Юрій Коваленко 27 років займається пошуковою діяльністю. Завдяки його групі, яка входить у Всеукраїнське громадське об’єднання «Спілка «Народна пам’ять», гідно поховано тисячі воїнів, полеглих під час Другої світової. З початком війни на сході країни об’єднання започаткувало гуманітарну місію «Чорний тюльпан» у складі ЦВС Збройних сил. Юрій пройшов тренінг «Вступ до судово-медичної ідентифікації та роботи з людськими залишками». Ми зустрілися з ним серед експонатів майбутнього музею АТО, які він збирає власноруч..jpg)
— Юрію, як учасник місії «Чорний тюльпан» ти з вересня 2014 року вже сім разів побував у ротаціяхзалінією фронту АТО, щоб вивезти полеглих на нашу територію. Свої враження задокументував у фільмі, який вражає. Чи збираєшся і в інший спосіб розповісти про побачене і пережите?
— Я — історик. Ми пишемо про війну, яка була 70 років тому, а якщо про нинішню війну не залишимо спогадів, то гріш нам ціна. Вийду на пенсію — напишу мемуари (усміхається). Коли їхав у першу ротацію, сподівався, що вестиму щоденник. Але записав тільки три рядки — не думав, що буде стільки роботи.
Фільм, про який ти згадуєш, назвав «Чорні тюльпани Донбасу». Він ще не доопрацьований остаточно, поки що використано матеріалу на 20 хвилин. У мене багато робочих фото криміналістичного характеру, які знімав не для широкого загалу — вони страшні. У приватному порядку до мене зверталися не раз, наприклад для ідентифікації тіл. Є такі моменти, які можу прояснити тільки я.
— Знаю, що серед тих, хто звертався, і брат загиблого вертолітника з Охтирки.
— Навесні 2014 під Лутугиним неподалік Луганська мою увагу привернули рештки вертольота. Ідентифікувати бойову машину мені нескладно. Знайшов в інтернеті, що це наш Мі-24, який збили під час штурму колони бойовиків і він розірвався в повітрі. Там загинули двоє вертолітників. Наші солдати відбили цю територію, і вертолітників гідно поховали. Полеглий командир Олег Бірюк був з Охтирки. Знайшов через інтернет його брата. Він попросив, щоб я сфотографував місце загибелі Олега, де нині сепаратисти.
— Яке завдання ставлять перед собою пошуковці «Чорного тюльпана»?
— Зібрати предмети поруч із полеглими. На людині можуть бути якісь речі: хрестик, мобільник, документи, картки, «сімка» з мобільного телефону, посвідчення на видачу зброї. Найменша зачіпка важлива для ідентифікації тіла. Наше завдання — вивезти останки загиблого на підконтрольну українській армії територію.
.jpg)
— Які зміни сталися за сім ротацій у пошуковій роботі?
— У перших ротаціях ми розташовувалися в полі. Потім були ліпші умови: наймали будиночок за 60 кілометрів від лінії фронту. Ротація триває 10—12 днів. Ми вставали рано — о 5-й уже виїжджали. Годину їхали до місця призначення. Бувало, нас завертали безрезультатно. А з сепарського боку треба виїхати завидна, інакше гарантій жодних. Нас як парламентерів захищає міжнародна конвенція, але ж ми не знаємо, хто дивиться на нас крізь приціл.
Останні наші поїздки були ліпше скоординовані. Знаємо, що є певні домовленості на найвищому рівні, але вони нам достеменно не відомі. Ми нейтральна організація і повинні займатися тільки домовленою справою. Інакше всіх наражали б на небезпеку.
У нас не було жертв, але після повернення з ротації від серцевого нападу помер побратим Іван Олексієнко. Йому було за 60. Наймолодшому в команді 24 роки, найстаршому — 69. Є адвокати, археологи, робітники, підприємці з усієї України.
— Про що ви спілкуєтеся по обидва боки лінії розмежування, тобто фронту?
