Конгрес місцевих і регіональних влад Ради Європи — чудова нагода поспілкуватися з локальними політиками європейських міст і містечок, які збираються на сесію у Страсбурзі двічі на рік. Цього разу, переглянувши список російської делегації, я вирішила, що з огляду на останні політичні події цікавим співрозмовником може бути голова Державної Ради Татарстану Фарид Мухаметшин.
Я не робила спроби організувати інтерв’ю через секретаріат російської делегації в конгресі, а вирішила діяти спонтанно. Двадцять хвилин чекання біля зали, де тривало засідання Комітету з питань поточних справ, членом якого є пан Мухаметшин, — і мою терплячість було винагороджено. Політик уже виходив із зали, але тут його обступила зграйка дівчат з Азербайджану. Із сивими скронями, імпозантний, пан Мухаметшин розцвів від їхньої уваги: фотографувався, знайомився з дівчатами, з награним подивом примовляючи: «Що це у вас в Азербайджані всі Алієви?» Але нарешті дійшла черга і до мене:
— Пане Мухаметшин, можна вам поставити кілька запитань?
— Про що? — смагляве обличчя політика посерйознішало.
— Про Крим і Україну.
— Зустрінемося завтра, ось сьогодні конгрес голосуватиме заяву щодо України, а там побачимо. Олегу, — звернувся він до свого помічника, — як у нас завтра з часом?
Ми домовилися провести інтерв’ю наступного дня о 10 ранку біля входу до сесійної зали. Увечері конгрес більшістю голосів ухвалив заяву, в якій назвав захоплення Криму Росією анексією і засудив дії Москви. А наступного дня біля зали мене зустрів помічник Олег і сказав, що пан Мухаметшин уже на засіданні й сумлінно працює, тож поки що він зі мною розмовлятиме.
— Невже ви з України? З Києва? — дивується Олег. — З вашої російської я цього не сказав би.
Я у відповідь стримано і чемно усміхаюся, бо все ще вірю в інтерв’ю з Фаридом Мухаметшиним. Олег питає мене, чи бачила я листівки з портретом Путіна «під Гітлера», які напередодні хтось розклав у депутатському буфеті. І обурюється «брудною брехнею».
— Що за брехня? — питаю з напускною цікавістю, бо бачила і читала ці листівки, не зауваживши в них жодного брехливого слова.
— Про те, що Путін — це Гітлер, якого треба зупинити, бо, мовляв, сьогодні Україна, а завтра Молдова, — процитував Олег і, недовірливо звівши брови, поцікавився: — Ви теж вважаєте нас агресорами і нападниками?
Я глибоко вдихаю, подумки рахую до трьох і спокійно відповідаю:
— Я громадянка і патріотка своєї країни, тому вважаю так само, як і весь цивілізований світ.
Олег кілька секунд мовчки дивиться на мене, а потім каже, що не хоче мене затримувати, і щойно звільниться пан Мухаметшин, він зразу ж набере мій номер.
Не варто й говорити, що ніхто мені не передзвонив, більш того, жоден з телефонних номерів, вказаних на двох візитівках, які дав мені Олег, не відповідав, не отримала я відповіді й на свої електронні листи.
Звичайно, мені було прикро, що балакучий Олег так підступно «кинув» мене, і шкода, що це інтерв’ю не відбулося, адже, переконана, відповіді Фарида Мухаметшина на мої запитання було б цікаво почути багатьом, і не лише в Україні. Наприклад, як контролюють рівень знань двох державних мов Татарстану — російської й татарської — серед місцевих чиновників. Хотілося б, щоб пан Мухаметшин прокоментував те, що Мустафу Джемілєва російська влада не пускає до Криму. А також дізнатися, чи часто він спілкується із главою кримського Меджлісу Рефатом Чубаровим. Як розцінює діяльність «Общества русской культуры» Татарстану, організації, яка активно виступає за скорочення обсягів викладання татарської мови у школах республіки.
Але, здається, з моїм інтерв’ю сталося саме те, коли кажуть, що мовчання красномовніше за слова.