Трохи дивну розвагу запропонували місцевим дітям на новорічні свята представники окупаційної адміністрації Донецька. На центральній площі Леніна неподалік головної ялинки облаштували щось на кшталт дитячого майданчика. Тут імітація міні-залізниці, якою невеличкі паровозики, кумедно похитуючись, колись прудко катали не одне покоління дітлахів. Це запропонували малюкам і тепер. Але з істотними змінами, бо техніка вийшла з ладу. Після того як малий машиніст і водночас пасажир вмощувався на сидінні, збоку чи позаду паровозика прилаштовувався дядько в куфайці і хекаючи пхав його рейками. А іноді попихачів було аж двоє.
Утім, на тлі стрімкої деградації й перетворення донедавна потужного індустріального та фінансового центру з високим промисловим і науковим потенціалом на глуху провінцію такі печерні розваги для дітей у ХХІ столітті сприймають тут майже нормально. А що, мовляв, ви хотіли? І навіщо балувати тих дітей? Нехай звикають. Надто що ті з них, які за минулі п’ять років не виїздили за межі Донецька, ніколи не бачили справжнього поїзда — того, який самостійно мчить рейками. А куди чи звідки йому рухатися, коли частково зруйнований залізничний вокзал Донецька, що обслуговував пасажирів ще з 1872 року, перетворився на пустку після того, як 2014-го сюди припхався «рускій мір»? А колись мільйонне місто — тепер центр не визнаної ніким (навіть ініціаторами створення) «республіки» — опинилося у безнадійному глухому куті. Разом із частиною його жителів, позбавлених змоги тимчасово чи назавжди виїхати звідси.
Зубожіння колись розвиненого і багатого Донецька всього за кілька років відбулося не внаслідок стихійного лиха чи нападу злих позаземних прибульців. І не після техногенної катастрофи або спалаху страшної епідемії. Місто і його люди стали жертвами ще підступнішого лиха — «чуми ХХІ століття», що так поки що неофіційно зветься «рускій мір». І «мір» тільки пишемо чи кажемо, а маємо на увазі гібридну війну. Переконливі докази цього віроломства можна помітити скрізь, куди дотяглися мацаки російського безміру: Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, Крим, Донбас. Адже в окупованому Донецьку під гучними гаслами боротьби з «фашистами» російські «куратори» всіляко посприяли перетворенню його на пустку. Дощенту розбито сучасний міжнародний аеропорт, зруйновано залізничний та один з автовокзалів. Зупинилися багато шахт та інших потужних промислових підприємств, звідки все цінне обладнання вивезли до ненажерливої «матушки», а інше зверхньо дозволили місцевим маргіналам порізати на брухт. І тільки десь аж на третьому році окупації чимало донеччан відчуло, що з обіцянкою про приєднання до Росії їх примітивно кинули. Бо де логіка? Якби «брати» хотіли взяти під своє крило потворний геополітичний викидень «ДНР», то навіщо грабувати і перетворювати на руїни вже майже «свої» промислові підприємства та інфраструктуру? Кому тепер потрібна ця зруйнована і депресивна територія із заляканими людьми, найменші з яких ніколи в житті не бачили справжнього поїзда чи літака? Та в їхній російській глибинці свого такого добра вистачає.
Хтозна, колись, у кращі часи, дядько, який пхає плечем дитячий паровозик, може стати прототипом пам’ятника жителям Донбасу — жертвам російського віроломства. Бо вже майже п’ять років люди на окупованій території перебувають немов в окремому вагоні, відчепленому сусідами від потяга за маршрутом Україна — Євросоюз. Обдурені Кремлем та його найманцями, чимало донеччан спершу кинулися власноруч пхати цей вагон у бік Росії. Вони зривали українські прапори і ходили на так званий референдум. Лякали одне одного «бандерівцями» та найманцями з НАТО і записувалися в «ополчення». Ще на догоду російським «кураторам» на всіх перехрестях звинувачували Україну в усіх своїх бідах і вірили, що отримуватимуть російські паспорти, зарплати і пенсії. І це навіть попри те що й на п’ятому році цього масового божевілля головний геополітик звично цинічно запевняє: «Іхтамнєт!» Тобто ні військових зі зброєю — жорстоких убивць українських громадян, ні згаданих обіцянок про приєднання — свідомих убивць ілюзій значної частини населення Донбасу.
Отож вагон із знедоленими людьми застряг навіть не на запасній колії. Він у глухому куті. Але у занедбаному вагоні годі й шукати донецьких ідейних і затятих борців проти України, «фашистів», «карателів». Ці цинічні спритники ще в 2014 році дізналися про справжні наміри кремлівського геополітика перетворити Донбас на криваву рану на тілі України. І якщо він відкрито не йде до Донецька, самі дременули до нього — в Росію. Кинувши пхати отой відчеплений від України вагон, поодинці пішли чи побігли по шпалах до «матушки». Хтось тепер обживається в Москві, інші — під Тулою. В ефірі енергійно чвиркають брудом та отрутою на Україну, без упину освідчуються у палкій любові до Донецька, але жити в ньому, де мало що залишилося після «руского міра», навідріз відмовляються. Нема дурних! Залишатися в «республіці» на чолі з колишнім продавцем курей чи тепер із шахраєм-емемемщиком?! То тільки для місцевих невеликого розуму персон. Чекати милості щодо громадянства від Росії? Таж ніхто там не чекає їх — наївних і зовсім не розумних. Таких, які легко купилися на обіцянки підступних сусідів та з їхньої подачі власними ж зусиллями зруйнували все, що можна було: від власних притомності й здорового глузду до дитячих паровозиків.