У Євгена Тищука три вищі режисерські освіти і всі з відзнакою. Проте в його біографії вмістилися і робота токарем, і 30-річне безперервне служіння театру в Мукачеві. Проте не так давно його трудова книжка збагатилася ще одним записом — директор департаменту культури Закарпатської облдержадміністрації. Про роботу в театрі та орієнтири, взяті на новій відповідальній посаді, — у розмові з кореспондентом «Урядового кур’єра».

Усе почалося з кінокамери батька

— У кожного митця є точка відліку, яка стала відправною на життєвому шляху. Що стало нею для вас?

— Це, мабуть, сталося, коли батько купив кінокамеру, кінопроєктор і захопився кінозйомкою. Мені випала роль одного з головних героїв сімейного кіно. І після закінчення школи я впевнено визначаюся у виборі майбутньої професії — хочу бути кінорежисером. Але… Щоб стати режисером, потрібно спочатку пройти акторську школу. Моє поривання зупинили вступні іспити у театральний інститут в Києві, де запропонували спочатку відслужити в армії. Щоб не втрачати часу, йду до Краматорського народного театру «Данко». Навчаюсь акторської майстерності в студії при цьому театрі. Мій перший учитель — режисер Іван Семенович Войтюк.

— Відтак ваше перше місце роботи?

— Це був Новокраматорський машинобудівний завод, де мене прийняли підручним токаря-розточувальника. Пішов працювати в 17 років слідами батька (він пропрацював на цьому підприємстві рівно пів століття), але відразу зрозумів — це не моє. Тому все-таки зробив повторну спробу вступити до вишу, тепер уже — на режисера. І вона виявилася вдалою.

— Як опинилися на Закарпатті і чи не виникало бажання переїхати деінде?

— Дружина Вероніка родом із Закарпаття. Познайомилися й одружилися в інституті, де навчалися на одному режисерському курсі. Після закінчення вишу була можливість повернутися до Краматорська, де відкрили новий міський театр, який очолив мій перший театральний учитель Іван Войтюк. Він запросив нас із дружиною. А могли їхати до Закарпаття. Вибір зробили на користь Мукачева. Після прослуховування почали працювати акторами Мукачівського драмтеатру. Саме в цьому театрі 1991 року Станіслав Мойсеєв (художній керівник Закарпатського обласного музично-драматичного театру, який згодом зробив стрімку творчу кар’єру в столиці) здійснював постановку за п’єсою Р. Ільницької «Тусовка». Нам із дружиною пощастило свої перші акторські кроки зробити під керівництвом талановитого Майстра.

Вибрав Мукачево

— Рівно три десятиліття ви віддали Мукачівському драматичному театру…

— Якось мене запросили на роботу в інший театр — Миколаївський академічний після постановки «Дому Бернарди Альби» Ф. Гарсіа Лорки. Його директор і художній керівник Артем Свистун запропонував мені посаду головного режисера театру. Але я залишився в Мукачеві. Тут я спочатку актор, потім — режисер-постановник, а згодом став і головним режисером. Театр — моя стихія. У мукачівському театрі пропрацював 30 років, саме стільки, скільки років Незалежності України.

— Що зі зробленого на сцені цього театру особливо пам’ятне, що стало певним творчим етапом?

— Це постановки «Лісова пісня» Лесі Українки, «Дім Бернарди Альби» Ф. Гарсіа Лорки, «Скляний звіринець» Т. Вільямса. Після навчання в Школі-студії МХАТ це — «Великодушний рогоносець» Ф. Кроммелінка з елементами театральної біомеханіки Всеволода Мейєрхольда, «Смерть Тарєлкіна» О. Сухово-Кобиліна. Пошук власного режисерського стилю відобразився в постановках «Над прірвою у житі» Д. Селінджера, «Едіт Піаф» за мемуарами Е. Піаф, «Зона душі» за мотивами п’єси «Попелюха» Я. Гловацького, «Поліанна» Е. Портер.

— Як режисер, котрі з відзнак вважаєте найціннішими?

— Приємними є і звання лауреата обласної театральної премії імені братів Шерегіїв, і дипломи, отримані на всеукраїнських та міжнародних фестивалях. Але найціннішою є маленька лялька, яку виготовила і подарувала донька після прем’єри драми-коміксу «Поліанна». У ній вона зіграла головну роль сонячної дівчинки, котра лікує від нудьги, болю і похмурості всіх, хто з нею зустрічається…

П’ять професійних театрів

— На Закарпатті діють аж п’ять професійних театрів. Як вони розвиваються, чим особливі?

— Театральне Закарпаття різноманітне. Це п’ять театрів, п’ять зовсім різних творчих напрямів. В Ужгороді Закарпатський академічний обласний український музично-драматичний театр імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв — це не лише українська класика, а й експериментальна робота на малій сцені. Закарпатський академічний обласний театр ляльок «Бавка» — різноплановий, завжди цікавий в образному вирішенні вистав. У Береговому Закарпатський обласний угорський драматичний театр — колектив увібрав стиль визнаного вже й за кордоном Аттіли Віднянського, який створив театр гротеску, фантасмагорії, дивовижних перевтілень, де змішуються час і простір. У столиці Карпатської України місті Хуст кілька років тому створено Закарпатський обласний театр драми та комедії. Він більше орієнтований на музику, вокал у сценічній дії. Його творчий колектив постійно вчиться, сюди запрошують режисерів, сценографів, експериментують із новою драматургією. І, нарешті, Мукачівський драматичний театр дотримується естетики психологічного стилю, але не відмовляється й від експериментів. Мукачівці — організатори чотирьох щорічних різнопланових театральних фестивалів.

— Пандемія відбилася на діяльності театрів. Як вони працювали в цей час і як зараз відновлюють діяльність?

