіть після здобуття Україною незалежності робили спроби, звичайно, під прикриттям і з прихованим дозволом сусідньої путінської імперії, надати російській мові статус державної. На російськомовному ґрунті вчинено анексію Росією  Криму,  триває війна на Донбасі.

Потреба говорити і мода на спілкування

Мовна ситуація поволі змінюється. Багато зусиль доклали до вивчення основних характерних рис української мови українські науковці. Нині українська мова, як і походження українців та формування української нації, досліджують в усіх аспектах.

Особливий внесок у дослідження української мови зробив професор Костянтин Тищенко. Його перу належать публікації про всеслов’янськість мови українців. Науковець розглядає риси внутрішньої будови української мови у зв’язках з іншими слов’янськими мовами, створив кілька картосхем поширення мови, порівняльних таблиць, зведених матриць,  що підтверджують спорідненість української мови з багатьма іншими слов’янськими,  визначають справжнє місце української мови в колі слов’янських мов.

Професор К. Тищенко вивів 40 особливих рис звукового складу української мови. Він стверджує, що «десятки міжслов’янських  зв’язків української мови означають, що вони були започатковані в часи, коли всі слов’янські мови перебували у стані схожих між собою діалектів», що «факти суперечать твердженням про особливу близькість української мови до російської» і «українська морфологія схожа на російську, яка, однак, не має саме тих яскравих рис, що є в інших  слов’ян», «російська літературна мова має збіг з українською у восьми  із 40 фонологічних  рис. За рештою 32 ознаками із 40 українська мова відмінна від російської», «справжня, жива українська мова ніколи не була відгалуженням російської мови».

На особисте переконання, із заснуванням київським князем Юрієм Долгоруким Москви староукраїнська мова, яку в Новгород та його околиці привезли переселенці з  Київської Русі, змішалася з місцевими говірками і    потрапила в Московське князівство, яку вже Петро І назвав, як і державу, російською. Хто ж тоді мати, хто ж тоді батько, хто старший брат?

Професор М. Фаснер опублікував дослідження московської мови, у якому йдеться, що з 10 779 російських слів, вміщених у чотиритомній етимології О. Трубачова, 29,55% (майже третина) — українського походження, 0,8% — загальнослов’янського і лише 0,9% — російського, тобто московського, а 58,3% слів — запозичення з інших європейських мов.

А ось твердження Григорія Півторака: «Шукаючи прадавні корені української мови, не можна ігнорувати того безумовного факту, що українці — частина слов’янського світу, а українська мова — одна із слов’янських. Отже, розглядати історію українців та української мови поза часом і простором та поза історією слов’янства взагалі означає відриватися від наукового ґрунту і літати в хмарах мрій і вигадок».

 Ще 1880 року вийшла окремою брошурою праця Михайла Красуського «Древність малоросійської мови». Як і багато інших, її забуто, вона недоступна з відомих причин. Але 1991-го в науково-популярному журналі «Індо-Європа» (частина перша) цю працю оприлюднено в перекладі українською. М. Красуський пише: «Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я дійшов висновку, що українська мова є старшою не лише за всі слов’янські,  не виключаючи так звану старослов’янську,  а й за санскрит, давньогрецьку, латину та інші арійські (індоєвропейські). Та між тим українська мова до цього часу не має навіть впорядкованого словника». Дослідник детально наводить конкретну схожість багатьох українських слів зі словами інших слов’янських мов. А назви чисел схожі в багатьох мовах, навіть у тих, які досить віддалені від слов’янських коренів.

Григорій Квітка-Основ’яненко ще раніше, 1841 року написав у листі  до  Михайла Красуського: «Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво  московської говірки супроти української мови».

Доктор філологічних наук професор Іван Ющук уклав і видав порівняльний Словник слов’янських мов VІ століття. Його праця розвіює сумніви щодо дуже близької спорідненості української й російської мов та старшинство останньої. Беззаперечно, що українська мова дуже давня. Прадавні початки української  мови простежуються у книжці Станіслава Губерначука «Українська мова і санскрит (вибіркове представлення спорідненостей)», виданій 2018 року.

Анатолій Погрібний сказав: «Народ творить мову, але мова, у свою чергу, формує націю. З допомогою своєї мови мусимо стати сильними». І маємо стати!

Серце радіє, коли із вуст українців — дітей, молоді, старожилів чуєш щире українське слово, і прикро, коли народний депутат, чиновник, зарозумілий обиватель не виконує закону про мову, навіть часом цим пишається. Нині стало потребою говорити українською, стало навіть модним спілкуватися нею. І цю українську потребу вже ніщо не зрушить з місця. Бо є Україна, є український народ і його мова була, є і буде!

Петро ШВЕЦЬ,
журналіст, член Національноїспілки журналістів України
для «Урядового кур’єра»