Кількість солдатів, які загинули під час Другої світової, порахована тільки приблизно. На День Перемоги традицією стали парад ветеранів та запрошення до школярів, щоб розповіли про те, як воювали.
Про дітей війни говорять не часто. Їхні спогади вперше цього року в Луганську збирали волонтери фонду «Світло серця» й школярі в рамках проекту «Одне дитинство — різні долі». Ще ні?хто і ніколи не намагався порахувати, у скількох хлопчиків і дівчаток війна забрала найдорожче — батьків і рідних, розкидала по світу й обпекла серця так, що тільки своїм онукам вони дозволили носити імена загиблих матерів.
Ілля Долженко, п’ятикласник СЗШ № 48 Луганська, збираючи матеріали до акції, розпитував і свого дідуся Ростислава Йосиповича Муравця про його дитинство, обпалене війною. Хлопчина так емоційно перейнявся, що почав писати вірші. Ось така історія.
Раптова автоматна черга
Ростику йшов четвертий рік, коли стигле червонобоке яблуко нарешті важко впало в траву, але разом із ним прокотився незнайомий гуркіт небом і на межі рідного саду упало щось чорне. Хлопчик злякався і кинувся до мами. Анна Максимівна схопила дітей — кого на руки, кого за руку й побігла до лісу — під його захист. Вона знала, що таке літак і бомба. За кілька хвилин усе закінчилося: будинок Муравців розбомбили вщент. Як і прикордонну заставу, що була неподалік. Там нікого не лишилося живими.
Хоч мама й наказувала Ростику не дивитися в той бік, та він устиг побачити страшно спотворені тіла солдатів, розкидані вибухами, коли родина пробиралася до села Штунь — ближче до людей. «Усі тоді намагалися вкупі жити, щоб не так страшно, — згадує Ростислав Йосипович. — Важко було, сім’я велика. Батько мій був лісником, тож якось виживали».
З кінця літа 1943 року в рідному Любомльському районі почали порожніти будинки — через відомі події на Волині. Люди тепер ховалися від будь-яких чоловіків у формі. На зиму сім’я Муравців вирішила знову перебратися на хутір. «Прийшла весна 1944 року. Мама моя в будинку готувала обід, чекала батька. Дев’ятирічна сестра Ольга як старша допомагала їй. Ми з 5-річною Марічкою гралися в кімнаті з найменшеньким Аликом, коли раптом на вулиці загуркотіли мотоциклетні мотори. Мати вийшли на ганок подивитися, за нею — ми, — ці спогади вкрай важкі для Ростислава Йосиповича. — Алик схопив маму за спідницю. Ми побачили колону мотоциклістів, усі були в білих халатах і з автоматами. Я чомусь не вийшов уперед, а визирав з-за маминої спини. Па?м’я?таю сповнені ненависті очі незнайомих чоловіків.
Раптом — автоматна черга… ¢анок залитий кров’ю. Закричали від болю і жаху діти. Мати, скільки ставало сили, закривала нас собою. «Біжи, Ростику!» — прошепотіла і підняла руку, щоб перехрестити мене, і впала. Я кинувся до кімнати. Спочатку сховався під ліжко. Через деякий час відчув запах гару, побачив, як кімнатою повзуть клуби диму. Тоді я зрозумів, що будинок підпалили. Не тямлячись від страху, вискочив у вікно і кинувся до лісу. За спиною чув постріли... У лісі був усю ніч. А вранці пробрався до рідного попелища. Там мене знайшов посивілий за ніч батько. Я злякався його, хотів утекти, бо тоді я боявся усіх людей».
У землянці в селі з батьком прожили недовго — Йосип Гнатович так і не зміг оговтатися після трагедії, незабаром захворів і помер на початку 1945 року.
Дорога на Донбас
Семирічного сироту прихистила рідна тітка. Не віддавати ж до дитбудинку? «Жили тяжко. Голодували. Але ми з хлопцями бігали на станцію Яготин. Там радянські солдати нам у казанки каші давали — смачної, жирної. Досі її смак пам’ятаю. І я швидше за інших біг додому — тітка у нас більше за всіх голодувала. Все до крихти дітям віддавала», — згадує Ростислав Йосипович.
Вчилися під саморобне освітлення: у снарядну гільзу наливали гас і вставляли гніт. А коли Ростик закінчив сім класів — у колгосп приїхав вербувальник з Донбасу. Два десятки молодих хлопців з усіх сіл поїхали працювати на шахти. «І лише в Горлівці розгледіли, що мені лише 16 років. А в шахту можна було тільки з 18», — усміхається Ростислав Йосипович.