— З населенням спілкування обмежене. З нашими бійцями не до розмов. Там стріляють. Першого дня я не зрозумів, що це обстріл — щось гупає, всі кудись поховалися. На початку зустрічі із сепаратистами чув: ви, укропи, прийшли нас завойовувати. На окупованій території Донеччини нас супроводжували кілька бойовиків 30—35 років. Коли ми вперше з’явилися на Луганщині, вони дивилися на нас як на звірів у зоопарку. Не можемо говорити з ними відверто, бо це може спровокувати будь-що. Жодного разу не було так, щоб біля нас не з’явилися якісь козачки. Вони пострілювали над головою, забороняли рухатися.
— Козачки з Росії?
— Це формування донських і кубанських козаків. Більшість військових, які нам зустрічалися, були з Росії. Якщо виведуть цих так званих добровольців, там залишиться небагато охочих воювати. На Луганщині місцевих мало воює. Бачив російських військових у вересні 2014-го. Вони себе не афішували, але…
— Скільки твоя група вивезла «двохсотих» за сім ротацій?
— Напевно, понад 200 тіл і фрагментів. На перших ротаціях ми бували поблизу іловайського котла. Там серед знищеної техніки було багато загиблих. Працювали біля містечка Старобешева. З понад 40 пошуковців траплялися такі, яких вистачило тільки на одну ротацію. Але казати, що наша місія — це героїзм? За два тижні звикаєш. Найбільше дошкуляв страшний сморід.
— Чи маєте ви статус учасників АТО, певні пільги?
— Міністерство оборони вручило нам відомчу відзнаку «За заслуги перед Збройними силами України». Та я їду туди не по пільги і нагороди. Але якщо дадуть посвідчення учасника АТО — не відмовлятимусь. Пропрацював на полях боїв за лінією фронту майже 80 днів. Тричі як керівник групи, до якої входять 3—6 осіб. Території, які ми обстежуємо, часто заміновані. У нашій групі є професійний сапер. Бувало, що під полеглими знаходили гранати. А у нас нема права на зброю, жоден наш елемент одягу не повинен свідчити, що ми маємо стосунок до Збройних сил України. Ми одягаємо помаранчевий жилет, щоб було здалеку видно. Хоч більше значення має те, що сепаратисти, які нас супроводжують, попереджають своїх снайперів про нашу місію.
— Чи відчуваєш підтримку колег? Як ставляться до твоїх ротацій на фронт близькі: мати, дружина, доньки?
— Відчуваю підтримку співробітників. Мати не завжди знає, що я за лінією фронту. Дружина і діти звикли.
— Ті, хто працює із загиблими, розповідають майже містичні історії. Напевно, є така і в тебе?
— Ніколи не забуду свого першого виїзду. Напередодні мені на очі потрапила в нашому офісі заявка на пошук безвісті зниклого бійця з незвичним ім’ям по батькові. Коли ми опрацьовували перший об’єкт, в одного із загиблих я знайшов документи. Ним виявився саме той боєць, чиє по батькові мене вразило.
— Проясни читачам ситуацію, що склалася з місією «Чорний тюльпан».
— Ситуація типова: нема грошей. Два «мерседеси» із трьох вийшли з ладу. Усі їх використовують для перевезення тіл. Ми щодня проїжджали по 500—600 км. Держава нам не допомагає, але це ж її проблема: якщо людину мобілізовано на фронт, хіба держава може бути байдужою до подальшої її долі?
Не можна, щоб бійці бачили непохованих побратимів — це деморалізує. Кожна людина повинна знати, що держава про неї піклується, особливо про сім’ю полеглого за Україну. У США ветеранові воєнних дій салютують навіть генерали, він забезпечений на все життя.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Юрій КОВАЛЕНКО. Народився 1966 року в селі Некрасове Сумської області. Закінчив історичний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка за спеціальністю «археолог».