Парад кремлівського цинізму триває: кілька днів тому рашистська пропаганда урочисто повідомила, що відтепер містом-побратимом окупованого українського Маріуполя став… Грозний. Так-так! Це та сама столиця Чечні, яку під час минулих двох воєн кремлівські «визволителі» перетворили на суцільні руїни. Нелюдську жорстокість загарбники так само повторили в Маріуполі взимку та навесні 2022 року. Після потужних авіаційних бомбардувань, ракетних та артилерійських обстрілів те, що залишилося від міста, справді нагадувало розтрощений свого часу знавіснілим «старшим братом» Грозний…

Керівники обох міст-побратимів по московському нещастю вже підписали певну угоду, відповідно до якої розвиватимуть співпрацю «в інтересах жителів двох міст». Однак про яких жителів нинішнього Маріуполя йдеться?

За результатами перепису від 2001 року, у приморському місті 48,7 відсотка людей назвали себе українцями, 44,4 — росіянами, а 4,2 відсотка — греками. Після зруйнування та окупації Маріуполя рашисти оперативно провели брутальну «денаціоналізацію». Для тих містян, які з різних причин не виїхали звідти, провели примусову паспортизацію з отриманням документів рф. Із тими, хто завагався, не дуже церемонилися: вони опинилися далеко від теплого моря у значно холоднішій глибинці держави-агресора. А натомість на берег Азова системно завезли представників інших націй, серед яких московити — переважно військові та будівельники: татари, буряти, узбеки, таджики, осетини, дагестанці і, звісно, чеченці-кадировці. У ході подібної політики заміщення кількість цивільних окупантів-«братів» збільшується, а на тлі чималих діаспор представників згаданих народів маріупольці у своєму рідному місті опинилися майже в ролі гостей.

 «Відкриття» Донецька приголомшеними аборигенами забайкалля

Не окупованим Маріуполем єдиним. Бум активного переселення народів рф віднедавна відчуває Донецьк. До того ж донеччани підтверджують: після 2014 року значно спорожніле місто з колись мільйонним населенням тепер стало поповнюватися прибулими після початку повномасштабної війни. Усупереч будь-якій логіці людей та автомобілів на вулицях Донецька побільшало тоді, коли обстрілів і прильотів, про які вісім років брехала московська пропаганда, справді додалося.

До росіян-маргіналів з усіх куточків рф, представників спецслужб і так званих політологів тамтешні жителі звикли ще з весни 2014-го. Назві трагедії «руская вєсна» варто вірити: одні московити організовували антиукраїнські мітинги, інші створювали масовку, заробляючи відносно легкі гроші.

Росіян у військовій формі і зараз кишить у Донецьку. Поряд із ними також обживаються аборигени з інших занедбаних закутків рф, котрим нарешті випала нагода доторкнутися до цивілізаційних благ, про які вони донедавна не чули і не мріяли.

Поки що невідомо, стане на офіційному рівні Улан-Уде побратимом Донецька чи ні. Але той факт, що жителів забайкальського краю істотно побільшало там, заперечити важко. І якщо до бурятів-військових — активних учасників названої брехливим параноїком пуйлом «громадянської війни» у місті давно звикли, то наплив цивільних-заробітчан таки став дещо несподіваним.

Утім, чому дивуватися? «Першопрохідці»-аборигени із провінційних містечок та сіл Бурятії відкрили для себе в Донецьку зовсім інший світ і можливість хоч трохи пожити по-людськи. Нехай навіть неподалік від лінії фронту, під загрозою обстрілів, у відомих обмеженнях комендантською годиною, зате в умовах доступних і зроду не бачених елементарних благ цивілізації!

«Спершу складалося враження, начебто вони прибули з іншої планети. Або, точніше, фантастичними коридорами часу дійшли сюди зі свого убогого минулого. Вулицями Донецька вони ходять із витріщеними очима і роззявленими ротами. Усе для них тут дивина і навіть фантастика. Знайома розказувала, що стала гідом-екскурсоводом для кількох родин бурятів, яких поселили у квартири в ще радянській багатоповерхівці. І що? Вона популярно розказувала й показувала їм, як користуватися кухнею, ванною і туалетною кімнатами, балконом… А новосели навіть записували щось, бо, схоже, досі жили в примітивних бараках чи взагалі в юртах та землянках… Або таке.  Для нас, місцевих, подача води всього на кілька годин і тільки тричі на тиждень — проблема і жах, а для них це небачена розкіш», — розповідає жителька міста.

