Свого часу в Маріуполі досить уважно придивлялися до досвіду французького міста Ланс. Насамперед маріупольців зацікавив успішний досвід цього індустріального міста: колись похмурий вугільний терикон підприємливі французи перетворили на художній музей «Лувр-Ланс», де влаштовують експозиції національного та міжнародного рівнів. Цей колоритний об’єкт тепер дуже популярний серед туристів з усіх куточків світу, а сам проєкт перепрофілювання тамтешнього вугільного басейну навіть внесли до списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. 

Читач може зауважити: мовляв, до чого тут курортний Маріуполь на березі теплого Азовського моря, де ніколи не було вугільних шахт, отже й териконів? Та варто нагадати, що приморське місто водночас має ще й індустріальний статус. Уже багато років на березі Азова працюють відразу два металургійні велети — ПрАТ «МК «Азовсталь» та ПрАТ «ММК ім. Ілліча», серед токсичних відходів виробництва яких не лише густі, кольорові та їдкі дими, а й гігантські гори шлаку, що засмічують і спотворюють приморські краєвиди та міське довкілля. 

«Тут вам не рівнина!»

Цей пісенний рядок відомого виконавця про гірську романтику з певних причин дуже пасує розлогому й рівному, немов стіл, приазовському степові. І хоч справжніх гір тут катма, поступово виникли рукотворні горе-гори — високі відвали, що нагадують про потужне промислове виробництво краю. 

Реєстр місць видалення відходів Донецької області свідчить, що площа землі, відведеної під полігони для зберігання тільки промислових відходів, вже становить  понад 5 тисяч гектарів. І ця територія так званої мертвої землі, де звалено кілька мільярдів тонн токсичних та інших речовин, рік у рік збільшується. Вагомий внесок у помітне зростання потворних гір роблять будівельники, шахтарі, енергетики та представники інших галузей промисловості краю. Проте безперечними лідерами забруднення території залишаються металургійні підприємства. 

У департаменті екології та природних ресурсів Донецької обласної державної адміністрації підтвердили, що два маріупольські металургійні комбінати «Азовсталь» та ім. Ілліча шкідливі відходи виробництва звалюють відразу на пів десятка майданчиках. Серед таких територія балки Грековата, яку використовують обидва підприємства, звалище промислових відходів, відвали металургійних шлаків, акваторія захисної дамби та золонакопичувач, збільшення яких відбувається лише внаслідок роботи «Азовсталі». 

Оскільки відвали токсичних речовин становлять велику загрозу для ґрунту, води та повітря міста, неодноразово робили спроби їх позбутися чи бодай зменшити негативний вплив. Наприклад, свого часу в Маріуполі справді рішуче взялися від звільнення території міста від шлаків. 

«Цей величезний відвал виник на теперішній вулиці імені М. Мазая ще понад 100 років тому, але одне з ТОВ, яке почало видобувати зі шлаку метал, гарантувало, що через кілька років гора звідси зовсім зникне. Та відповідні роботи тривали тільки до 2014-го, а потім їх припинили», — згадує житель приморського міста.

Є й інші приклади схожих зусиль. Добрий десяток років тому шлак не без успіху переробляли на комбінаті ім. Ілліча. На підприємстві тоді навіть працював спеціальний цех з переробки відходів і виготовлення шлакоблоків, які активно використовували в будівництві. Проте з відомих причин після 2014 року обсяги будівельних робіт на Донеччині істотно зменшилися, а реалізовувати шлакоблоки в інші області виявилося економічно невигідно.

На думку фахівців управління з питань екології, енергоменеджменту та охорони праці Маріупольської міської ради, існують об’єктивні причини того, що шлак перестали використовувати у попередніх чималих обсягах.

«Окупація окремих районів Донецької й Луганської областей ускладнила логістику, що вплинуло на подорожчання доставки. Тобто відпала величезна частина ринків збуту, і фактично нині шлак рентабельно використовувати тільки в Маріупольському районі. 

Проте, на жаль, у Маріуполі будівництво колишніми темпами 2014-го фактично зупинилося. А тим часом шлак виробляють щодня, і цю проблему обов’язково потрібно розв’язувати. Приміром, у межах програми «Велике будівництво» під час облаштування доріг можна використовувати ще й шлак, що також сприяло б зменшенню відвалів», — переконаний начальник згаданого управління міськради Ваагн Мнацаканян. 

Переробляти чи рекультивувати?  

На початок і продовження гібридної війни, що стала на заваді зменшення чи ліквідації горе-гір шкідливих відвалів, насамперед нарікають у міжнародній гірничо-металургійній компанії «Метінвест», підприємства якої працюють день і ніч, збільшуючи відходи. 

