Лідер гурту «Гудаки»
Юрген КРЕФТНЕР
Широкому українському загалу навряд чи відома назва кооперативу «Лонго Май», який виник на хвилі протестних настроїв французької молоді кінця 60-х років минулого століття. У таких комунах молоді французи почали втілювати свої уявлення про справедливе суспільство. Згодом подібні об’єднання стали міжнародними — вони діють у багатьох країнах континенту та за його межами. На початку 1990-х кілька європейців з асоціації «Лонго Май» приїхали в закарпатське Нижнє Селище, щоб створити фермерське господарство і займатися соціальними проектами. Зрозуміло, справа була не з легких, тому нині залишилося тільки двоє іноземців, які тут одружилися і мають дітей. Один з них — австрієць Юрген Крефтнер — нині відомий в Україні як лідер гурту «Гудаки». Сьогодні він наш співрозмовник.
— Пане Юргене, про «Лонго Май» доводилося читати, так би мовити, ще в минулому столітті. Тоді ніхто не думав не гадав, що він буде і в Україні.
— Справді, про наш міжнародний кооператив серію репортажів опублікував журналіст Олександр Сабов, який, до речі, родом із Закарпаття. А на зорі 1990-х вже ми зблизька познайомилися з вашими людьми. «Лонго Май» кілька років щоліта приймав студентів-філологів Ужгородського держуніверситету, щоб могли практикуватися в розмовній французькій. Ми здружилися з учителями, які після отримання диплома поїхали в Нижнє Селище на роботу. Місцева влада пішла назустріч — виділила ділянку. На ній звели свій перший будинок. Згодом збудували ще один, тепер третій завершуємо. До того ж перебудовуємо під хостел корпус старої школи: в ньому зупинятимуться учасники наших заходів, проектів.
— Невже їх так багато?
— Були і будуть. Ось у селі понад 10 років діє міні-підприємство з виготовлення сиру за швейцарською технологією. Тепер власники корів із п’яти довколишніх сіл здають сюди молоко, гарантовано отримують за нього гроші. Місцеві сорти сиру закуповує навіть Посольство Швейцарії в Україні. А сироварню збудував колишній учитель математики Петро Пригара за нашої співучасті.
— Які є ще виробничі проекти?
— Один із засновників закарпатського «Лонго Маю» француз Орест Дель Соль із своєю дружиною, закарпаткою Соланою, займаються тваринництвом. Сім’я утримує стадо із сорока кіз, вирощують на м’ясо свиней і корів. Виробництво налагодили за традиційним європейським зразком. Орест — високопрофесійний кулінар, за його сирокопченою ковбасою ганяються замовники… Є в селі і сільськогосподарський кооператив «Селиський маєток». Йому ми допомогли в заснуванні власної справи: він займається заготівлями, із фруктів чавить сік, консервує.
— Відомо, що «лонгомаївці» є в низці країн Європи та за її межами. Чим берете?
— Бути успішним для нас — не триметрова «плазма» на стіні, машина «4х4». Зате ми горді з того, що розвиваємося згідно зі своїми уявленнями, переконаннями. Кайфуємо, коли люди користуються високими культурними й мистецькими надбаннями, живуть в атмосфері добра й гуманізму. Ці блага мають бути доступними всім, без огляду на походження і рахунок у банку. В нас самих у побуті, до речі, все є спільним, кожен має мінімум речей, лише для особистого користування. Працюємо не кожен сам за себе, а всі — за кожного.
— Чому про «Лонго Май» майже не чути в ЗМІ?
— Було інформаційне затишшя, але в останні 3–4 роки за кордоном про нас знову багато пишуть, говорять. В Україні — ні, але не робимо з цього жодних проблем. Наша місія тут — соціальне й культурне просвітництво, формування в молоді активної життєвої позиції. Люди часто зупиняються, зосереджуються на негативі, а це паралізує. Ніщо, навіть чиновницька корупція, не здатне зупинити змін, якщо їх по-справжньому хотіти.
— Побутує думка: ініціатива карається. Ви її спростовуєте?
— Хто чогось хоче добитися, хай бореться за себе і бере в поміч активність, знання, професіоналізм. Багато закарпатців виїжджають на заробітки, не реалізовуючи себе вдома. Цілком погоджуюся з прислів’ям, перша частина якого гласить: чому бідний? Відповідь, мабуть, ви знаєте.
— Як вас, «лонгомаївців», сприймають селяни? Не кажуть: не лізьте в чужий монастир?
— Те, що робимо разом із активними людьми села, їм на руку, то чому б були проти… За грантові кошти, отримані за проектом від закордонних інвесторів, проклали водогін до школи, дитсадка, Будинку культури, сироварні, сільради. В загальноосвітній школі за 345 тисяч гривень сім років тому збудували біотуалет, якого в області, а можливо, і в Україні немає. Така конструкція дає змогу оберігати питну воду. Каналізації в селі немає, тож біотуалет є запобіжником забрудненню підземних вод і річки; до того ж він заощаджує ту воду, яка потрібна для змивання.
— Були ще проекти для села?
