Вінницька область звернулася до глави уряду України з проханням ініціювати питання про відміну реформи в спиртовій галузі, яка розпочалася у 2010 році і призвела до втрати юридичного статусу її підприємств та негативних наслідків. Це, зокрема, брак належної організації отримання спиртовими підприємствами стабільних нарядів на випуск та реалізацію продукції, зношення основних засобів виробництва, дефіцит обігових коштів, вимушені простої виробництва та систематичне перебування працівників у відпустці без збереження заробітної плати, повідомляють на офіційному сайті облдержадміністрації.
«Горілка» ставить підніжку
На Вінниччині розміщено 11 спиртових підприємств. Традиційно вони є важливими партнерами сільськогосподарських товаровиробників, їхня робота безпосередньо позначається на формуванні бюджетів різних рівнів та працевлаштуванні краян. Цікаво, що у колишньому СРСР майже кожна п’ята тонна українського спирту мала вінницьку прописку. І тепер у загальнодержавному виробництві спирту частка області вагома: за минулий рік вона становить 17,4 відсотка. Якщо виходити з цих цифр, то галузь лише трохи здала. Але насправді у ній давно тривають руйнівні процеси, котрі з кожним роком поглиблюються. Якщо її порівняти з цукровою галуззю, котра пройшла шлях від вибивання слабших підприємств (капіталізації) до модернізації з нарощуванням потужностей тими, що залишилися, то спиртова галузь, мабуть, перебуває у першій фазі цього шляху.
Минулого року порівняно з далеким 2006-м обсяги виробництва спирту в області зменшилися у понад 2,5 раза. Частина підприємств роками не працює. Першим на банкрутство «пішов» Уладівський спиртзавод — ще у 2004 році. Нині щодо 7 підприємств тривають процедури відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Характерно, що ініціювали цю процедуру як приватні структури, так і державні установи й самі боржники. Ситуація парадоксальна і тому, що майном «збанкрутілих» розпоряджається не держава, а арбітражні керуючі, які є приватними підприємцями. Основне їхнє завдання — розрахуватися з боргами. Для цього використовують найпростіший спосіб — максимально швидко продати майно, у тому числі як металобрухт. Утім, спеціалісти стверджують, що основною цінністю спиртового заводу є ділянка з підведеними комунікаціями. А виробничі лінії у світі змінюють через 3-5 років, оскільки затрати на нове, ефективніше обладнання окупаються швидко.
Зауважимо, якщо завод не працює, податки все одно доводиться сплачувати. Наприклад, треба платити за землю, освітлення тощо, крім того, є охорона, директор, бухгалтер. Це призводить до нарощування кредиторської заборгованості. Словом, під виглядом банкрутства відбувається прихована приватизація.
Щоби покласти край негативним тенденціям, у 2010 році було утворено Державне підприємство «Укрспирт». Чотири спиртзаводи області увійшли до нього, а решта перебуває на стадії приєднання. Під час реорганізації заводи позбавили статусу юридичної особи, перетворивши їх на «місце провадження діяльності». Тепер, щоби придбати навіть витратні матеріали на незначну суму (не кажучи вже про сировину), вони вирішують питання через Київ. Обласна влада позбавлена можливостей прогнозувати це виробництво. Але саме до неї зверталися працівники спиртзаводів із проханням погасити велику заборгованість із заробітної плати.
Особливістю ведення цього бізнесу є те, що наряд на відпуск спирту дає міністерство. А там, як зауважують спеціалісти, треба було багато коридорів пройти. Збут готової продукції та завантаження підприємств роботою — це ключові питання галузі.
Ні собі, ні людям
У 2000 році з ініціативи Вінниччини було прийнято державну програму «Етанол». Ще тоді керівники обласної влади бачили перспективу вироблення технічних спиртів. Спирт та етанол — це яблука з одного дерева, проте в останньому алкоголь становить сто відсотків, і тому спирт має свою нішу в економіці. Ним поліпшують якість бензину, а відтак зменшується залежність від імпортованої нафти, а також викиди вуглецю в атмосферу. Крім того, це нові робочі місця і збільшення надходжень до бюджетів.
У заводів, які тоді ввійшли до переліку реалізації державної програми, відкрилося друге дихання. Але оскільки законодавчої бази для застосування сумішевих бензинів на внутрішньому ринку не було, а в ланцюжок між ними і нафтопереробними підприємствами вставили комерційну структуру, то реалізація програми зупинилася. У колишньому об’єднанні «Поділляспирт» тоді відверто зауважували, що нафтове лобі не зацікавлене дати їй хід. Не справдилися надії постачати етанол і на зовнішній ринок через те, що, зокрема, в Європі технологія його виробництва суттєво відрізнялася.