«Після 2014 року реалізація шлакової продукції зменшилася приблизно вдвічі через втрату частини ринків збуту та погіршення транспортно-логістичної ситуації. А потужності та обсяги переробки шлакових відвалів залишилися на тому самому рівні. Валовий обсяг утворення шлаків на двох комбінатах становить приблизно 12 тисяч тонн щодоби», — підтверджують в «Метінвесті». А ще там запевняють: щодоби на згаданих підприємствах комплекси з переробки доменних, металургійних та сталеплавильних шлаків переробляють до 8 тисяч тонн відходів — близько двох третин поточного їх виробництва. А інші, само собою, вивозять на відвали, які не меншають, а навпаки. 

З огляду на це в самому приморському місті та за його межами ростуть гори промислових відходів, серед них такі, що за відповідною класифікацією ступенів шкідливого впливу на довкілля належать до ІІ класу небезпеки. Тобто дуже небезпечні, що призводять до серйозних порушень екологічного балансу, а відновлювальний період після заподіяної ними шкоди становить не менш як 30 років. 

Тому серйозність проблеми і необхідність її розв’язання нітрохи не підлягає сумніву. Надто що черговим дуже тривожним нагадуванням про небезпеку для жителів міста чи його гостей стало віднедавна різке погіршення якості питної води. Наприклад, серед потерпілих опинилися й люди з приміського селища Сартана, яке межує зі шлаковим полігоном металургів. Місцеві жителі розповідають, що ще 4—5 років тому сміливо пили воду з колодязів, а тепер змушені використовувати її тільки для технічних потреб. 

Треба відразу сказати, що неодноразово взяті проби ґрунтових вод і особливо результати їх аналізу досі не мають чіткої та однозначної оцінки експертів щодо кількості тих чи інших токсичних речовин та їхнього походження. Але всі фахівці погоджуються в головному: цю воду в жодному разі не можна пити. Знаєте, що недавно виявили у пробах води із сартанського колодязя? Це та ситуація, коли легше сказати, чого там тільки немає. А є там алюміній, цинк, мідь, нікель, залізо, магній, кальцій, натрій, сульфати, нітрати, хлориди. А концентрація кальцію, виявляється, перевищує допустиму норму майже вчетверо, натрію та магнію — вдвічі. 

З огляду на масштаби і реальність загрози від токсичних відвалів у приморському місті шукають шляхи та варіанти подальших дій для зменшення екологічного лиха. 

«Розробляємо стратегію розвитку Маріуполя до 2030 року і окремо — нову екологічну програму, яка стане інструментом для реалізації запланованого. І це важливе питання там теж обговорюють. Поки що не можу сказати, що саме і як буде зроблено. Та розуміємо, що шлакові відвали, так само, як і проблеми чистого повітря та високоякісної води, ключові для Маріуполя», — запевняє Ваагн Мнацаканян.

Поза сумнівом, у приморському місті можуть піти у наступ на горе-гори промислових відходів, використовуючи два відомі й перевірені способи: переробку чи рекультивацію відвалів. Щодо переробки, то в Європі за приклад можна взяти досвід Німеччини. Адже на металургійних підприємствах цієї країни позбулися такої проблеми після того, як уряд на законодавчому рівні зобов’язав усі будівельні компанії під час дорожніх робіт використовувати до 50% неприродної сировини — шлак, по який на німецьких металургійних заводах шикуються в черги.

Хіба не вихід? Тому в Україні теж були спроби використати такий підхід. Кабмін, відгукнувшись на клопотання вітчизняного металургійного лобі, видав розпорядження: 10% матеріалів для будівництва українських доріг слід брати на металургійних підприємствах. 

І що? Представники будівельних компаній здебільшого поки що утримуються від цієї практики. Чому? Вони зізнаються по секрету, що їм дешевше купувати гравій у кар’єрах, котрі ближче, ніж везти шлак від металургів. А в самому Маріуполі квоту 10% забирають тільки комунальні підприємства. Та беруть і використовують вони десятки тисяч тонн відходів, а металургійні гіганти в цей час виробляють їх набагато більше. 

Рекультивація? Будьмо реалістами: використати досвід французького міста Ланс, де шахтний терикон перетворили на художній музей, на високому шлаковому відвалі від «Азовсталі» навряд чи вдасться. Принаймні у Стратегії розвитку Маріуполя до 2030 року це не передбачено. Але, поза сумнівом, у майбутньому цю задавнену проблему змушені будуть розв’язувати значно ефективніше і рішучіше. 

Не хочеться згущувати фарби, однак з огляду на нинішні реалії можна припустити, що років через 50 чи 100 може виникнути критична необхідність перенести кудись якнайдалі від величезних і небезпечних відвалів саме місто і відселити людей. А теперішню його територію, що на той час перетвориться на зовсім не придатну для життя, з’явиться підходяща нагода перетворити на щось на кшталт музею прибуткової металургії чи спотворення довкілля просто неба. 

А що? Такий досвід уже існує. Бо власники металургійних велетів, що продукують небезпечні для здоров’я людей відходи, давно мешкають за сотні кілометрів від цієї вкрай сплюндрованої і забрудненої приморської території.