Наш автомобіль повільно обминав ями на прифронтовій дорозі, яка колись була асфальтованою. Водій, очевидно, добре знав маршрут, бо жодного разу його позашляховик не потрапив у вибоїну. Поруч з водієм сиділа координатор гуманітарного штабу «Проліска-Майорськ» Тетяна Кошель, а зі мною на задньому сидінні — її колега фахівець із соціального супроводу Роман Марков, який, відчинивши вікно, до чогось весь час прислухався.
— Якщо почнуть стріляти, — ніби вгадавши, про що хочу запитати, сказав він, — першим почуємо свист куль.
— І часто тут стріляють? — мені стало якось не по собі.
— Бачите терикон? — Роман показав на рукотворну гору, що виднілася праворуч дороги. — Там сидять бойовики. Вони нас добре бачать у бінокль. Ми їх — ні. Але їздити цією дорогою до селища Жованка ми змушені часто. До речі, військові, які нас супроводжують, чують по рації, про що перемовляються між собою денеерівські вояки.
І пан Роман переповів, як йому розказували наші вояки про такий діалог: один з бойовиків повідомляв іншого, що в бік Жованки (раніше територія селища належала до міста Горлівка, а нині — населений пункт Бахмутського району Донеччини, контрольований Україною) їде «коробочка с хлєбом. Пульнуть?» На це стрілець отримав відповідь: «Сам рєшай!»
— А вас вони не намагалися обстріляти? — запитую в Романа Маркова.
— На щастя, ще не наважуються, бо нашумашину розмальовано оонівською символікою і, за інформацією військових, командування, якому, мабуть, доповідають денеерівські спостерігачі на териконі, не радить підлеглим «связиватса» з міжнародними організаціями.
На шостий рік війни
Це трохи заспокоїло, хоч від вікна я все-таки трохи відхилився вглиб салону. Ще перед поїздкою до населених пунктів «сірої зони» Бахмутського району, які фактично вже лінія фронту, адже в Жованці наші передові окопи від цивільного життя відокремлює тільки одна вулиця, читав, як зі згаданого терикону в березні 2017 року бойовики обстріляли волонтерів. Тоді на під’їзді до Жованки ворожий снайпер поранив у голову волонтерку з Житомира Юлію Толмачову.
Наприкінці вересня 2019-го (саме тоді був у відрядженні на Донбасі) життя в Жованці майже не змінилося: ті самі руїни замість будинків, побитий осколками зовнішній газопровід, безробіття, нема медичного й будь-якого іншого обслуговування, бідність і зневіра в усьому.
— Нині в селищі 124 жителі, — розповідає голова вуличного комітету, а фактично представник влади в селищі Жованка Людмила Пахомова. — До війни було 800. Залишилися переважно люди похилого віку й ті, кому за 50 і хто втратив роботу та змушений був повернутися до своїх будинків. Є, щоправда, семеро дітей, з яких троє дошкільнята, ще троє — учні першого класу і один п’ятикласник. Їздять діти до школи в Дослідне, населений пункт, що межує з Бахмутом, за 20 кілометрів. Дорога жахлива, самі бачили, й небезпечна. Тож шкільний автобус з Дослідного в Жованку не заходить. Досі возив дітей у школу на власному транспорті керівник Зайцевської військово-цивільної адміністрації Володимир Весьолкін. Проте нещодавно поширилися чутки, що це робитиме інший перевізник.
Пахомова приймає нас у селищному гуманітарному штабі, де фактично вирішують усі місцеві питання. Тут волонтери роздають жителям Жованки гуманітарну допомогу, а щодругої середи проводить медогляд дільничний лікар з Бахмута Наталія Бурєнькова. Допомагають прифронтовикам клініка Червоного Хреста й лікарі миру з міжнародної гуманітарної організації. Остання привозить іноді гінеколога, клініку УЗД, а в майбутньому волонтери обіцяють раз на два-три місяці проводити в селищі обстеження пересувним флюорографом.
