Поет
Юрій РИБЧИНСЬКИЙ
Зустріч з Юрієм Євгеновичем довго не складалася — заважали ті чи ті обставини. Та коли випало брати участь у черговому письменницькому з’їзді, що проходив у столичному Будинку художника, відразу ж скористалися нагодою. Зайнявши столик у тамтешньому затишному кафе і замовивши каву, відчули: це саме те місце, де ніхто не заважатиме і де навіть атмосфера налаштовує на розмову.
— Юрію Євгеновичу, недавно був на одному з концертів. Звернув увагу, що ведучі інколи не називають прізвищ авторів тієї чи тієї пісні. Наприклад, звучали ваші «Дикі гуси», а оголосили, що слова народні. З одного боку, приємно, а з другого — не зовсім… Чи не так?
— Це для мене не новина. Звісно, будь-кому з поетів надзвичайно приємно чути, що його слова віднесені до народних. Це найвищий прояв популярності і оцінки творчості. Але коли йдеться про платні концерти, подібна забудькуватість, швидше за все, запрограмована. Адже тоді не треба платити відсотки, належні як поету, так і композитору. Зазвичай кажуть, що і слова, і музика — народні. Я не маю жодної образи і не проти, аби мої пісні вважали народними, та коли співають ті ж «Дикі гуси», то краще все-таки назвати і Юрія Рибчинського, й Ігоря Поклада. Це водночас буде і справедливо, і правильно.
— Захист авторських прав у нас шкутильгає на обидві ноги. Водночас ви часто буваєте за кордоном і знаєте, наскільки там захищені права співаків, композиторів, поетів. Пам’я?таєте і радянські часи, коли можна було мати пристойні гонорари за свої твори. Чому наша держава так і не може навести порядок у цій сфері?
— Авторські права в будь-якій країні невід’ємні від самої формули держави. Якщо вона на 100% не правова, то настільки ж будуть незахищеними права творчих людей. Автори, які живуть в Україні, почуваються ошуканими: ті відсотки, які вони мали б мати — даруйте за тавтологію, осідають в інших кишенях. А це суттєво впливає на загальний творчий процес. Адже той же композитор чи поет не має можливості укладати кошти в нові творчі проекти, отож пробуксовує загальний культурно-мистецький процес. Згадайте Карла Маркса і його формулу «товар – гроші – товар». Якщо вже ми прямуємо до капіталістичного суспільства, то треба рахуватися з його реаліями і вимогами. У нас, на жаль, цього немає.
Щодо радянських часів, то тоді СРСР ретельно відстежував, аби ніхто не крав грошей ні в держави, ні в авторів. Останні почувалися більш захищеними, і я не був винятком. Тобто порівняно з Радянським Союзом ми багато в чому програємо і відстаємо. Сьогодні щонайменше 50% належних авторам коштів ідуть у невідомому напрямку. Апелювати треба не до мене, а до тих, хто за своїми посадовими обов’язками повинен дбати про правовий порядок.
— У вашому творчому становленні велику роль відіграли Лесь Танюк і Євген Євтушенко. Чому саме ці діячі культури і мистецтва стали вчителями?
— Певно, сама доля подарувала мені зустрічі і спілкування спершу з Лесем Степановичем, а згодом з Євгеном Олександровичем. З Танюком я познайомився ще школярем — тоді Лесь навчався на режисерському факультеті Київського театрального інституту. Він старший за мене на 7 років, і в юності це дуже відчувається. На той час Танюк уже видав поетичну збірку, мав певний мистецький досвід. До того ж, він багато дав мені як професіонал — допоміг пізнати і збагнути творчість Тараса Шевченка, Євгена Плужника, Миколи Зерова, Леся Курбаса, Максима Рильського, Павла Тичини. Причому не ту, хрестоматійну, що пропонувала офіційна радянська наука, а зовсім іншу. Таким чином мені вдалося значно швидше освоїти зовсім інший духовний материк, пройти професійні щаблі становлення як поет.
Перші свої вірші Євгену Євтушенку я віддав, ще коли навчався в десятому класі. Для мене він — справжня школа, тодішній кумир мільйонів шанувальників поезії. Як колись Євтушенко, Вознесенський і Рождественський у чомусь хотіли бути схожими на Маяковського, так само багато хто з нас, тодішніх початківців, прагнули «стати» Євтушенком. Він прихильно поставився до моїх творів, і цю дружбу ми зберігаємо й донині.
— Сідаючи за робочий стіл, чи відчуваєте долю майбутньої пісні і про що саме дбаєте під час написання тексту?
— Ніколи не думаю, чи стане твір шлягером, чи ні. Для мене це зовсім не суттєве. Головне — сказати глядачеві чи слухачеві те, що йому потрібне і що його схвилює. Причому так яскраво і неповторно, як про це ніхто ніколи не говорив і не писав. Є вічні теми, які завжди близькі людині, тому саме вони в основі будь-якого пісенного успіху.
— Ви написали надзвичайно багато пісень — понад три тисячі. Чи всі вони вам дорогі і близькі? Чи, може, серед них є найулюбленіші?
