Зазвичай іноземних дипломатів журналісти забувають через кілька днів після їхнього від’їзду. Але бувають винятки. В Україні Яна Томбінського немає вже півтора року. Але він є. П’ять років каденції представника ЄС в Україні він у буквальному сенсі проживав разом з нами. Він хоч і не публічно, але зустрічався з журналістами, які масово полишали роботу, протестуючи проти цензури. Він пройшов з нами Революцію гідності.
А днями він став одним із п’яти лауреатів відзнаки священномученика Омеляна Ковча, яку нещодавно вручали в Римі. Цю відзнаку, якою нагороджують за жертовність та гуманізм, панові Томбінському вручили за віддану роботу з підтримки демократичних цінностей у Польщі, Україні та Європі, непорушну вірність цінностям свободи й людських прав та винятковий особистий приклад єднання європейських народів.
— Пане Томбінський, ми вітаємо вас зі званням лауреата. Скажіть, чи ви розмірковували над постаттю цього священномученика?
— Я дуже зворушений цією нагородою. І дивлячись на інших лауреатів, думаю про їхню внутрішню силу. Адже вони позбавлені тих можливостей, які мають дипломати, але здатні робити великі перетворення. На Майдані під час Революції гідності я ставив собі два запитання. Перше: що можу зробити як дипломат, щоб не допустити, аби всі ці люди стали жертвами геополітичних маніпуляцій, щоб ми могли довести, що це ніякий не етнічний конфлікт, що це фундаментальний вибір вашого народу. Що цей протест вписаний у боротьбу за універсальні цінності світу.
І друге: звідки береться сила людей? Приклад отця Омеляна — відповідь на ці запитання. Бачити в кожній людині вічні цінності, незважаючи на те, якої вона національності, віросповідання. Отець Омелян показав, як він розуміє завдання, що ставив перед ним митрополит Шептицький, — щоб допомагати людям бачити Бога, приймати хрещення. Ми це не сприймаємо лише як адміністративний жест. У Перемишлянському повіті після того, як отець Омелян почав хрестити людей (відомо, що Омелян Ковч масово хрестив євреїв, щоб уберегти їх від страти німцями. — Авт.), з’явилася християнська спільнота. Мені було приємно прочитати, що, можливо, одним з тих, кого зберіг і допоміг, був один з міністрів закордонних справ Польщі, який теж пройшов гетто в Перемишлянах.
Українці колись допомогли моїм батькам, врятувавши їх від виселення до Сибіру, і я зустрічався з нащадками тих людей. Універсальні цінності, які проповідував отець Омелян, — також зобов’язання чесного служіння. Так я розумів і свою роботу держслужбовця.
— Які у вас почуття щодо нашого темпу реформ?
— Коли я від’їжджав з України, то розумів, що Україна входить у дуже важкий час. Закінчується емоційний капітал змін, який відродив Майдан, потреба втримати агресію, прагнення оборони держави. Я розумів, що час переходити від емоційного піднесення до буденної праці. І це дуже складний процес. Це може забрати більше часу, але важливо не сходити з цього шляху. Нібито не так важливо, чи це буде сьогодні, чи завтра. Але час — чинник історії. Не існує часового вакууму: якщо ви часу не використовуєте, то його використає хтось інший і, можливо, проти нас. Але важливо, щоб ви не зійшли зі шляху, щоб стати суверенною й сильною державою, громадяни якої переконані, що держава є цінністю.
Позитивні зміни є. Чотири роки використано на те, щоб держава взагалі існувала. І це цінність. Існують тисячі людей, які увійшли в органи самоврядування, регіональну політику, яким не байдуже майбутнє України.
— Чи є втома від України в ЄС? Чи ми не випадаємо з порядку денного Євросоюзу? Чи правда, що втримувати санкції щодо Росії дедалі складніше?
— Україна не випадає з порядку денного. А всі політичні меседжі, звернення, які лунають із ЄС, свідчать, що Україна є на порядку денному. А щодо санкцій, то ми на них не побудуємо майбутнього України. Майбутнє України можна побудувати тим, що самі українці зроблять для себе. Санкції — елемент впливу на політику Росії, а не елемент побудови України. Мені здається, що в Україні люди забагато думають, що інші зроблять проти Росії. Варто більше думати, що кожен з нас зможе зробити для України. Краще перейти на позитивну програму, а не думати про те, як отримати негативну програму до Росії інших.
— Коли аналізуєте останні роки, не ставите собі запитання, чи було щось таке, чого ЄС не зробив у 2014—2015 роках, щоб ситуація розвивалась інакше?
— Не знаю, чи були помилки в політиці ЄС. Політика — це знання, як об’єднувати думки різних людей. І в ЄС багато людей, які мають різні думки. Але що нам вдалося, то це запровадити переконання, що Україна — наше спільне завдання, а не якісь далекі проблеми.
— Нам деколи здається, що в ЄС загострюється дискусія між ультраконсерваторами та постмодерністами. Чи нас не обманюють спостереження? Чи стане це дискусією завтрашнього дня?
— Важко сказати, що буде завтра. Не варто входити у якісь спекуляції на тему що може статися. Слід щодня робити своє, а не думати про сценарії, які хтось прогнозує.
— А можуть у ЄС політики відверто проявляти свою релігійність?
— Можуть. У нас торік була зустріч усіх голів європейських держав із Папою Римським. Там були і католики, і православні, і протестанти. Просто на цьому не акцентують.
— Дуже модною стає тема про системну кризу Євросоюзу. Яке майбутнє ЄС?
— Про це пишуть багато років, додаючи тезу, що нібито Євросоюз на порозі розвалу. Це не означає, що все йтиме цим шляхом. Нам потрібно працювати, щоб жодні процеси не було нав’язано ззовні. Усі в ЄС переконані, що започаткована в Європі в 1960-х роках метода — з різних думок, світоглядних позицій об’єднання інтересів, недопущення того, щоб природні конфлікти розв’язували силою — вдалася. Немає іншого шляху.
— Щодо українсько-польських відносин. Перший фільм про Омеляна Ковча зробив польський журналіст. Це чудовий якісний фільм, зроблений з любов’ю. Там ішлося, що Омелян Ковч допомагав удовам польських офіцерів, яких забрало НКВС. Ще додам: найсильніший жіночий образ українського кінематографа останніх років — полячка Зося Мех. Але ж чому минулий рік між нашими державами видався таким хмарним? Ми об’єктивно не з’ясували всіх відносин у 1990-х, не проговорили складні моменти історії чи нас просто хочуть посварити ті, хто століттями спеціалізується на інтригах?
— Ми платимо за занедбання останніх 25 років. Ми не побудували інститутів об’єднання, які були б інститутами вивчення спільної історії. Не можна віддавати історію політикам, історію повинні писати історики, а не політичні заяви. Думаю, що фундамент наших відносин сильний, він усе витримає.
Лана САМОХВАЛОВА,
Київ — Рим (Укрінформ)