«Цю каску ми самі зрешетили. Хотіли переконатися, чи зможе захистити, — показують хлопці наскрізь прошитий кулями тонкий метал. — Переконалися: захистить, але бійця, що поруч, аби його не заляпали розтрощені під каскою мізки товариша. Ось в такому дранті нас кинули проти до зубів озброєних бойовиків»…
Каска кулі не витримує
Із Чернівців частину особового складу в/ч 1241 відправили до Луганська охороняти державні об’єкти під час масових заворушень. Уже у відірваному від України Криму нахабно господарювали російські війська, вже гриміли бої у Слов’янську, в наповненому бойовими загонами Луганську сепаратисти захопили СБУ, виставивши усім «для науки» тіла закатованих українських «альфівців» з виколотими очима і розпоротими животами. Вже вся країна відверто і голосно говорила про війну на Донбасі. Але командування в таких умовах категорично заборонило нашим хлопцям стріляти, навіть у повітря попереджувальними пострілами. Серйозну зброю — міномети, снайперські гвинтівки — їм взагалі не дозволили брати з собою у зону бойових дій. Лише автомати з одним боєкомплектом.
Єдине, що мали вдосталь, це медикаменти — потурбувалися волонтери. У перші дні навіть не було тилового забезпечення. Ділили одну банку консервів на дванадцятьох.
— Це не було важко, бо у нас хороший, міцний військовий колектив, ми — один за одного. Не було в тому і нічого дивного, розуміли, що не на прогулянці, а на справжній війні, — розповідає командир частини капітан Володимир Логвіненко.
Але командування цього, схоже, розуміти не збиралося. Звідти прийшов приголомшливий наказ: солдатам строкової служби зброю здати, щоб, мовляв, під час загрози нападу вона не опинилася в руках сепаратистів. Офіцерам та солдатам-контрактникам дозволили залишити при собі автомат і 120 набоїв. Але без права ним скористатися. Командири середньої лінії не могли взяти на себе відповідальність застосовувати зброю навіть в екстрених ситуаціях із загрозою життю. Перебуваючи в епіцентрі неоголошеної війни, військовослужбовці мали право стріляти лише… за наявності письмового дозволу від Західного об’єднання Національної гвардії.
Якби вони чекали такого дозволу, їх уже не було б у живих.
Під вогняною зливою
— У Луганську нас поселили в обласному військкоматі, — розповідає далі капітан Логвіненко. — Ми бачили, що на так звані мітинги протесту збираються люди неадекватні, напідпитку, хто явно не дружить із законом. Сепаратисти знущалися з українців, які на рідній землі демонстрували любов і відданість своїй нації й державним символам.
Того суботнього дня на початку травня вони змінювали місце дислокації. Разом з чернівчанами, до речі, там були військовослужбовці однієї з військових частин Івано-Франківська, військового підрозділу Калуша та ще шестеро солдатів з Луцька, що проходили в Луганську строкову службу. Вже мали сідати в автобуси, як будівлю військкомату оточили сепаратисти, зненацька наскочивши на кількох машинах: «Рєбята, сдавайтє оружіє, ілі ми вас тут всєх положим». Поки розпочали з ними переговори, щоб мирно залагодити конфлікт, через КП на територію військкомату прибули автобуси, з яких вийшли підлітки, бабусі, молоді жінки з малими дітьми на руках. Бойовики поставили їх собі живим щитом.
Із 120 заблокованих у військкоматі наших військових зброя була у 50. Але що таке АК не найновішої модифікації з обмеженою кількістю набоїв, хай навіть і в руках професіоналів, проти мінометів, протитанкових гранатометів і надсучасних АК-100? В арсеналі у бойовиків — уся великокаліберна автоматична стрілецька зброя. У наших військових не було навіть бойових гранат…
Жінки і діти врешті розбіглися, і почався бій. Кулеметні довготривалі черги проходили повз наші позиції, зриваючи градом зі стін шмаття штукатурки і цегли. Всю будівлю обстрілювали снайпери. Ясна річ, уже ніхто не чекав окремої команди з Києва на застосування зброї.
— За всіма законами, за статутом Збройних сил ми мали право стріляли на ураження. Врешті у ті жахливі хвилини я повинен був виконати свій найперший обов’язок командира: вивести живими всіх своїх солдатів, — каже Володимир Логвіненко.