— Під час пандемії театри перейшли до показу відеоверсій вистав з архівного репертуару. Проводили дистанційні репетиції. Зупинився, на жаль, фестивальний рух. Актори сумували за живим спілкуванням з глядачами. Скучили за діалогом. Але коли оголосили «зелену» зону, театральне життя завирувало з новою силою. Мукачівський драмтеатр відразу показав три прем’єрні вистави.

— Наскільки успішно готують акторів і режисерів на Закарпатті?

— Тут акторська школа набирає шалених обертів завдяки Ужгородському інституту культури і мистецтв, який очолює енергійна і креативна директорка Наталія Шетеля. Вона зібрала команду педагогів-професіоналів. На кафедрі мистецьких дисциплін, а саме в галузі сценічного мистецтва, викладають практикуючі актори та режисери професійних театрів. Постановки дипломних вистав студентів та їхній показ відбуваються на професійних сценах.

Про кар’єру чиновника не мріяв

— Нині ви очолюєте департамент культури області. Це сходинка кар’єрного зростання чи можливість зробити внесок у розвиток галузі культури?

— Про кар’єру чиновника не мріяв ніколи. Коли мені запропонували приєднатися до команди голови Закарпатської облдержадміністрації Анатолія Полоскова у важкий карантинний період для розробки та проведення масштабної програми культурного марафону з нагоди 30-річчя Незалежності України, погодився. Це були чотири місяці постійних артпроєктів. Шалений темп командної роботи, неординарної, але продуктивної, сфокусованої на якісний результат.

— Що плануєте нового — такого, чого не було раніше?

— І на посаді директора департаменту культури, національностей та релігій я підсвідомо залишаюся режисером — організатором творчого процесу. Наша Срібна Земля — абсолютно унікальне явище, сукупність культурних, економічних та соціальних особливостей. Органічна культурна та етнічна різноманітність краю за Карпатами є тим манком, який наштовхує на нові унікальні ідеї та бачення можливостей їхньої реалізації.

— Як почувається галузь нині, адже після завершення процесу децентралізації в області умови її існування дуже змінилися?

— Під час роботи із громадами ми виявили кричущу проблему — наявна культурна інфраструктура не відповідає сучасним потребам і вимагає системного відновлення. Також дається взнаки брак кадрів та обмаль ресурсів. Ми залюбки йдемо назустріч ініціативам, які надходять від громад.

У театрі вся сім’я

— Ваше подружжя створювалося на основі спільних професійних інтересів?

— Моя дружина Вероніка за освітою теж режисер. Утім, працює в Мукачівському драматичному театрі актрисою, де зіграла близько 100 ролей, а як режисер-постановник підготувала багато успішних вистав. Умілий театральний педагог із багаторічним стажем, вона викладає акторські дисципліни в Ужгородському інституті культури і мистецтв. Створений нею приватний Молодіжний театр-студія «Трикутник» уже робить перші кроки. Цього літа «трикутнички» їздили до театрального табору в місто Залізний Порт на Всеукраїнський театральний фестиваль «Імпреза біля моря»», привезли купу дипломів.

Донька Вероніка Тищук (молодша) продовжує сімейну традицію — працює актрисою Мукачівського драматичного театру. Навчалася на курсі Давида Бабаєва в Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв, закінчила акторську магістратуру, де отримала диплом режисера з відзнакою. За десять років Вероніка зіграла в театрі три десятки різнопланових ролей. Уся наша сім’я віддана театральному мистецтву.

Про Україну дізнаються через культуру

— Що рухає вперед культуру, мистецтво Закарпаття у цей складний час?

— Для нас ще малознайомі, а відтак і незадіяні поняття, які давно працюють у європейському культурному просторі, — креативна економіка, культурні та креативні індустрії. Саме цей напрям розвитку має стати нашою стратегією. Формулювання на кшталт «піднімемо економіку — візьмемося за культуру» я не сприймаю. За ним просто сховати і бажання займатись лише корупційними схемами в економіці, і власну недолугість.

— Як оцінюєте культурно-соціальні процеси, що відбуваються в Україні?

— Державна політика зараз правильна: про нас мають чути, про нас мають знати більше за кордоном. А без культури та мистецтва це важко зробити. Відрадно, що економіка стала орієнтуватися на творчі підходи та креативність мислення й вирішення проблем. І це дає нам надію на пришвидшений розвиток.

— Багато років мовиться про національну ідею. Яка ваша думка з цього приводу?

— Для мене національна ідея — Культура Українського Народу. Саме культура в громадах несе той код нації, який потім формується в загальноукраїнський культурний код. Мова, традиції. Наше завдання — переосмислити народні традиції предків, зробити з них бренди. Інтегрувати українські традиції у сучасне життя. Робити все, щоб українські традиції стали популярними і у ХХІ столітті. Створити більше публічного простору для культури. Має бути менше політиків на екрані, більше митців.

Коли будуть щасливі наші люди, а культура здатна надихати, тоді буде щаслива Україна, яка матиме можливість розквітати.

Володимир МИШАНИЧ
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Євген ТИЩУК.  Народився 18 серпня 1966 року в місті Краматорськ на Донеччині. Закінчив режисерські факультети Київського державного інституту культури ім. Корнійчука та Київського національного університету театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого. Здобув ступінь магістра режисури в Школі-студії (інститут) МХАТ ім. А.П. Чехова в Москві.

Вивчав театральну біомеханіку в Центрі ім. Всеволода Мейєрхольда у Москві під керівництвом майстра Олексія Левинського. Проводить майстер-класи з театральної біомеханіки в Україні та за кордоном. У квітні 2021 року призначений директором департаменту Закарпатської облдержадміністрації.