З 2006 року етанол у нормативних документах почали називати біоетанолом. Але законодавчо не передбачили примусове його використання нафтопереробними підприємствами для виготовлення сумішевих бензинів. Тобто вкотре «коня у віз не запрягли». Зауважимо, що у розвинутих країнах теж є опоненти, проте там нафтове лобі поставили в залежність від інтересів держави. У Західній Європі, США, Канаді, Бразилії, Китаї та інших країнах ринок спиртових добавок до бензинів давно і планово зростає.
Коли державну програму почали «валити», Вінниччина спробувала показати її значущість для двох галузей. Там, де цукрові і спиртові підприємства розміщені поряд, можна було між ними прокласти трубу, по якій на стадії дифузії подавати буряковий сік для виготовлення біоетанолу, що значно зменшило б собівартість його виробництва, порівняно з мелясою, і дало б можливість маневру обом галузям. Але це не зацікавило управлінців, можливо тому, що тривала капіталізація цукрової галузі.
Та з часом ідею дістали з-під сукна, проте вже як конкурентну для спиртової галузі: установки з виробництва біоетанолу передбачалося помістити безпосередньо на цукрових заводах. Утім, за три роки ні в держави, ні в бізнесу до цього руки чомусь не дійшли. Кажуть, що установка коштує дорого. Та не є дорогим те, що потенційно дасть прибуток. Річ, мабуть, в іншому: як об’єднати розрізнені інтереси тих, хто «сидить» на цукрі, на спирту та на бензині? Компромісу можна було би досягти на основі пріоритету державних інтересів та державно-приватного партнерства.
За словами спеціалістів, у нашій державі лише два спиртзаводи (у Київській та Вінницькій областях) виготовляють компонент альтернативного моторного палива, себто біоетанол. Це крапля у морі порівняно з потенційними можливостями галузі. На жаль, у вирішенні цього питання роками бракує політичної волі. Але ж якщо під квочку не класти яйця, курчат не буде.
ПРЯМА МОВА
Андрій ГИЖКО,
заступник голови Вінницької
облдержадміністрації:
— До своєї ініціативи область напрацювала та передала Мінагрополітики чіткі пропозиції. Зокрема, вважаємо за доцільне розглянути питання щодо повернення 4 спиртовим заводам області статусу юридичних осіб. Також необхідно відпрацювати механізм про укладення мирових угод між підприємствами та кредиторами на 7-ми спиртових заводах області, які перебувають у стадії провадження справ про банкрутство. Треба внести зміни до чинного законодавства з метою виведення спиртових заводів області з переліку підприємств, які не підлягають приватизації, з подальшим їх роздержавленням на умовах державно-приватного партнерства зі збереженням 51 відсотка контрольного пакета акцій за державою.
КОМЕНТАР
Хто виграє від такої альтернативи?
Сергій КУЮН, директор
ТОВ «Консалтингова
група А-95»:
— «Біоетанольна» тематика перебуває у центрі уваги учасників ринку нафтопродуктів не перший рік. Нині є два напрями — виробництво так званого альтернативного пального з вмістом біоетанолу понад 30 відсотків та питання обов’язкового додавання 5 відсотків біокомпоненту до бензинів.
На жаль, обидва напрями мають суттєві недоліки, які в кінцевому підсумку ведуть до перекладання проблем спиртовиків на споживачів нафтопродуктів у вигляді зростання цін та втрати якісних характеристик моторних палив.
Зокрема, відгуки споживачів альтернативного пального (аналог бензину) є вкрай неоднозначними. По-перше, його не бажано використовувати у машинах «похилого» віку, а таких в Україні вистачає. По-друге, витрати «спиртового» палива більші, ніж традиційного бензину, оскільки теплота згоряння в останнього більше. По-третє, якість альтернативного пального держава не контролює, на багатьох таких виробництвах навіть немає лабораторій! Та, по-четверте, є всі підстави вважати, що досить суттєві податкові пільги, якими держава наділила виробників цього диво-пального, здебільшого використовуються для оформлення звичайного пального. Хто виграє від такої альтернативної енергетики?
Щодо програми з обов’язкового додавання 5 відсотків біоетанолу до бензинів, то вона виявилась нежиттєздатною. В Європі дійсно є практика додавання біокомпонента, але зважимо, що там це здебільшого відбувається на НПЗ, у належних технологічних умовах. В Україні 85 відсотків бензину імпортують, а додавання до нього біоетанолу призведе до втрати якісних властивостей та зробить непридатним для використання.
Це так само, як змусити на кордоні міняти колеса на іномарках, встановлюючи гуму вітчизняного виробництва. Їхати буде, але чи довго та безпечно? Також постає питання ціни: оскільки технології на українських спиртзаводах застарілі та енерговитратні, ціна біоетанолу сягає вартості бензину. Отже, сумнівну якість та збільшення витрат такого бензину відчують споживачі. Заради чого?