Новорічну ялинку в кожній родині прикрашають на власний смак. Хоч, звісно, існують обов’язкові симпатичні атрибути, які трапляються найчастіше. Серед них яскраві іграшки, сніжинки, гірлянди, що блимають кольоровими вогниками, цукерки чи тільки барвисті обгортки від них після візиту сюди дітей. Проте в кожній оселі згадують про власні хатні пам’ятні прикраси й водночас обереги родини на її щастя. Наприклад, у цій молодій маріупольській сім’ї біля ялинки дуже доречні нарциси. Бо саме ці ніжні квіти небезпідставно вважають символом свого родинного щастя Тетяна і Павло. А у вже недалекому майбутньому реальну й водночас трохи казкову історію про нарциси дізнається і їхня маленька донечка Софійка. Та й який Новий рік без казки?

Допоміг квітень

Історія подружжя Тетяни Уралової та Павла Анісовця схожа на давно відому казку, де квіти не на останньому місці. Пам’ятаєте? Знайома ще з дитинства розповідь про головну героїню, яка на вимогу злої мачухи й ледачої сестри змушена була серед зими під час страшної заметілі шукати в лісі проліски. Виручив її тоді один із дванадцяти братів-місяців Квітень. А далі після певних перипетій читачів тішить казкова щаслива кінцівка твору. Щоправда, в нашому разі є істотні відмінності.

Жила-була пані Тетяна не в казковому царстві, а в приморському місті донецького «регіональства». Та й виконувала вона щодня не забаганки і примхи мачухи чи сестри, а працювала журналісткою на ТРК «Україна». І готувала для телеглядачів мирні сюжети, аж доки не став вважати себе імператором і найбільшим геополітиком сусідній цар поганський. Тому довелося нашій колезі збирати інформацію для своїх телерозповідей навіть не під час зимової заметілі, а нерідко в супроводі обстрілів з потужної мінометної та артилерійської зброї і вибухів, які перетворювали донедавна чепурні приморські селища і села на похмурі руїни.

«Чомусь у мирний час мені жодного разу не довелося побувати у Широкиному. Зате після тривалих обстрілів і боїв, що змінили до невпізнання цей населений пункт, добре вивчила всі його вулиці. Інша річ, що нашій знімальній групі, яка тут частенько працювала, доводилося орієнтуватися не на симпатичні житлові будинки чи інші об’єкти на березі моря, а на потворні руїни споруд. Звичайно, настрій від усього побаченого здебільшого був гнітючим, однак робота є робота, і ми періодично готували репортажі з цієї тоді найгарячішої точки на маріупольському напрямку», — згадує Тетяна.

Як зізнається вона тепер, жодних приємних передчуттів стосовно зустрічі, яка невдовзі змінила її особисте життя і вплинула на майбутнє, не було й перед поїздкою до села Водяного, звідки готували телевізійний сюжет про обстріли і руйнування населеного пункту. Та не забуваймо про закони жанру казок, сюжети яких переповнені зустрічами представниць прекрасної статі із принцами чи лицарями на білих конях і з гострими мечами в руках, завдяки яким вони відважно захищали від зміїв чи інших лиходіїв.

А якщо ближче до реальності, то йдеться про українського бійця на броні камуфльованої БМП з автоматом чи кулеметом, який здатний оборонити від двоголової «курки» (так зневажливо називають герб самопроголошеної «ДНР») і проросійських бойовиків, які під чужим прапором уже шостий рік ведуть війну на території України.

Отож тележурналістів тоді супроводжували й охороняли бійці добре знаного по обидва боки лінії розмежування 503-го окремого батальйону морської піхоти, яких відповідно до позивного комбата ще звуть «борсуками». А серед морпіхів був гранатометник Павло Анісовець. І в якийсь момент він запропонував журналістам свою допомогу і захист. Ні, за гранатомет йому братися не було потреби. Боєць вирішив поліпшити їм настрій і запропонував зняти «на десерт» те, що зайвий раз підсилить контраст між потворними руїнами та вічним життям природи.

А допоміг у цій справі брат Квітень. Точніше, календарний місяць квітень, який саме господарював довкола. Одне слово, морпіх привів телевізійну групу до галявини яскравих нарцисів, які буйно розквітли.

«Те, що ми тоді побачили, нагадувало казку. Уявіть: повсюди здебільшого жахливі темні, сірі чи камуфльовані барви війни, і тут раптом такий сплеск живих яскравих кольорів. І це було ще одним сигналом і підтвердженням того, що попри все, життя триває», — розповідає тележурналістка.

