КОРІННЯ
Кореспондент "УК" відвідала родове село великого українського новеліста
У Русові, що в Снятинському районі на Івано-Франківщині, і сьогодні громаду очолює Стефаник. Чесно кажучи, неймовірно зраділа такій журналістській удачі: не треба далеко шукати видатну родину. І по телефону запитала Олексія Миколайовича, ким він доводиться послові Галичини до Австрійського парламенту і класикові української літератури? "Ніким. Ми не рідня", - сказав 32-літній війт. Інтуїтивно цьому не повірила.
Дорога
- Як зі Снятина дістатися до Русова? - запитала літню селянку в автобусі, яка у вранішній час теж поспішала з Коломиї до сусіднього райцентру.
- Мусите брати таксі, бо автобус ходить двічі на день, заплатите двадцятку чи більше, бо ж, певно, поспішаєте?
Я праведно обурилася: справа не у двадцятці, але чого нині через 140 років по уродинах пана Посла і 75 років по його смерті, як і він колись, маю наймати "фіакра"?
- Село це знамените. Як відзначають якісь річниці письменника, - продовжувала пані Наталка, - то машин повно.
- Якого письменника? - вдала я необізнаність. Вона почала напружено ритися у своїй пам'яті.
- Забула. Більше тридцяти років, як школу закінчила.
- А де мешкаєте?
- Навпроти Русова - село Прутівка. Наше було знамените три роки тому, як під час повені втопилося восьмеро людей. Журналісти приїжджали, по телевізору нас показували.
- Ото була новина, більша, ніж за Стефаникового Гриця Летючого з "Новини", який сам від бідності втопив свою молодшеньку в тому ж Пруті. Моя сусідка пожвавилася і лукаво на мене глянула:
- Ну, так Стефаник там і народився.
- А чим тепер знамените його село?
- Сімейним самодіяльним ансамблем, він до нас виступати приїжджав, і гусячою печінкою. Вирощують птицю в цехах колишнього колгоспу ім.Стефаника. Печінку кудись відправляють. Не знаю, хто її куштує: за кілограм треба віддати 160 грн - четвертину моєї пенсії.
Наша спільна дорога закінчувалася, і ми за розмовою пропустили природні красоти Покуття, що свого часу надихнули великого новеліста на філософські роздуми в однойменній новелі "Дорога".
"Morіturі"
Назва цієї новели означає "ті, що не вмирають". Живі герої Стефаникових творів і сьогодні. Минулася на цих землях Польща і Австро-Угорська імперія, колгоспи. Тільки селяни, як у всі часи, обробляють землю і чи не третина села зі 1116 мешканцями вросла родинним корінням до Стефаників - Лазаренки, Дідухи, Григоращуки, Проскурняки, не кажучи вже про місцевого війта Олексія Стефаника. Він, як довела йому директор музею письменника, дослідник їхнього генеалогічного дерева, краєзнавець Марія Косменко, є небожем письменника в третьому поколінні - по роду Лесевому - братові батька Василя Семена Лукича.
Не так родинність, скільки стефаниківські невмирущі риси характеру і генна пам'ять села вплинули на вибір поводирем громади Олексія Стефаника. Є в ньому ця козацька свавільність, яку передав своєму родові запорожець Теодор Стефаник, що у 90-х ХVІІІ ст. після зруйнування Січі оселився на багатих землях Русова. У його правнука Василя вона проявилася тим, що, навчаючись за вибором батька медицини в Краківському університеті вісім років, так диплома й не одержав: "Не любив мацати і бадати людей".
Проївши десятки волів, які батько вигодував і продавав до Відня, пішов бадати людські душі. Мав Семен Стефаник з двома дружинами десятеро дітей, "працював тяжко до скону" на сім'ю і громаду - був хазяйновитим війтом Русова, а гроші через неграмотність рахував, складаючи за сторінки книжки. Здібного сина одягав багато і елегантно, пускав за ним великі гроші, які той, уміючи рахувати, не шкодував на пригощання місцевих ╢аздів у шинках Снятина й Русова. Лікував їх словом, допомагав правуватися за землю і правду, сам працював на землі, став послом до Австрійського парламенту.
Нинішній "війт" Русова Олексій Стефаник, закінчивши історичний факультет Чернівецького університету, теж віддалився навіть від історії свого роду, але живе проблемами простих людей. Прямодушний, непередбачуваний, щедрий і добрий, як усі Стефаники. Показуючи "живих свідків часів новеліста", після музею-садиби і старовинної церкви привів "начальство" у чи не найбіднішу багатодітну сім'ю села. Костенюки мешкають у двохсотлітній хаті, півплощі якої займає раритетної конструкції піч, де покотом сплять усі п'ятеро дітей. Дубові балки-виступи на стелі, до яких чіпляли в давнину колиски, змушують мимоволі згинатися, у вільному куті - плазмовий телевізор з ігровою приставкою, від якої малі Костенюки разом із сусідськими дітьми не відривали очей. Їхньому вітчимові голова сільради нещодавно допоміг з роботою - на сільському кладовищі. 93-річному старійшині села Іванові Танасійовичу Лазаренкові, який досі чомусь жив при гасовій лампі та свічці, провів до помешкання електричне світло.
