Коли серед звільнених із російського полону з’явилося ім’я морського піхотинця Руслана Куртмаллаєва, його дружина Ольга зробила скріншот у Дії. Вона опублікувала його і написала лише одне слово: «Вдома». За цим коротким словом — аж три довжелезні роки, десять місяців і один день чекання. До того ж понад два роки неволі Руслан провів в одиночній камері. За весь час родина отримала лише один (!) лист і так само один короткий телефонний дзвінок.

За той час Ольга пережила відвідини лікарні, операції, 26 курсів хімієтерапії й водночас активно боролася за звільнення чоловіка. Вона їздила на попередні обміни, писала відповідні звернення і допомагала родинам полонених об’єднуватися. І щоразу повторювала собі одну фразу: «Їхній обмін буде наступним…».

Кожен дзвінок міг стати останнім

Ольга і Руслан познайомилися 2015 року. На той час він уже був військовим: 18-річним пішов на службу, а 2014-го з початком гібридної агресії рф у Криму та на Донбасі став на захист України.

«Я фаховий військовий ще з 2013 року. А з 2014-го — на війні. Саме ці драматичні роки загартували мій характер», — переконаний він.

За кілька місяців після знайомства Руслан освідчився Ользі. Вона не відмовила, і невдовзі молоде подружжя оселилося в Бердянську на узбережжі теплого Азовського моря. Їхнє життя швидко стало схожим на життя багатьох військових родин: кілька місяців служби, коротке повернення додому, а потім знову на фронт.

Проте 2021 року все змінилося. Лікарі діагностували в Ольги онкологічне захворювання. Лікування вона проходила в Маріуполі — ближче до чоловіка, який служив у лавах 36 окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського. Тож вони могли бодай іноді бачитися між його ротаціями і бойовими виїздами.

Він їхав на передову, а вона на процедури. Під час коротких відпусток намагалися провести разом хоча б кілька годин, попри те, що їхнє життя розділилося між фронтом і лікарнею. Тоді вони, звичайно, ще не знали, що їхня остання розмова відбудеться саме в Маріуполі — незадовго до того, як Руслан потрапить у російський полон.

Із 4 лютого 2022 року боєць уже перебував на бойових позиціях під Маріуполем. Після початку повномасштабного вторгнення росії його підрозділ морської піхоти обороняв приморське місто разом з іншими українськими військовими. Перші дні важких боїв зв’язок ще тримався. Вони іноді встигали поговорити телефоном — всього по кілька хвилин. Та дзвінки ставали дедалі рідшими.

Ще донедавна мирне місто досить швидко опинилося в оточенні. Ворожі війська безжально накривали Маріуполь потужною артилерією та штурмовою авіацією. Українські підрозділи змушені були відходити до промислової зони. Морські піхотинці, серед яких був Руслан, тримали оборону на території металургійного комбінату імені Ілліча та заводу «Азовмаш». Безперервні важкі бої тривали в повному оточенні.

Їхні подальші телефонні розмови тривали лише кілька хвилин. Обоє розуміли: кожен дзвінок може бути останнім, але вголос про це не говорили. Проте під час однієї з таких розмов Ольга попросила чоловіка лише про одне: пообіцяти, що він повернеться. Руслан тоді відповів коротко і впевнено: «Повернуся!». Пізніше він скаже, що саме ця обіцянка допомагала йому триматися у нестерпному полоні.

Родини чекали обнадійливих новин 

У травні 2022 року українські військові, які певний час обороняли Маріуполь і залишалися в оточенні, потрапили в російський полон. Серед них був і Руслан. Ольга дізналася про це майже випадково. Вона впізнала чоловіка на відео з російських телеграм-каналів — він перебував серед морських піхотинців, яких показували після виходу з Маріуполя.

Після цього зв’язок із ним зник. Однак чекати мовчки Ольга не змогла. Коли зв’язок із Русланом обірвався, вона почала шукати будь-яку інформацію про полонених морпіхів. Родини бійців підтримували одна одну, обмінювалися новинами і виходили на відповідні публічні акції, намагаючись привернути увагу до тих, хто залишався у російських в’язницях.

Майже кожен обмін військовополоненими Ольга зустрічала особисто. Перед однією з перших таких поїздок вона навіть зібрала для Руслана сумку: одяг, засоби гігієни, найнеобхідніші речі. Туди ж поклала прапор підрозділу, де він служив. А надалі із цією сумкою вона туди приїжджала щоразу.

Родини дедалі частіше збиралися разом і чекали обнадійливих новин. Про обмін зазвичай дізнавалися зі сповіщень: коли з’являлася офіційна інформація і звільнені військові вже перетинали український кордон. Тоді всі з надією дивилися в телефони. Якщо хтось знаходив рідне ім’я, починав плакати від полегшення. А для всіх інших ситуація знову завмирала в невідомості.

Ольга, певна річ, щоразу шукала одне ім’я — Руслана. І, на жаль, знову й знову не знаходила.

«Коли звідти повертаються на батьківщину наші хлопці, це радість, яку важко передати словами. Ти дивишся, як люди обіймають рідних після років розлуки, і радієш разом із ними. Бо кожен українець має повернутися з російських катівень додому. Але водночас думаєш лише про одне: чи є там твій рідний», — зізнається вона. 