Матері у Чернівцях, Івано-Франківську, Калуші вже знали, що коїться з їхніми синами. Вони сивіли, чуючи в мобільні телефони, як захлинаються кулемети, і молили командирів повернути їм дітей з тієї вогняної зливи.
Беззбройним солдатам наказали заховатися у безпечних місцях. Але хлопці, ризикуючи життям, голіруч без будь-яких вагань під кулями щоразу бігли у відкритий вогонь на перші поверхи, щоб загасити пожежу, яка загрожувала охопити будівлю. Хтось із солдатів урятував від куль і полум’я Державний прапор, що був у приміщенні військкомату. «Якби не вони, усі б згоріли там живцем», — дякує підлеглим капітан Логвіненко.
Ті, хто мали зброю, тримали оборону — за себе і за обеззброєного солдата поруч. Ось тут, у бою, і згодилися Володимирові Логвіненку знання, здобуті у Богородчанському вищому суворовському військовому училищі, у Харківській академії внутрішніх військ МВС України, яку закінчив на відмінно.
Боєприпаси? Обіцяли…
Про облогу військкомату одразу доповіли командуванню. Там сказали, що з’ясують обстановку і повідомлять про прийняте рішення. Тоді одразу зателефонували у чернівецьке УМВС, доповіли ситуацію заступникові начальника управління Ярославу Козаку. Він усе зрозумів з півслова, підтримав морально, вийшов на багатьох високопосадовців. Їм почали телефонувати з високих кабінетів, запитували, що треба, обіцяли відправити боєприпаси, гранати. Певно, вони ще в дорозі…
Неподалік, до речі, дислокувалася одна з частин Внутрішніх військ, звідти могли виїхати на допомогу. Але на це теж не було команди, без якої військові діяти не можуть. Зате на підмогу бойовикам постійно під’їжджали бойові машини.
Після півгодини безперервного вогню, від якого здригалося все довкруги, бойовики зажадали переговорів. Вони зазнали втрат, були загиблі. Кричали нашим: «Ми на вас за трупи нє в обідє, ми пустілі іх в расход, ето рабочій матєріал». Їх навіть не ховали по-людськи, ледь прикопували в лісопосадках. Бойовиками командували добре навчені російські кадрові офіцери, розповідають наші військові. Багато там кавказців, є донські козаки.
Бажання жити було неймовірним!
Загалом бій тривав мало не сім годин. Нарешті запанувала тиша… Розтрощену обстрілом будівлю військкомату вони всі покинули живими і неушкодженими. Їх відвезли в луганський аеропорт, що перебував під посиленою охороною українських військових.
«Ми виграли той бій, зберегли зброю і військову честь тільки завдяки нашим командирам і загальному неймовірному бажанню жити. Патріотизм, мужність — для нас відтепер особливі, автоматними чергами обпалені слова», — кажуть чернівецькі військовослужбовці.
У Києві представники вищого командування прийшли до них провести розмову, поставити запитання. Але запитання генералам ставили хрещені вогнем солдати, висказали все у вічі — по-чоловічому, не зважаючи на зірочки і погони…
— Армія базується на дисципліні, на виконанні наказів і на повазі до старшого керівництва, — каже Володимир Логвіненко. — Але старше керівництво має бути достойним поваги простого солдата. Швидше б це все скінчилося — раз і назавжди!
Винесений з бою Державний прапор України розмістили у частині на видному місці. Сьогодні на ньому траурні стрічки. Військовослужбовці другої стрілецької роти вшановують пам’ять солдатів з інших підрозділів своєї військової частини, що загинули в зоні бойових дій під час Антитерористичної операції під Волновахою й у розстріляному сепаратистами під Слов’янськом гелікоптері. У жалобній рамці портрет загиблого разом із солдатами генерал-майора Сергія Кульчицького, який свого часу очолював військову частину 1241.
P.S. Дислокована у Чернівцях друга стрілецька рота військової частини 1241 Внутрішніх військ МВС України знову їде на охоплений війною схід. Цього разу на 130 військових хоч є 33 сучасних бронежилети. Їх закупив благодійний спецфонд, відкритий з ініціативи Чернівецької ОДА для матеріальної підтримки армії. У решти солдатів — пластмасові щити і шоломи, які легко пробиває ніж. Надійних касок також нема.