"Яка інноваційна політика потрібна Україні?"

Володимир СЕМИНОЖЕНКО, голова Державного комітету з питань науки, інновацій та інформатизації

Інновації є головною рушійною силою економічного зростання. Цю аксіому визнають навіть ті держави, які проголошують повернення до традиційних цінностей у суспільному житті.

Цікавим прикладом є Іран. У 2010 році Всесвітній економічний форум у Давосі вперше включив цю країну до Рейтингу глобальної конкурентоспроможності, розмістивши її одразу на 69 сходинку. Для порівняння: Україна цього року посіла лише 89 місце. Між тим Іран може похвалитися сьогодні не лише динамічним освоєнням атомної енергетики, а й успіхами у розвитку лазерних і нанотехнологій. Розвиток науки і технологій визнаний в Ірані одним із головних державних пріоритетів, а курирує цю сферу спеціально призначений віце-президент країни.

Отже, інноваційна модель економічного розвитку набула універсального характеру і може по праву вважатися панівною ідеологією сучасної економіки. Однак досі залишається актуальним питання, чому одні держави впевнено досягають успіху на цьому шляху, а спроби інших залишаються провальними. Причому стартові умови, з якими та чи інша країна розпочинає свій висхідний рух, або її політична історія, як ми бачимо, зовсім не мають вирішального значення.

Україна має свій унікальний досвід щодо впровадження інноваційної моделі економічного розвитку, який сьогодні можна охарактеризувати як досвід спроб і помилок (переважно помилок). До 1991 року Україна мала потужний науковий потенціал європейського рівня, виділяючи на потреби науки і технологій близько 3% ВВП - рекордний показник на ті часи. Вже у 1996 році кількість працівників, задіяних у виконанні НДДКР, скоротилася вдвічі, а сукупний рівень фінансування науки впав до 1,3% ВВП. У 2009 році штат науковців зменшився ще на половину, а вливання в науку становили лише 0,85% ВВП. При цьому бюджетні видатки на науку з 1991 року не перевищували 0,4% ВВП при законодавчо визначеному мінімумі в 1,7% ВВП.

Тенденція поступового згортання науково-технічного потенціалу залишалась наявною навіть у добу динамічного економічного росту 2000-2004 років. Не змінив ситуацію й активний законотворчий процес, спрямований на створення належних умов інноваційного розвитку. Протягом 1996-2004 років були прийняті всі необхідні для цього закони, розпочали функціонувати ключові елементи інноваційної інфраструктури тощо. Наука та інновації начебто отримали визнання як критичні чинники економічного розвитку і національної конкурентоздатності, що неодноразово фіксувалося в програмних документах найвищого державного рівня. Однак інноваційна модель розвитку в Україні все одно не прижилася. Відповідні закони ніколи не діяли, фінансування науки неухильно скорочувалося, стимули і пільги, передбачені для інноваційної та науково-технічної діяльності, скасовувались майже одразу після їх впровадження. Реальної зацікавленості у перетворенні результатів наукової діяльності на економічне зростання не виявила ні держава, ні бізнес. І це один з найбільших парадоксів новітньої історії України.

З 2000 року ми значно погіршили свої позиції у світовому рейтингу конкурентоспроможності і змістилися з 56 місця на 89-те.

Причини цього падіння, очевидно, полягають саме в невдалості спроб стати на інноваційні рейки економічного розвитку. Рівень технологічної готовності до інновацій знизився в 1,3 раза. Інтенсивність трансферу технологій лише за два роки впала у 1,2 раза. Новітні технології стали ще менш доступними, що відобразилося в зниженні відповідних рейтингових показників на 10 пунктів. Ще тримається на відносно достойному рівні вища освіта, проте освіченість і кваліфікація робочої сили не конвертуються в економічне зростання. Те саме можна сказати і про здатність до інновацій.

Цілісної і дієвої системи стимулювання й підтримки інновацій в Україні досі не створено.

Хто більше вплинув на таку ситуацію? Бізнес, який категорично відмовлявся вкладати кошти в інновації, побоюючись ризику і "довгої гри"? Чи держава, яка була вкрай непослідовною у визначенні пріоритетів економічного розвитку, віддаючи перевагу латанню бюджетних дір замість закладання фундаменту довгострокового зростання економіки?