Народження доньки до Дня захисника України

Вони листувалися і спілкувалися і, як каже Тетяна, морський піхотинець-гранатометник запевняв: мовляв, подарував їй тоді все квіткове поле. І це теж трохи нагадувало казку. А тим часом не забарилися і закони жанру про обов’язкові складні випробування для героїв: за якийсь час Павло зазнав поранення на бойових позиціях. Телефоном запевняв, що все гаразд і незабаром повернеться до батальйону, а вона, щоб пересвідчитися в цьому, поїхала до місцевого госпіталю. Та зустрілися вони тільки на хвилину: пораненого бійця терміново повезли до шпиталю у Дніпрі.

«Ось тоді в мене серце розривалося і тремтіли руки. Доти я вже могла розпізнати в ньому справжнього чоловіка — мужнього, надійного. Такого, що гідно пройшов війну на передовій — аж чотири ротації. Однак Павло ніколи не хизувався бойовим минулим. І ще він, на щастя, не зламався морально у важких умовах, в яких витримували далеко не всі чоловіки, і залишився людиною, яку мені пощастило зустріти. І тепер я вже була готова боротися за своє, точніше, наше кохання», — зізнається Тетяна.

Звісно, під час перебування бійця в госпіталі у Дніпрі пара дуже активно спілкувалася. Як жартома тепер нарікає Павло, Тетяна в ті дні своїми дзвінками чи повідомленнями майже не давала йому спати після вживання ліків, як радили медики. Проте для нього тоді листування й розмови стали найкращими ліками. Адже зрозумів: без цієї молодої жінки він не зможе далі жити.

Тетяна вже про це здогадувалася, а щоб не сумнівалася, підтвердив це під час зустрічі, коли після госпіталю повернувся до Маріуполя.

А напередодні нового 2018 року Павло загадав закономірне бажання. Навіть два. По-перше, у наступному році обов’язково одружитися з Тетяною. По-друге, не відкладаючи на колись, збільшити новостворену родину.

І знаєте, шановні читачі, подальші події спершу нагадували казку: 11 січня 2018-го вони розписалися, а наприкінці року Тетяна подарувала чоловікові донечку Софійку.

Хоч, як буває, ця казка має й інші, справжні реалії, спричинені війною. Одружилися, скориставшись послугою «шлюб за добу», а медовий місяць у молодят був коротким: у січні морський піхотинець знову повернувся на позиції поблизу Водяного.

За словами дружини, цей період для неї став суцільним жахіттям. Адже попри гібридне перемир’я, з того боку лінії розмежування тривали обстріли та спроби диверсійно-розвідувальних груп вийти в тил українських підрозділів. На жаль, періодично з передової надходили трагічні повідомлення про поранених і загиблих бійців, а тому майбутній мамі було надзвичайно складно пережити кілька місяців до закінчення чергової ротації й контракту чоловіка і майбутнього батька їхньої дитини.

«Тепер ми боялися його втратити вже вдвох. І тому ми з Павлом були на зв’язку, здається, всі 24 години на добу. Він запевняв, що з ним нічого не станеться і все гаразд. Хоч я потім дізналася, що втрати були навіть у його взводі. Павла, на щастя, не зачепило. Тоді й повідомила, що наступної ротації просто не переживу. А він змушений був прийняти важливе для нас уже трьох рішення: після закінчення контракту пішов із 503-го ОБМП. Надто що почали даватися взнаки наслідки поранень».

Донька народилася 12 жовтня — напередодні Дня захисника України, і це стало дуже доречним подарунком недавньому морському піхотинцеві. А взявшись спільно за виховання дитини, вони тепер і працюють разом. Тетяна відгукнулася на пропозицію перейти до корпункту ICTV та СТБ в Маріуполі, а Павло працює тут водієм. Звичайно, знімальній групі, як і раніше, частенько доводиться готувати сюжети з лінії зіткнення, а тому бойовий досвід чоловіка також став у пригоді.

Той, за словами подружжя, надзвичайно довгий період, коли вони були не разом, згадують як поганий сон. І тепер намагаються надолужити згаяне і долати труднощі та перешкоди в житті вже не поодинці, а вдвох. У них це непогано виходить.

Ще недавно напередодні чергового нового року вони подумки і вголос загадували бажання і мріяли про давноочікуваний мир і народження донечки. Одне з бажань уже здійснилося: тепер збираються біля новорічної ялинки разом із малою Софійкою. Проте серед головних бажань молодої родини — мрії про мир.

У цьому їхні думки збігаються із мріями мільйонів жителів Донеччини й усієї України, які перші хвилини наступного року зустрічають зі схожими надіями, сподіваннями і прагненнями. Надто що за жанром казки, на яку часто схоже наше життя, добро завжди перемагає зло.

Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»
фото із сімейного архіву родини