Почули теплі слова ми від жителів Жованки на адресу військових медиків з АSAP. Вони надають допомогу в будь-яку погоду цілодобово й навіть під обстрілами. Нещодавно асапівці вивезли із селища пару похилого віку: жінку 80 років з інсультом, яка два дні пролежала вдома (подружжя, очевидно, сподівалося, що все минеться і так), і чоловіка, який недобачав. Йому зробили операцію за сприяння «Пролісків», а жінка на час нашого візиту до Жованки перебувала в бахмутській лікарні. На щастя, медики її врятували.
— Ось так і живемо, — підсумовує розповідь Людмила Пахомова. — Погано, що зв’язку в селищі немає жодного. Якби не інтернет від «Пролісків», то не знали б, що відбувається навколо нас. Хоч вайбером можу зв’язатися з нашим зовнішнім світом. До речі, весь Бахмутський район слухає з ранку й до вечора республіканське денеерівське радіо, яке щодня розповідає про жахіття, що їх творять у прифронтових селищах «укрфашисти». Української ж преси немає зовсім.
Під кулямита снарядами
Я тоді похвалив себе за те, що, їдучи у відрядження, прихопив десятки зо два примірників газети «Урядовий кур’єр», спецвипуски якої готуємо для зони АТО/ООС. 81-однорічний місцевий житель Микола Дворнік із дружиною Раїсою, які мешкають на вулиці Арсеньєва, зраділи нашому «УК» як дорогому подарунку. Пан Микола тоді сказав, що давно вже нічого не читав українською мовою. Так, мовляв, її можна і зовсім забути.
— Усю війну живемо з дружиною в селі, — беручи газету й щось шукаючи в ній, промовив пан Микола. — Безрадісним воно стало для нас: у березні 2017-го в будинок влучив перший снаряд. Якась сволота з денеерівського боку, мабуть, навмисне стрельнула, бо позиції українських військ розміщені значно вище. Осколок тоді мені хребет зачепив, а дружина оглухла. І нині горлівські вояки стріляють у нас постійно. Якщо вранці тихо, то на вечір можеш чекати на їхні прильоти. Добре, що хоч з важкого озброєння вже не стріляють. А 120-ті міномети — для нас явище звичне. Тож на нашій вулиці, крім нас і ще двох сімей, ніхто більше не живе. Дочка — на тому боці конфлікту, до батьків не приїжджає. І така війна, як кажуть у селі, ще років з 10 триватиме.
Попри це в Жованку за два останніх роки повернулося дві сім’ї з дітьми. Оселилися в тих будинках, які більш-менш вціліли після обстрілів. Місцеві жителі виживають переважно за рахунок присадибних ділянок: садять, полють, копають городи під кулями та снарядами. Іноді до них приїжджають представники різних міжнародних організацій, які привозять продуктові набори. У селищі є, щоправда, магазин, але ціни в ньому високі, й не кожен пенсіонер може купити товар.
— Якщо в Бахмуті наприклад майонез коштує 7—8 гривень, то у нас — 17—18, — сказала Людмила Пахомова. — У націнку, мабуть, власник магазину вкладає всю війну. Хліб привозять двічі на тиждень військові безплатно для жителів! Це подарунок жованцям від бахмутського хлібозаводу, власники якого ще в 2016 році вирішили у вівторок та суботу привозити в селище 200 буханок хліба. Звісно ж, на всіх не вистачає, тому селище поділили на дві частини: одна, 5—6 вулиць, отримує хліб щовівторка, друга — щосуботи. Виняток становлять мами з дітьми та інваліди. Дехто їздить по продукти в Бахмут: двічі на тиждень туди із заїздом на контрольний пункт в’їзду-виїзду «Майорськ» прямує 17-місна ГАЗель. Поїздка, скажу правду, для екстремалів вартістю 50 гривень в обидва боки. Від нас маршрутка виходить о 7.15, а з Бахмута — о 12.00. За цей час можна зняти пенсію в банкоматі в центрі міста і купити продукти. Вирішити ж якесь серйозне питання не встигнеш.