— По-новому перекрили дах центру дозвілля, і теж — за грантом. Приміщення центру, яке отримало назву «Долина Хустець», орендував «Лонго Май», отож відновив давно забуті кіносеанси для дорослих і дітей, налагодив студійну роботу. Уже п’ять років діє театр-студія «Чіга-Біга», її ведуть волонтерки з Рівного Тетяна Бєлоусова і Євгенія Сенюк. Вихованці вже заснували власну групу — «Ексцентрична клоунська банда «Фіглі ШМ». Гастролюють по області, їздили на фестиваль «Комедіада» до Одеси.
Учасники гурту «Гудаки» Юрген Крефтнер, бубнар Василь Рущак, солістка Катерина Шпеньович під час концерту. Фото з архіву Юргена КРЕФТНЕРА
— Нижнє Селище хтось назвав «столицею фестивалів».
— Усе почалося із «Селиської співанки», вперше проведеної в 2000 році. Ідею, до речі, позичили від друзів у Швейцарії. Було вже сім фестів, на них приїжджали і Олег Скрипка, і «ДахаБраха», і закордонні виконавці з різних країн. На них має звучати автентична музика в живому виконанні, попсі кажемо «ні». Так краще зберігаються традиції, а музиканти тримають форму, відчувають смак до гри.
— А інші мистецькі провокації?
— Серед них — Всеукраїнський фестиваль дитячого театрального мистецтва «Птах». Його влітку проводитимемо всьоме, будуть майстер-класи театрального й циркового мистецтва, хореографії, фаєр-шоу… А ще в нас прижилися джазові вечірки.
— Хто з місцевих допомагає?
— Наш спільник — директор школи Олександр Липчей. Набагато молодші за нього, але теж дуже беручкі юрист Сергій Штець, а також Олександр Онофрей, який очолює громадську організацію. Вони втілювали проект «Селиський добробут» з освітлення центральної вулиці села.
— Ви не лише музикант, а й продюсер гурту «Гудаки». Коли і як до цього дійшло?
— До 2001 року я кілька разів вивозив за кордон народних музикантів з міста Іршава. Але потім виникла думка: в нашому селі також є гудаки, чому б їх не повезти в Європу? Створили групу з кількох музикантів, які грали на весіллях, запросили талановиту співачку Катю Шпеньович, набрали репертуар з місцевих колоритних мелодій — і в Німеччину, на фестиваль фолк-музики в місто Плауен. На нашу радість, одразу посіли там перше місце. Потім було багато нагород, поїздки в багато країн близького і далекого зарубіжжя, але та найпам’ятніша.
— Ви граєте тільки народну музику?
— Ці пісні в долині річки Хустець завжди звучали, вони відображають характер і дух закарпатців, мелодії є ритмічними і дуже чуттєвими. Автентичне звучання співанок викликає в людей щире захоплення. Хто й не чув ніколи цих етнічних мотивів, через якийсь час іде в танок. Людям так подобається, тож нема сенсу переходити на щось інше. Хай веселяться!
— Чому гурт так люблять?
— Я вже частково відповів. Але, насамперед, тому, що в нас дуже хороші музиканти. Лише двоє з дев’яти мають професійну освіту, інші — аматори. Але кожен є талантом-самородком. Усі три наші компакт-диски розкуплено. Маємо також два відеокліпи…
— Ви сам професіонал?
— Наполовину. Навчався у Віденській консерваторії, але після другого курсу залишив. Мої інструменти — кларнет і сопілка.
— Відмова від престижного в Австрії фаху — виклик? Чи є якесь інше пояснення?
— Жити лише музикою — не для мене. Я можу самостійно приймати рішення, бачити плоди своїх рук і розуму, а от професійний музикант цього позбавлений. Він прикутий до оркестру. Я й тепер вільний птах. Для селян я — місцевий, проте залишаюся громадянином Австрії.
— Здається, що «Гудаків» за кордоном краще знають, ніж в Україні…
— Це на перший погляд, ми й тут часто їздимо на фестивалі. Граємо на вечірках, а мої друзі — ще й на весіллях. Інколи доводиться грати майже до ранку, тож потрібна гарна фізична форма. Справжні гудаки-музиканти до всього готові. Це — селяни, роботящі сини батьків-горян.
— Що для вас на першому місці — «Гудаки» чи «Лонго Май»?
— Без гурту мені складно уявити своє життя. Але нікуди не подінешся: «Лонго Май» — це спосіб життя.
— На якому — сім’я?
— Я дуже ціную сімейну атмосферу. Дружина Ольга (дівоче прізвище Зубик. — Авт.) родом зі Здолбунова: вона фахівець із документознавства та піару, викладала в Острозькій академії. Раз по раз приїжджала у «Лонго Май» для участі в проектах, а потім залишилася — ми побралися. Виховуємо двох дітей: доньці виповнилося чотири роки, сину Несторчику — півтора.
— Ким будуть діти, як виростуть, — українцями чи австрійцями?
— Це питання вирішать для себе самі. Але німецькою володітимуть: я звертаюся до них цією мовою, і її вони розуміють. Сподіваюся, діти продовжать наші справи.
Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Юрген КРЕФТНЕР. Народився 52 роки тому у Відні, в родині австрійського дипломата. Навчався у Віденській консерваторії. На початку 90-х років минулого століття приїхав в Україну як учасник кооперативу «Лонго Май». Один з ініціаторів створення в селі міні-підприємства з виготовлення сиру за швейцарською технологією. Лідер гурту «Гудаки».