Відомий луцький вишивальник
Юрій САВКА
Нещодавно до Криму з виставкою «Штрихи історії України у вишиваному портреті» завітав відомий луцький вишивальник Юрій Савка. Його колекція налічує понад сорок портретів. Це політики, письменники, митці, діячі культури та релігії. Тобто всі ті, хто, за словами пана Юрія, зробив внесок в історію та культуру країни. Ми вирішили скористатися нагодою і поспілкуватися з автором робіт.
— Коли ви захопились вишивкою? І чому саме цим видом мистецтва — це ж не зовсім чоловіча справа?
— Усе своє життя я багато чим захоплювався: філателія, шахи, фотографія… Чергове хобі, яке в мене з’явилося перед виходом на пенсію, — вишивання. Я почав цікавитися різними культурно-мистецькими заходами в Луцьку: відвідував музеї, виставки. І ось в 1996 році до міста приїхав відомий католицький священик Дмитро Блажайовський — українець, який емігрував за кордон. Він привіз свої роботи — вишиті ікони. Саме тоді я й потрапив у полон вишивки. Бо зрозумів: вишивкою можна дуже багато сказати.
— Розкажіть про перші роботи за власними ескізами.
— Так сталося, що один з працівників Волинського історико-культурного заповідника, побачивши мої роботи, запропонував спробувати самостійно зробити ескіз і за ним вишити ікону, яку знайшли в підвалах одного з волинських монастирів. Це була моя перша оригінальна робота. А потім, відчувши в собі сили, зробив ще один ескіз і вишив ікону Холмської Богоматері. Мене зачепила за живе її багатостраждальна історія.
— Як ви вишивали ікони, адже для цього потрібні особливий підхід, настрій, стан душі?
— Звісно, коли вишиваєш святі речі, то є внутрішнє тремтіння. Бо відчуваєш, що ікону не кожний має право робити. Усвідомивши, напевно, свого часу, що я не духовна особа і, як кожна людина, грішний, припинив займатися вишивкою ікон і перейшов на портрети.
Спочатку це були Леся Українка, Тарас Шевченко, а також серветки і рушники. Копіткою працею набралось майже 20 робіт. Тож 1998 року в Луцьку відбулася моя перша виставка. Вона мала неабиякий успіх. У книзі відгуків відвідувачі залишили близько двохсот записів.
Вишитий Богун
— Портретну вишивку важко назвати традиційною. Як воно — пливти не за течією?
— Так, портретна вишивка не вписується в традиції. І не однозначне ставлення фахівців до такого виду мистецтва. Просто в мене така натура: чого повторювати те, що вже зроблено до мене? У традиційній вишивці сказати щось нове дуже важко. А портретами серйозно в нас ніхто не займався. І все одно я ще не був до кінця впевнений, що йду правильним шляхом.
— Тоді що вас підштовхнуло до усвідомлення правильності обраного напряму?
— Мій приїзд до Криму з виставкою у 2004 році. На той час у мене було вже 30 різних робіт. Але колекція, яка з назвою «Штрихи історії у вишиваному портреті» народилася значно пізніше і, до речі, під впливом видатної кримської вишивальниці Віри Роїк. Я відчув, що це дуже близька мені за духом людина. Вона мене підбадьорила, підтримала у творчості. Я зрозумів істину: не дуже важливо, як вишивати, а найважливіше — що і навіщо.
— За яким принципом добираєте персонажів для своїх портретів?
— Найголовніше для мене — обрати героя. Історію держави творять не тільки великі люди. Це повинен бути мій герой, я маю його сприймати, а він — відповідати моєму світогляду. Не вишиваю нинішніх політиків, тому що вони можуть наробити ще багато дурниць. Тому серед моїх робіт є портрети маловідомих для деяких людей постатей.
— Чого ви прагнете досягти своїми роботами?
— Намагаюся виховувати щирого українця. Кольорова гама моїх робіт дуже скупа, бо не хочу відволікати увагу глядача від погляду, виразу обличчя, емоцій своїх героїв якимись яскравими елементами.
— Чи є майбутнє в української вишивки?
— Упевнений: вишивка буде жити. Нещодавно у нас в Луцьку була виставка, зі мною виставлявся 19-річний вишивальник, студент. Єдине, що мене бентежить, — насиченість ринку розмальовками та ескізами, в яких нема України й українського духу.
Людмила ЩЕКУН,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Юрій САВКА. Народився 7 жовтня 1934 року в селищі Яблунів Івано-Франківської області. Закінчив Івано-Франківський інститут нафти і газу, працював економістом-будівельником в Івано-Франківську. 1984 року переїхав до Луцька. Відтоді вважає себе волинянином. На пенсію вийшов 1994 року з посади керівника економічної служби Житлобуду-2 в м. Луцьку. Лауреат премії ім. Дмитра Блажайовського.