Поспілкувався на вулиці Арсеньєва і з 77-річною Вірою Григорівною. Народилася вона в Жованці в 1942 році під час німецької окупації. Мати розповідала їй, що німець, який квартирував деякий час у їхньому будинку, викинув якось її за ногу у вікно, щоб не заважала спати. Дивом дитина вціліла.
— Теперішнє моє життя не краще, — бідкалася старенька. — 15 серпня 2016-го прилетів від бойовиків перший подарунок: снаряд розніс дах, побив меблі в хаті. Довелося жити в накритому тентом будинку, без вікон і дверей. Удруге бандити з Горлівки згадали про мене 23 березня 2017 року. Я тоді із сином на городі поралася. Прийшла до хати трохи попоїсти і почула, що летить снаряд. Збрехав хтось, коли запевняв, що в одне і те саме місце снаряд удруге не може влучити. Син крикнув: «Мамо, тікаймо у підвал!» У чому були на городі, в тому й сховалися.
Сиділи доти, доки не припинився обстріл. Чули, як горить будинок, тріщать дошки. Коли все закінчилося, будинок палав як смолоскип. Гасити було нічим і нікому.
— Отак і живу із 2017 року. Жодної й ні від кого допомоги! Сплю в літній кухоньці разом із котами. Мабуть, доля в мене така: народилася у війну — у війну і помру.
«Вагітнав кількох місцях»
Останні слова пані Віри стоять у вухах і тепер. Від них на душі залишився гіркий осад: перед очима весь час маленька, але акуратна літня кухонька, 77-річна її господиня, яка сидить у старому халаті на ліжку-тапчані, і кіт, що прилаштувався біля теплої плити. А тоді, коли повертався із Жованки, вже не лякався грізного ворожого терикону, табличок із написами «Міни». Донецька земля нашпигована цією смертю по самі колеса автомашин. Боляче було від того, що на шостому році війни «сіра зона» стає ще сірішою і її жителі вже ні в що не вірять.
Переконаний, що Збройні сили України намагаються зробити все, аби у прифронтових селах і селищах якомога рідше свистіли кулі й снаряди. У перервах між обстрілами наші воїни допомагають мирним жителям ремонтувати їхні пошкоджені будинки. Але в один момент цю важку й небезпечну роботу нищить один снаряд чи міна, випущена якимсь мерзотником з боку «ДНР».
— У зоні нашого перебування ще 16 таких, як Жованка, селищ уздовж лінії розмежування, — порушила мої невеселі думки Тетяна Кошель. — Без транспорту, зв’язку, навіть світла. Готувати їсти родинам доводилося на вогнищах, а діти із червня 2016-го по серпень 2017 року вчили уроки при свічках. Є майже повністю розбиті селища, вулиці в яких знищували за пів години. Але і в них живуть люди — по 5—6 осіб. Вони повертаються додому, щоб зберегти те, що ще можна. Бо їхні безхатченські мандри Україною нічого доброго не дали.
До речі, знаєте, як називають місцеві жителі Бахмутський район? Вагітною жінкою одразу в кількох місцях. Бо до Бахмута приєднали частини територій Горлівки, Єнакієвого, Дебальцевого зі згорьованими людьми похилого віку. Ворог з них познущався, бо пенсіонери носили їсти українським воякам, допомагали чимось іншим. Тож будинки патріотів України денеерівські бойовики обстрілювали та обстрілюють у першу чергу.
На сьогодні у понад 70% усіх переселенців з Донецької та Луганської областей живуть на контрольованій Україною території Донбасу. Серед них чимало таких, які не змогли прижитися в інших областях України. Адже навіть у Харкові, дізнавшись, що переселенці з Донецька, не брали їх на квартири. Війна пройшлась у нас по кожній сім’ї, зламавши долю чи то батьків, чи то дітей. У 2014-му всі думали, що бойові дії — ненадовго, максимум до початку навчального року. А вони затягнулися, самі бачите, наскільки…
«КПВВ. Вийдітьз машини!»