Неабияким відкриттям для «нових донецьких» із забайкалля стали й супермаркети із солідним вибором товарів із рф, білорусі тощо. За спостереженнями донеччан, буряти туди ходять насамперед не як потенційні покупці, а як екскурсанти: уважно вивчають товари, роздивляються яскраві етикетки, але здебільшого купують уже перевірені ними продукти. Окремі фрукти чи овочі, яких вони ніколи й не бачили, обмацують, нюхають, однак куштувати поки що утримуються.

Два лиха: війна і «старша сестра»

Певна річ, згаданих представників «старшого брата», які безнадійно відстали від цивілізаційного розвитку людства і за цим рівнем нагадують навіть не молодших дітей, а онуків, приваблює ще й порівняно теплий клімат Донеччини. Та існує ще одна приманка для переселенців із держави-агресора. Виявляється, уряд рф розробив для аборигенів забайкалля програму щедрого пільгового кредитування на придбання будинків чи квартир у «визволених» регіонах України. А недавні жителі забитої глибинки швидко вчаться: зокрема в Донецьку вони вже трохи запаніли, вернуть носи й не бажають купувати житло у хрущовках. Їм кортить пожити в комфортніших будинках.

Звичайно, власниками помешкань в елітних міських кварталах чи сучасних крутих автівок стають «старші брати» бурятів росіяни. Насамперед це військові та цивільні управлінці, котрі змушені працювати в окупаційних органах влади, бо місцеві кадри з тих, що погодилися на співпрацю з окупантами, «не тягнуть». Точніше, тягнуть, але виключно до себе: за розкрадання коштів та інші зловживання багатьох керівних колабораціоністів засудили й кинули за ґрати, а інших не підпускають до фінансів та солідних посад.

Як розповідають (майже пошепки) донеччани, тамтешній окупаційний досвід призвів до колоритного сучасного визначення: «старша сестра». Бо саме так поводяться дружини офіцерів армії рф, які після поневіряння в гарнізонах убогих і занедбаних містечок чи селищ держави-агресора нарешті побачили сучасне місто (точніше, те, що від нього залишилося). Завдяки великим зарплатам убивць українців жінки з раші вважають, що вхопили Бога за бороду: чимдуж демонструють свої пиху та зверхність над місцевими жителями. А про бурятів узагалі нема чого казати.

«Старші сестри», певна річ, ніде не працюють, але забезпечують роботою і коштами фахівців перукарень, салонів краси, саун, ресторанів, кафе. «Поки чоловіки-загарбники ризикують на фронті залишитися назавжди молодими, їхні жінки більше переймаються омолодженням, зачісками, ресторанними меню та фліртом з військовими чи цивільними. Тому періодично виникають бійки, а іноді зі стріляниною між обдуреними росіянами-чоловіками та кавказцями-залицяльниками», — каже одна із працівниць кафе.

Уперто не хочуть працювати в Донецьку не тільки «старші сестри». А оскільки більшість місцевих чоловіків «добровільно» погнали штурмувати Бахмут чи Соледар, то брак робочих рук відчувають усі сфери життєдіяльності. Росіяни воюють і керують, а щодо інших переселенців… Погодьтеся, навіть у тих умовах важко довірити, скажімо, бурятові, який тільки позавчора вперше побачив унітаз, водити тролейбус, лікувати людей, вчити школярів чи студентів. Та навіть комунальники, попри гостру кадрову кризу, утримуються довіряти розвідний ключ чи молоток таким «фахівцям». Хіба, може, мітлу…

Значне збільшення аборигенів держави-агресорки в Донецьку чимало експертів пов’язують з осінніми виборами, в яких кремль прагне використати усіх наявних на окупованих територіях осіб. Утім, активні військові дії на Донбасі, в Запорізькій та Херсонській областях тривають, тому, сподіваємося, пихаті «старші сестри» та інші виборці невдовзі з перекошеними від страху пиками пакуватимуть валізи й шукатимуть найближчу дорогу додому. До своїх убогих бараків і примітивних ізб.