Впевнений, що левова частка відповідальності сфокусована на державному рівні. Адже ринок підпорядкований законам максимізації прибутку. Лише держава орієнтована на збільшення сукупного суспільного блага. Тому задати інноваційний тренд розвитку національної економіки загалом (а не окремих компаній) може лише держава. Що цікаво: держави, які стабільно демонструють найвищі темпи зростання ВВП (Сінгапур, Таїланд, Китай, Бразилія, Індія тощо), мають у структурі державного управління спеціальні міністерства з питань науки і технологій. Тобто можна говорити про статистично значущий зв'язок між вдалим керуванням науковою сферою і значними успіхами в економічному розвитку.

У жодній країні світу великий бізнес не був локомотивом інноваційного розвитку без спеціальних зусиль держави, яка виступала в ролі головного замовника інновацій та високих технологій. Перший крок - завжди за державою.

Історія інноваційних реформ в Україні дає змогу зробити кілька важливих висновків, які допоможуть нам вдало провести роботу над помилками і досягти, нарешті, важливих результатів на шляху до інноваційної економіки.

Перше. Державна політика у сфері науки, технологій та інновацій має бути цілісною, системною і послідовною. Технічні нововведення зазвичай дають миттєвий і вражаючий економічний результат, однак на кожну успішну інновацію припадають десятки невдалих. Тому прогнозованість і стабільність позиції держави в тому, щоб постійно підживлювати інноваційну активність в економіці, має виключно важливе значення.

Друге. Кожна держава змушена винайти оригінальний підхід до стимулювання інноваційного розвитку, який найкраще відповідає національним цілям і культурі економічних відносин. Існують універсальні методи стимулювання інновацій, проте не існує універсального рецепту їх застосування.

Сьогодні можна говорити про два типи моделей державної підтримки, які застосовуються в світі. Одна приділяє більше уваги державному фінансуванню фундаментальних і прикладних досліджень. Це так звана французька модель. Інша фокусує увагу на реалізації прикладних досліджень і розробок промисловими фірмами. Основною метою цієї - "японської" -моделі є одержання найвищої економічної ефективності від застосування наукових розробок.

Однак інноваційний шлях кожної країни є повністю унікальним.

У США перевага надається складанню контрактів з урядовими структурами на проведення досліджень і отримання нових розробок (майже 75% усього комплексу державних заходів зі стимулювання інновацій). Найбільша питома вага в сукупності заходів інноваційної підтримки у Канаді належить податковим пільгам, а в Фінляндії вони взагалі відсутні. Фундаментальні і прикладні дослідження там фінансуються за грантовим принципом. До того ж, у Фінляндії вибудувана одна з найефективніших систем венчурного фінансування за допомогою Національного Фонду Досліджень та Розвитку Фінляндії (SІTRA).

Цікавим є досвід Австралії, в якій з 1 липня 1985 р. 150% витрат на НДДКР можуть виключатися з оподатковуваного податком доходу. Фактично цю норму справедливо розглядати як негайну амортизацію.

Державна інноваційна політика у Великій Британії реалізується через програмно-цільове фінансування конкретних проектів. Причому до 50% коштів вкладають урядові департаменти і наукові ради. Решту забезпечує промисловість.

У Франції створено Національне агентство з валоризації (підвищення цінності) наукових досліджень АНВАР (Agence Natіonale de Valorіsatіon de la Recherche), щорічний бюджет якого становить приблизно 215 млн євро. В Ізраїлі у 1991 році був тільки один венчурний фонд із капіталом в 35 млн USD, а до 2002 року венчурний капітал досяг 8 млрд USD, якими розпоряджалися понад 80 фондів.

У Росії діють два фонди. Венчурний інноваційний фонд (ВІФ) був заснований за ініціативи Міністерства науки і технологій Російської Федерації у 2000 році. Другий державний фонд, ВАТ "Російська венчурна компанія", - 2006 року. Сьогодні він управляє капіталом у 15 млрд руб. (620 млн USD). Російську венчурну компанію створювали за зразком ізраїльської програми "Yozma".

Акціонерне товариство "Національний інноваційний фонд" (АТ "НІФ") було започатковане постановою уряду Республіки Казахстан від 30 травня 2003 року зі 100%-ю участю держави у статутному капіталі, що становить 150 млн USD. Наразі венчурна індустрія в РК становить більше 100 млн USD. У 2007 році Національний інноваційний фонд виступив ініціатором створення Казахстанської Асоціації Венчурного Капіталу і Прямих Інвестицій.

В Україні також був створений Державний інноваційний фонд, який на сьогодні фактично ліквідований. Реально діючих венчурних фондів ніколи не існувало і не існує.