Щоб витримати ці непрості поїздки, Ольга повторювала собі: кожен наступний обмін наближає ту мить, коли вони з Русланом нарешті зустрінуться. Тому навіть під час складного лікування вона продовжувала їздити на обміни.

«Я знала, що він там тримається. І розраховує на мене. Тому просто не мала права опустити руки», — підтверджує Ольга. 

Із часом взаємна підтримка родин переросла у спільну боротьбу. 2023 року родини морських піхотинців створили громадську організацію, яку очолила Ольга. Разом вони почали говорити про проблеми військовополонених після звільнення: визнання травм і хвороб внаслідок неволі, право військових самостійно вирішувати, чи надалі продовжувати службу, а також зарахування часу драматичного полону до воєнного стажу.

«Полон — це продовження військової служби», — впевнено каже Ольга.

За кілька днів до дня народження Руслана — уже четвертого (!) в полоні — Ольга написала йому листа. Тоді вона не знала, чи зможе він прочитати це послання хоч колись, але зверталася до нього так, ніби говорила з ним уже зараз.

На кількох сторінках вона зібрала все, що накопичилося за роки розлуки: любов, віру і впевненість, що чоловік повернеться. Розповіла про людей, які борються за звільнення полонених, про Батьківщину, що чекає своїх захисників, і про те, що він не самотній. А ще на конверті написала коротку фразу: «Я на твоєму боці».

Вона використала рядок із пісні гурту Skladno, яка так і називається: «На твоєму боці». Ольга почула її випадково ще за рік до звільнення Руслана — під час розмови з матір’ю одного з учасників гурту. Відтоді ці знакові слова вона повторювала щоразу, коли ставало особливо важко.

Листа тоді передали через Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Проте до Руслана цей лист дійшов майже за рік.

Коли її чоловіка нарешті обміняли, перші години після звільнення минули майже без пауз: медичні огляди, перевірки, короткі пояснення — і дорога. Люди тоді навіть ще до кінця не розуміли, що сталося. Так, після кількох років полону це усвідомлення приходить не одразу.

Проте Русланові таки передали лист від Ольги. Він відкрив конверт уже в автобусі, який віз звільнених наших військових на підконтрольну Україні територію. Що саме написала Ольга, Руслан не розповідає і каже, що це дуже особисте. Але добре пам’ятає свої відчуття, коли нарешті прочитав ці рядки.

«Я одразу відчув тепло і неймовірну підтримку дружини. А коли дізнався історію цього листа, взагалі був дуже вражений», — розповідає він.

Пізніше з’ясувалося, що в полоні російські військові не раз намагалися схилити його до зради. Оскільки він кримський татарин, вороги переконували відмовитися від служби і залишитися жити в окупованому Криму. Проте Руслан відповідав однаково. У такі моменти він згадував слова, які знає кожен український морський піхотинець: «Вірні завжди».

Кілька кроків назустріч

Автобус їхав на захід. Для людей у салоні це означало одне: вони нарешті їдуть додому. Двері автобуса відчиняються. Один за одним на землю сходять звільнені українські військові — схудлі, виснажені, з різко окресленими рисами облич і втомою, якої не сховаєш. Поруч чекають лікарі й психологи. Але навіть тут, на своїй землі, вони ніби рухаються повільніше: тіло вже тут, а свідомість ще не встигає прийняти, що полон залишився позаду.

«Ти розумієш, що вже вдома, що ти в Україні. Але мозок не одразу це приймає. Все здається трохи нереальним», — розповідає Руслан.

Після років неволі дивують прості речі. Небо. Дерева. Вітер.

«Коли довго не бачиш неба, починаєш дивитися на нього зовсім інакше», — каже він.

Уже в Україні після обміну Русланові дали зателефонувати додому. Ольга почула його голос і вперше за весь цей час побачила чоловіка — ще через екран. Коли автобус під’їхав до лікарні, Ольга вже стояла біля виходу з нього. Серед звільнених військових вона побачила Руслана. Вони одразу обійнялися. У цих перших обіймах було більше, ніж у словах: полон, лікування, невідомість і довга розлука. Потім вони відійшли вбік. Далі були фото і відео, які вже бачили інші. Але найважливіше сталося саме в ту мить.

Пізніше він дізнається, що довелося пережити його дружині за цей час: операції, хімієтерапію, поїздки на обміни, роботу з родинами полонених.

«Я завжди знав, що моя дружина — сильна людина. Але навіть для мене стало відкриттям, наскільки», — каже Руслан.

Зараз він проходить реабілітацію. Ольга живе неподалік центру, де він відновлюється. Вони бачаться щодня — між процедурами, бодай на кілька годин. Цього вистачає, щоб звикнути до простої думки: вони знову разом. Попереду — життя, до якого вони так довго пробивалися крізь полон, лікарні і роки розлуки. Руслан хоче показати дружині країну, за яку воював. Ольга говорить про ще одну мрію — стати батьками.

Коли Руслана звільнили з російського полону, Ольга опублікувала скріншот і підписала його: «Вдома». Скільки часу вона повторювала його подумки!

І тепер це слово нарешті перестало бути мрією. Тепер це їхнє життя. І, можливо, ще одне тихе нагадування: навіть найважча розлука одного дня закінчується бажаною зустріччю.