«Напередодні свята, коли люди метнулися по крамницях...» — саме так розпочинається один із віршів Василя Стуса зі збірки «Веселий цвинтар». Часто згадую ці слова, коли спостерігаю за різними ситуаціями у чергах. Пригадую вервечку із помічників Святого Миколая у популярному львівському книжковому магазині, яка від каси по сходинках сягала аж до другого поверху. Люди у піднесеному настрої терпляче очікували своєї черги, тримаючи книги в обіймах, спілкувалися, розглядали вітрини з листівками...
Цього моменту з’явилося відчуття прийдешнього свята, яке посилилося через кілька днів у звичайному київському супермаркеті. Із полиць щохвилини зникали «стратегічні» продукти й напої — консервований горошок, майонез, шампанське, апельсини. Адже «...що то за святковий стіл без цитрин?». Працівники магазину тільки те й робили, що поповнювали асортимент, виштовхуючи у торговельний зал зі складів тяжкі візки з товарами.
Черга у м’ясному відділі сягала космічних масштабів, рухалася повільно, але впевнено. «Тобі цього не зрозуміти, але якби зараз висмикнути з умовної петлі часу радянську людину із початку 80-х і показати їй оцей добробут, то вона би втратила, щонайменше, дар мови, а то й здоровий глузд», — колись сказав мені батько у схожій черзі й розвеселив усіх довкола, спровокувавши жваву дискусію про «тоді» і «зараз».
Однак під час передсвяткового марафону трапився випадок, який надовго залишиться у пам’яті й викликатиме все нові й нові роздуми. У крамниці з побутовою хімією і косметикою підходжу до каси. Продавчиня усміхається, дзвінко каже: «Добрий день!» Вітаюся, починаю викладати на прилавок засіб для миття посуду, порошок, ще якісь дрібнички... І тут, наче нізвідки, з’являється яскрава дівчина формату «plus size», підбігає до продавчині й радісно вигукує: «Знайшла! Думаю, саме це пасуватиме... Ой!» Її сині очі випромінюють щире здивування. Різким рухом поправляє руді блискучі кучері: «Перепрошую! Я вас не помітила». Кажу, мовляв, ви ж тут давніше, то прошу, я поки розкладуся... Пропускаю її поза чергою. І помічаю, що вона тримає в руках косметику виробництва РФ.
— Ця фірма — російська, — говорю ніби сама до себе.
— А, то так... Я раніше користувалася іншою, але її вже зняли з виробництва, а шкіра така суха стала, зима ж, знаєте... А оце — саме те, що треба! — мило усміхається мрія Рубенса. «Завжди і скрізь можна зустріти безпосередню балакучу людину», — думаю.
— Купуючи товари російського виробництва, ми фінансово підтримуємо агресора. Російська армія — це російський бюджет, який наповнюється і коштом міжнародної торгівлі зокрема, — відповідаю.
— А... ну,.. ну,.. — руденька рясно червоніє, опускає очі. — Але ж мені треба... от... — поспіхом дістає гроші. Залишає копійки решти. Тікає швиденько, дрібненькими кроками, притиснувши до себе покупки.
Мабуть, це не та краса, яка врятує світ.