Так розмовляючи, доїхали до КПВВ «Майорськ». Серед інших контрольно-пропускних пунктів він вважається найбільшим і пропускає за день близько 10—13 тисяч осіб і понад 1000 автомобілів. Сам Майорськ — це залізнична станція, яка територіально належить до Горлівки. Але з 2015 року її жителі мешкають на підконтрольній Україні території, хоч і мають горлівську прописку.
— Це створювало багато проблем для них, — Тетяна Кошель, відчув, підготувалася до довгого монологу. — Перша — брак роботи. Раніше залізнична станція працевлаштовувала частину місцевого населення. Нині вона заблокована. До Курдюмівки, селища міського типу під Торецьком Донецької області, ще ходить електричка, а далі пересуватися вже небезпечно, бо залізниця перебуває під постійним обстрілом бойовиків, що засіли на териконах. Тож місцеве населення живе переважно за рахунок присадибного господарства. Але людські городи дедалі частіше знищують дикі тварини. Вони поїдають усе, що вирощують нелегкою працею люди. Тварини розмножуються неконтрольовано, бо полювання тут заборонено. Крім того, ліси заміновано, й ходити туди небезпечно. Тож здичавілі тварини нищать не лише городину, а й свійську птицю в селищах.
Є в переселенців і проблема з виплатою пенсій: держава заборгувала багатьом пенсіонерам-шахтарям по 200 і більше тисяч гривень. Люди мають на руках рішення судів на свою користь, але цих рішень ніхто не виконує. Та ще й наші переселені пенсіонери, які живуть на українській території, повинні раз на 60 днів перетинати український кордон, щоби «відмітитися», інакше пенсію їм ніхто не видасть. Цим людям також доводиться терпіти численні приниження чиновників, які влаштовують у населених пунктах раптові перевірки: соціальні працівники зненацька приходять до пенсіонера, і якщо його не застають удома, роблять висновок, що людина не проживає за цією адресою.
Пані Тетяна не на жарт розхвилювалася: було видно, як їй болить усе, про що розповідала. Особливо коли йшлося про дітей. 35 школяриків Майорська тривалий час ходили до школи в окуповану Горлівку: за ними щодня приїжджав автобус і вивозив... у «ДНР».
— Чого хорошого могли навчити наших дітей у Горлівці?! Якби ми, гуманітарний штаб «Проліска-Майорськ», не добилися переведення майорських школярів до Бахмута, їм, мабуть, і досі втокмачували б у «ДНР», яка погана Україна. Хоч, — Тетяна Кошель зробила паузу, — ви можете назвати навчанням щоденні поїздки 37 дітей із селища до Бахмута за 25 кілометрів? Учні заходять у класи на початку третього уроку, а повертаються додому о16-й годині. Серед них і першачки.
Комендантська темінь
На КПВВ «Майорськ» ми довго не затрималися. Бо на нас, по-перше, чекали активісти гуманітарного штабу «Проліска-Майорськ» в інших населених пунктах «сірої зони», а по-друге, КПВВ до 18.30 живе непростим життям, а після цієї години поринає в темряву. Це, як мені сказали люди знаючі, заради безпеки. Адже по вогнях бойовикам дуже зручно стріляти з різних видів зброї. Тому зайвий раз виставляти напоказ своє господарство тут не хочуть. «Гості» з «ДНР» чи ті, хто прямує до не визнаної ніким республіки, теж не прагнуть публічності. Із причини особистої безпеки.
Тож ми заїхали на кілька хвилин до майорського штабу «Проліска». До речі, ця гуманітарна місія працює під егідою ООН з 2016 року: спочатку як волонтерська — за рахунок власних коштів, а також гуманітарної допомоги, а згодом — як підрозділ міжнародної організації у справах біженців. Як сказала Тетяна Кошель, її колеги повиносили все з дому, щоб допомогти мирному населенню, яке постраждало від війни. Та й нині гуманітарна організація — фактично один з основних помічників цивільного населення: вона привозить у населені пункти партнерів, які можуть допомогти місцевим жителям у ремонті зруйнованого житла, а також адвокатує ці питання перед міжнародними організаціями, медиків, котрі проводять обстеження, надає супровід людям з обмеженими можливостями. Адже майже всі прифронтові населені пункти не мають транспортного сполучення з Україною.