Він приїде згодом працювати на Донбас, але майже через десять років. Спочатку буде будівельне училище в Челябінську. «Приїхали, а там холоднеча: у жовтні 20 градусів морозу. А я в парусинових туфлях», — коротко переповідає свою долю колишній хлопчисько з хутора Мурава на Волині. Два тижні вчили, а потім одразу до лісу, чкурити колоди. Будували для Челябінського тракторного заводу цех, величезний — метрів 900 в довжину. Так пропрацювали два роки.
Потім була невдала спроба вступити до Казанського індустріального технікуму — усе ж знань виявилося замало. Грошей на дорогу назад до Челябінська не було. Підлітку запропонували сходити на Волгу — баржі розвантажувати. Поїхав у порт. А там величезні — кілометрові — баржі стоять, лісом завантажені. Грошей не було навіть на хліб. А їсти хотілося відчайдушно. От і погодилися зі ще одним бідолахою за 50 копійок ящики тягати. 200 ящиків горілки треба було підняти з трюму на палубу, потім спустити трапом і знести на берег. Поки роботу виконали, мало пупки не розв’язалися. Але «получки» вистачило, щоб тільки пообідати в їдальні.
Повертався в гуртожиток і заснув прямо в трамваї. Розбудив грубий оклик: «Що ти нам ціну збиваєш?». Це був бригадир портових «бурлаків». Розгубився Ростик: яка така ціна, за що? Виявляється, у дорослих ціна перенесення одного ящика —1 рубль, ось бригада й обурилася. Але сироту пожаліли за першим разом. Й узяли до бригади. Так він назбирав грошей на квиток до Челябінська — а звідти пішов у армію.
«Взагалі я сподівався, що розподілять у військкоматі в рідну Україну», — зізнається Ростислав Йосипович. Та не так сталося, як бажалося. Потрапив на Далекий Схід, у Хабаровський край, на плавбазу торпедних катерів Амурської флотилії на довгих чотири роки. Розмістили матроса Муравця поруч із ліжком Героя Радянського Союзу Миколи Голубкова. «Він загинув на Японській війні. Щоранку я за нього рапортував. Ліжко було застелене, але ніхто туди навіть не сідав», — згадує Ростислав Йосипович.
9 травня тоді як офіційне свято не відзначали. Війна аж ніяк не хотіла відступати. Уперше, як зараз згадує Ростислав Йосипович, День Перемоги він святкував уже в Луганську, коли, закінчивши Дніпропетровський гірничий інститут, пішов працювати, вже наприкінці 60-х років минулого століття.
Храм своїми руками
Зараз у Муравця три доньки і шестеро онуків. Велика рідня! І лише п’ять місяців тому в родину повернулося ім’я його загиблої матері Анни — так назвали наймолодшу онуку.
Ростислав Йосипович уже міг би відпочивати на пенсії, та він і далі працює. До того ж, коли закликали парафіян будувати храм святих мучеників Гурія, Симона і Авіва, чи не найпершим прийшов на майданчик.
У День Перемоги в сім’ї з’явилася власна традиція. «Ми купуємо кілька букетів і йдемо на площу, щоб подарувати квіти ветеранам, — розповідає донька Юлія, вчителька. — Тим більше, що дідусь і бабуся по маминій лінії теж були ветерани, обоє воювали. Та й свекруха моя теж дитина війни, як і тато. А ще ми всі люди віруючі, тож у День Перемоги обов’язково йдемо в храм, який побудував наш батько. Там служать цього дня панахиду за всіма загиблими у війну».
Кілька місяців тому син Юлії Ілля прийшов до діда, щоб записати його спогади. І головним запитанням, яке час від часу повторював онук, було таке «Як же ти вижив, діду?»
Сьогодні храм, який разом з іншими містянами побудував Ростислав Йосипович, знаходиться в Луганську біля захопленого приміщення СБУ. І над містом знову нависла загроза війни. Тому напередодні свята Муравець твердить про одне: «Війну легко почати, а зупинити важко. Зараз така напруженість у суспільстві, що в будь-яку хвилину можуть розпочатися бої. Та я бажаю молодим, щоб змогли мирно домовитися. Бажаю всім миру і добра. Тільки б не було війни!»