Вам щастило зустріти людину, після перших хвилин знайомства з якою ви почували, ніби знаєте одне одного сто років? Таку подругу я зустріла у Страсбурзі зовсім випадково. Її звати Алесандра, вона з Італії, наші сини, Рікардо та Іван, ходять в один дитячий садочок. Ми говоримо з нею про все на світі, нас єднає почуття гумору і спільні погляди на життя.
— Іdiota! — по-італійськи темпераментно вигукнула завжди стримана у поведінці і висловлюваннях Алесандра, коли водій «Рено» ледь не зачепив нас на пішохідному переході, яким ми йшли на зелене світло.
— Ти знаєш, — сказала я їй, — виявляється, у Франції водії їздять не ліпше, ніж в Україні.
Водії, які не вмикають поворотів, коли рушають з місця чи перебудовуються в інший ряд, тут не рідкість; пішоходів ніхто не пропускає, а коли ти йдеш по «зебрі», водій може ще й нервово махати тобі рукою, проходь, мовляв, швидше, не розхолоджуйся. Загалом, французьких водіїв не можна передбачити: коли вони вирішать спинитися, а коли — рушати.
Алесандра, вислухавши мої міркування, зітхнула і зауважила, що в Італії на дорогах справи ще гірші, і враження таке, що правила дорожнього руху — якась абстракція, водії ж їздять так, як зручно тільки їм. «Мені інколи здається, що чим більше прості люди розчаровані владою, чим меншою є їхня віра у справедливість закону, тим гірше вони поводяться на дорогах, можливо, таким чином випліскуючи своє розчарування і демонструючи зневагу до нікчемних політиків», — сказала подруга.
Замислившись над цією думкою, я пригадала, як поводяться на дорогах водії у США. У Нью-Йорку, місті шаленого трафіку і вічних заторів, водії керуються одним правилом — «Пропусти». Пропусти того, хто поспішає, пропусти пішохода, велосипедиста, «швидку», матір з коляскою чи інваліда на візку. Помах руки і усмішка — обов’язкова до застосування мова американських водіїв, якою вони спілкуються один з одним і з пішоходами. І повірте, навіть у п’ятницю увечері, коли звивиста кілометрова повільна змія машин тягнеться на під’їзді до Бруклінського мосту, а тобі просто терміново треба на інший берег, усмішка і благальний вираз обличчя робить дива. У лічені секунди авто потісняться і твоє авто опиниться на мосту. На підтвердження думки моєї італійської подруги пригадалося і те, що скрізь, де мені довелося бувати у США, у садочках розкішних особняків і у дворах старих фермерських будинків, бачила дерев’яні таблички з написами: «Я пишаюся тим, що американець». Тут, у Франції, мені такого не траплялося. На запитання, чи висловлюють її співвітчизники таким чином свій патріотизм і національну гордість, Алесандра лише глузливо пирхнула. Про Україну вже годі й казати.
Невже ми, європейці, й справді так звикли з недовірою і презирством ставитися до чинної влади, що вже не помічаємо, як цей песимізм підсвідомо впливає на наше буття? Невже розчарування під корінь підточило віру в те, що ми здатні не лише обирати владу, а й впливати на неї? Можливо, нам частіше варто згадувати про звитяжні сторінки нашої історії, пишатися тим, що народилися саме на цій землі, і вірити, незважаючи ні на що: наші країни чекає не менш славне майбутнє. Дивись, і статистика щодо кількості загиблих у ДТП тоді перестане скидатися на фронтові зведення.