Сама пані Тетяна стала волонтеркою у 2014 році, коли приїхали з Москви забрати до себе маму.
— Але мені довелося залишитися тут, — згадує події п’ятирічної давності Тетяна Кошель, — бо не сподобалася мені та кампанія, яку розгорнули проти «донецьких» в Україні. Моїх земляків звинувачували в сепаратизмі, інших гріхах, заявляючи, що на них буцімто й клейма ніде ставити. Але диво: ця істерика згуртувала нас, і в багатьох виникло бажання довести всім, що ми не такі, якими нас змальовують деякі ЗМІ. Так, багатьох людей зламала війна. Але залишилося чимало тих, хто бореться з російським злом.
Пам’ятаю Бахмут 2014 року в окупації, коли місцева громада допомагала кіровоградським військовим, які стояли в місті, перекидаючи через тин воду, продукти харчування. На щастя, довго денеерівська влада тут не протрималася, і 6 липня 2014-го батальйони «Артемівськ» і «Донбас» визволили місто. У той час було дуже багато поранених, тому міська лікарня робила за місяць півторарічну кількість операцій. Хворим не вистачало ліків, їжі, навіть постільної білизни. Тому городяни організувалися в групи й ходили до лікарні годувати поранених.
Нині життя змінилося на краще. Але негативу в ньому ще чимало. Душа болить за пенсіонерів, більшість з яких голодує. А ті, хто й працює, теж живуть бідно. Якось людину висадили із тролейбуса, бо в неї не було грошей на проїзд. По квартирах ходять чиновники й перекривають газ чи світло, бо їхні власники мають заборгованість за комунальними платежами. Одна жінка була змушена закрити холодну квартиру й поїхати до дочки в окуповане Єнакієве. Та їй дала 7 тисяч, щоб мати розрахувалася з боргами. А держава цій жінці заборгувала зарплату.
Усі вони сєпари?
Гірко було слухати пані Тетяну. Але вона говорила щиро, тому вірив кожному її слову. В той момент хотілося звернутися до всієї армії чиновників України, особливо тих її «вояків», котрі сидять у Києві й закликають відгородитися від Донбасу муром. Мовляв, однаково донецьких та луганських після п’яти років окупації не перевиховаєш, усі вони сєпари, а тому Україна не повинна витрачати на них кошти.
При цьому ніхто з таких «патріотів» України не переймається долею окупованих українців, які, пропрацювавши по 40 і більше років, помирають від голоду, бо не всі мають змоги поїхати по пенсію на нашу територію. Тетяна Кошель розповіла про чотири таких випадки, зафіксованих цього року після переходу в обидва боки КПВВ «Майорськ». Вона розказала про «сепаратистську» бабцю зі Сніжного, яка в годину ночі виїхала в Україну, щоб у Майорську зняти пенсію в банкоматі. Звісно ж, ця «пенсійна туристка» нічого не їла в автобусі, бо дорогою ніде немає туалетів, а в заміновану лісосмугу ходити небезпечно.
— Та що там зі Сніжного?! Переселенці, які працюють на підконтрольній Україні території, сплачують тут податки, не мають права голосувати наприклад на місцевих виборах. За президента, парламент — можна, а за місцеву владу — ні. І ніхто з них не може балотуватися в місцеві органи влади! Це що за дискримінація?!
Звісно ж, про все, що побачив і почув у прифронтовому Бахмуті, в одному матеріалі, навіть такому великому, не розповіси. І про проблеми, які нині, на жаль, не розв’язують, теж. Тому блокнота не ховаю далеко, і в одному з наступних номерів «Урядового кур’єра» розповім про селище Бахмутка, сам райцентр і людей прифронтової зони, які, попри негаразди, все-таки не падають духом.