На 416 господарських дворах русівці утримують 23 коней, якими обробляють свій гектар паю. Сіють, як сто і п'ятсот років тому, зерно і вигодовують худобу, бо є добрі пасовища. Молоко здають перекупникам. Через погане транспортне сполучення складно їм діставатися до ринків Снятина та Коломиї, щоб дорожче продати свою працю. Вельми цінують час, бо він один-єдиний справедливо кидає їм свої мости до великих і славних Стефаників, котрих тут шанують не лише за письменство, а й за велику, чесну хліборобську працю.
Внучата небога письменника по наймолодшому братові Володимиру Марія Василівна Лазаренко пригадує розповідь свого батька. "Семен - тато Василя Стефаника - мав 180 моргів (90 га) поля, обробляв їх великою сім'єю, а у вільний час ішов орати в сусідні села. Коли йому казали: спічніть вже трохи, - відповідав: "Спічну, як руки навхрест зложу". Її батько, Василь Володимирович, мав 20 моргів поля і 4 корови. Прожив у важкій праці 64 роки. Пані Марія у свої 70 має одну корову, 2 морги поля, які сама й обробляє. Син з дружиною провадять кухарський бізнес на Калинівському ринку сусідньої Чернівеччини. Село і землю не покидають. Збудували тут з праці рук гарний будинок, якому позаздрив би і сам пан Посол. Їхня донька Леся Стефаник - Лазаренко-Вахнюк - науковий співробітник сільського музею.
Нащадки Василя Стефаника по братах батькових Максимові, Іванові та Василеві, двох сестрах і двох братах самого письменника - вчителі місцевої школи - Марія Безбородько, Ольга Стефаник, Наталія Проскурняк - педагог-організатор. Та найбільше в цьому родовому гіллі хліборобів. Тільки один з його канадських праправнуків Данило, який у 13 років загинув у автокатастрофі, в 11 почав писати вірші...
Амбіції
Усіх русівчан називають на Снятинщині "письменниками". За "чорну" працю запросто так не беруться, мають стефаниківські "амбіції".
Як треба щось будувати, ремонтувати, везуть до Русова робочих із сусідніх сіл. Стоїть біля нової школи двоповерховий недобуд, який у 80-х планувався для дитячого садка. Тепер у школі, де вчиться 91 учень, 25 дошкільнят розмістили в доволі тісні кімнати. У книжковому фонді шкільної бібліотеки - 850 примірників художньої літератури і чотири давні видання русівського новеліста. Як зайшлося про те, щоб віддати з села один із двох пам'ятників землякові Снятинській школі його імені, русівчани і не погодилися, і не пішли впорядковувати заросле лозою закинуте колгоспне подвір'я з тим погруддям. Сільський фельдшерсько-акушерський пункт передали останніми з сільської у районну комунальну власність. "Нехай не думають, що нас можна дурити".
Камінний хрест
Прямі спадкоємці письменника Василя Стефаника живуть у Львові та Канаді. Приїжджають у садибу, яку споруджував письменник, на літо. Є тут і садок, і ставок, і пошанівок односельців пана Посла. Поважали Василя Семеновича русівчани, розповідає директор школи Василь Гнатюк, за щедрість, простоту і велику до них увагу. Мій батько, каже, був у нього візницею. Як їхали до Снятина, усіх піших підбирав на воза. Посилав мого батька до кількох сусідів, а не до одного, щоб тютюн нарізали. Так давав їм можливість за свою працю й собі трохи на куриво залишити.
Із садиби письменника видно старий і новий "Камінний хрест", який століття тому поставив герой його однойменної новели Іван Дідух. 15 років тому сім'я Луцівих поставила новий. Найбільші нині старі-нові проблеми, продовжує директор школи, теж засвідчує цей новий камінний хрест, на протилежному від старого кінці села на згадку про тих, хто подається з села на заробітки. Виїхали батьки й матері з кожної восьмої русівської сім'ї. Їхні діти тепер мешкають у рожевих, теплих на колір помешканнях, але не мають родинного виховання і душевного тепла.
Свою відсутність у житті своїх чад батьки компенсують дорогими подарунками, ціну яким ті не вміють скласти. Переривається духовний зв'язок поколінь. Надзвичайно важливо для нашої держави подбати про усунення візових перешкод, хоча б для дітей, які могли б відвідувати своїх батьків. Через наше економічне зростання необхідно відсунути цей камінний хрест в історію.
ДОВІДКА "УК"
Перша письмова згадка про Русів - первісно Урусів -датована 1443 роком. Ця назва, за однією з версій, походить від імені місцевого боярина. Площа села становить 1745 га і налічує 416 дворів.
Це - батьківщина письменників Василя Стефаника, Тараса Мигаля, Теофіла Виноградника, відомих педагогів Михайла Вахнюка та Івана Федорака, президента УНР в екзилі Миколи Плав'юка.
У селі є навчально-виховний комплекс І-ІІ ст., будинок культури, ФАП, магазин і кафе. Землі в селян орендують приватні підприємства "Відродження" та "Астра", розташовані ферми ТЗОВ "Птахофабрика Снятинська-Нова", яка вирощує гусей та виготовляє високоякісну печінку "Фуагра" на внутрішній і зарубіжний ринок. Село має 47 робочих місць і приблизно 700 осіб працездатного віку.