— Я люблю всі пісні, які створив з багатьма композиторами, бо вони для мене як діти. А хіба можна не любити своє дитя? Взагалі, на мою думку, кожен автор повинен якщо не любити, то хоча б поважати те, що він створює. Інакше для чого тоді братися за роботу?
Звісно, що особливо яскраво пам’ятаються «Дикі гуси» і «Чарівна скрипка», написані з Покладом, «Минає день» з Мозговим, «Верба» з Ханком, «Три поради» з Шамо, «Крик птицы» з Мулявіним, «Дев’ятий клас» з Монастирським, «Берега» із Засухіним… Але ця любов відносна. По суті, зазор моєї прихильності до створених пісень мінімальний і всі вони по-своєму дорогі.
— Юрію Євгеновичу, серед виконавців ваших пісень десятки зірок української та російської естради. Наскільки зручно і комфортно співпрацювати з ними? Можливо, маєте кількох, з ким твориться особливо легко і піднесено?
— Так, співаків багато, кожен по-своєму цікавий. Мені близькі Тамара Гвердцителі, Олександр Малінін, Павло Зібров, Наталія Бучинська, Катерина Бужинська, Ірина Аллегрова, Ігор Демарін.
— А що нового на вашому сьогоднішньому пісенному столі?
— Для Йосипа Кобзона написав пісні «Останнє кохання» та «Не дай нам Бог». З цим видатним співаком товаришую з 1970 року. Нині він бореться з хворобою і я прагну його підтримати — пісні Йосипу Давидовичу допомагають у цьому протистоянні. Дуже хочу, аби він дарував нам усім своє прекрасне мистецтво ще багато-багато літ.
Кілька творів підготував для Тамари Гвердцителі та Олександра Малініна.
— Окрім пісенної творчості, ви відомі і як автор низки драматичних творів, п’єс, музичних рок-опер, які з успіхом ідуть у багатьох театрах України і Росії. Чи відстежуєте їхній рух?
— Неодмінно. Ось уже кілька років поспіль у Москві з великим успіхом іде «Парфумер», написаний разом з Демаріним за твором німецького прозаїка Патріка Зюскінда. Не залишилися поза увагою «Біла ворона», «Едіт Піаф». Окремі п’єси перебувають у репертуарах понад 40 театральних колективів. Це частина мого творчого життя, і я надаю театрові великого значення.
— У багатьох може скластися враження, що ви як поет, драматург тільки те й робите, що пишете. Певно, що це не так. Чим любить займатися Юрій Рибчинський у вільні хвилини?
— Уподобань багато, і я ніколи не нудьгую. По-перше, дуже люблю читати, маю вдома величезну бібліотеку. Взяв за правило щотижня перечитувати кілька творів. Ось недавно із задоволенням ознайомився із новими книгами Борхеса, Катрін Шмідт, «Євангелієм від Ісуса» Жозе Сарамаги. Улюблені поети — Гарсіа Лорка, Мандельштам, Ліна Костенко: до їхніх рядків звертаюся за першої можливості.
По-друге, окрім роботи, люблю преферанс і більярд. Ці ігри різні, але вони приносять задоволення і втіху, без них не уявляю себе.
По-третє, тривалий час залишаюся палким уболівальником київського «Динамо», впродовж 15 років їздив з командою на всі матчі.
По-четверте, не відмовляюся від гарного відпочинку. Раніше вирушав до Ворзеля, де Будинок творчості композиторів, а нині віддаю перевагу сонячному Криму чи будинку під Обуховом, у якому мешкає мій син. Мені добре скрізь, а особливо там, де можна не тільки відпочити, а й попрацювати над новими поезіями, п’єсами. Помітив, що гарний рядок чи просто цікава думка можуть прийти будь-якої пори доби і пори року. Навіть у спекотне літо, коли всі звикли плюскатися в морі, не дозволяю собі бути повністю розслабленим.
— Дехто з авторів звик «обкатувати» свої твори на комусь із рідних чи близьких. Хто ваш перший слухач?
— Не слухач — слухачка: моя дружина Олександра Іванівна, яка скрізь і завжди поруч зі мною. Вона для мене і помічник, і муза. Ми з нею разом багато років.
— Колись ви сказали, що дуже любите, коли до вас звертаються на «ти» і називають Юрою. З того дня пройшло понад десять років. Чи не передумали?
— Було таке, а ви запам’ятали (сміється). Сьогодні я вже в такому віці, що про це майже не думаю. Коли виповнилося 55, справді тішився, що називають Юрою, звертаються на «ти». Умовно кажучи, почувався молодим. Сьогодні я однозначно Юрій Євгенович, хоч і досі не знаю рецепта молодості — вона, як і від моїх ровесників, уже відійшла назавжди.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Юрій РИБЧИНСЬКИЙ. Народився 22 травня 1945 року в Києві. Закінчив філологічний факультет Київського університету імені Т.Шевченка. Автор низки п’єс, оповідань та віршів, лібрето рок-опери «Парфумер», багатьох пісень, які стали шлягерами. Серед них «Дикі гуси», «Чарівна скрипка», «Тиха вода», «Зелен-клен», «Наречена» та інші. Багаторазовий лауреат пісенних конкурсів. Народний артист України, заслужений діяч мистецтв.