Кількість інноваційно активних промислових підприємств в Україні протягом останніх десяти років коливається на рівні 10-13%. Питома вага інноваційної продукції постійно знижується. Показник насиченості економіки науковими кадрами становить 6 на 1 тис. економічно активного населення, що лише на одиницю перевищує порогове значення. Для порівняння: у Литві та Угорщині - 12, у Польщі - 8, в ЄС - 27 - 15,5, у РФ - 13,5. А це фактично вирок для української економіки.

Україна вже втратила більшість своїх наукових ресурсів. Припинити розвиток деструктивних тенденцій і вийти на траєкторію сталого зростання можна лише вдавшись до вкрай рішучих і термінових дій, які можна порівняти з податковою амністією тіньового капіталу (не плутати з відмиванням брудних грошей, це абсолютно різні за походженням ресурси), як це було зроблено в Чилі, Аргентині та низці європейських країн.

Тому сьогодні перед нашою державою стоїть першочергове завдання: виходячи зі стратегічної мети досягнення економічного лідерства до 2020 року, поставленої Президентом, сформувати основи національної політики інноваційного розвитку, заснованої на поєднанні природних переваг України в науково-технічній сфері зі світовим досвідом подолання критичних відставань.

Тому вже найближчим часом необхідно прийняти Національний план інноваційного розвитку до 2015 року як важливий елемент реалізації стратегії реформ Президента України. Опорними пунктами цього плану має стати розвиток технологій новітнього шостого укладу відповідно до нового Закону України "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки". Невдовзі маємо сформувати кілька масштабних проектів саме в цих сферах - чистих технологій, нано- і біонаук.

Важливою складовою інноваційного розвитку є інформатизація. Низький показник проникнення Інтернету (а в Україні він удвічі нижчий за країни ЄС) взагалі не сумісний з поняттям "розвиток". Незабаром буде завершено роботу над Концепцією електронного врядування, реалізація якого вже давно є вимогою часу. Відповідно до Указу Президента 2011 рік оголошений в Україні Роком освіти та інформаційного суспільства. Наступний рік має бути насичений подіями щодо більшого проникнення інформаційних технологій в усі сфери суспільного і державного життя. Отже найближчим часом маємо здійснити прорив до цифрового суспільства.

І, нарешті, слід завершити роботу над Податковим та Митним кодексами, в основу необхідно закласти механізми сприяння інноваційному розвитку і міжнародній науково-технічній співпраці. Остаточно закріпити цей тренд маємо в Інноваційному кодексі України, розробка якого наразі розпочата Державним комітетом з науки, інновацій та інформатизації.

Це - масштабні завдання, які необхідно виконати. Від успіху цієї роботи залежатиме і успіх України. Інноваційний розвиток для нашої держави неминучий. Україна може і повинна стати новою.

Динаміка окремих показників
глобальної конкурентоздатності України
(за даними ВЕФ)

Показник	2008	2009	2010
Загальний індекс конкурентоздатності	72	82	89
Технологічна готовність	65	80	83
Вища освіта	43	46	46
Здоров'я і початкова освіта	60	68	66
Здатність до інновацій	31	32	37
Доступність новітніх технологій	82	90	92
Трансфер технологій	100	116	124
Якість науково-дослідних інститутів	48	56	68

Структура державної підтримки інноваційної діяльності, %¹

Форми	Австра-лія	Канада	США	Японія	В.Бри-танія	Фран-ція	Німеч-чина	Фінлян-дія	Голлан-дія	Україна
Фінансове стимулювання, в т. ч.	53,0	57,0	21,7	4,3	4,9	23,4	28,0	45,4	37,0	57
* податкові пільги	38,9	46,9	6,2	1,8		8,8			25,0	-
* гранти	14,1	9,7	15,5	1,2	4,9	14,6	28,0	42,7	12,0	0,26
Урядові контракти	10,0	29,3	76,9	26,6	73,1	59,4	32,5	7,4	21,3	38,5
Розвиток науково-технічної інфраструктури	37,0	13,7	1,4	69,1	22,0	17,2	39,5	47,2	41,7	4,5
Довідково:
Витрати на НДДКР (% ВВП)	1,6	1,7	2,6	2,8	2,1	2,3	2,3	2,3	2	0,85
Технологічна інтенсивність	-	3,3	10,4	10,6	3,2	2,7	5,0	2,7	3,5	-

¹ Цит. По Житенко Є. Д. Ефективність стимулювання інновацій (журнал "Інновації" № 3 за 2004 рік)