Що видно на рівні чорного
ВРАЖЕННЯ. Фільм Валентина Васяновича одразу після перших переглядів почали широко обговорювати
Ще під час одеської прем’єри я зрозумів, що претендувати на імідж рафінованого естета, не висловивши свого захоплення цією стрічкою, — не варіант. Але мені й не треба. Тож без претензій на виняткову вишуканість просто спробую з’ясувати, хто, як і навіщо виставив той «Рівень чорного». Зокрема й на змагання за найпрестижнішу світову кінонагороду.
Без сценарію і з задоволенням
Свої мотиви продюсер, режисер і оператор — усе в одній особі — сформулював чітко і однозначно. Валентин Васянович каже, що для нього «це був важливий експеримент»: «Я спробував зняти фільм без сценарію. Яким він вийде і чи вийде взагалі — я не знав, і тому це було емоційно дуже насичено-напружено, і мене це заводило і давало всю палітру відчуттів від зйомок фільму». Отже, що давала ця стрічка автору — зрозуміло. Спробу висловитися по-новому і пережити від того новий емоційний досвід. Для варіанту «фільм для себе» — все по-чесному. Навіть по грошах. Бюджет фільму — 10 тисяч доларів. Зйомки тривали півтора року — по кілька разів на місяць. Більшість людей працювала безплатно. Від фінансової підтримки з боку держави Васянович відмовився — «бо отримання таких помітних грошей змусить мене їх показати на екрані, і це могло вплинути на зміну стилістики». А він хотів знімати тільки те, що хоче, і так, як хоче.
На запитання, як це відбувалося, режисер відповідає так: «Їздив за Костею (виконавець головної ролі, непрофесійний актор і професійний фотограф Костянтин Мохнач. — Авт.), знімав такий собі репортаж про його життя, на основі якого потім будував фільм». Утім, про акинство в чистому вигляді тут не йдеться. Побачені й документально відзняті кадри Васянович перезнімав постановочно — в тому вигляді, в якому хотів би бачити їх у фільмі. Та й історію знімав не Костину, а свою — ту, що виникла в його уяві, доки колекціонував гарні, але, загалом, розрізнені картинки. «Фільм починався дуже просто, — згадує Валентин Васянович. — Була внутрішня потреба знімати, і був Костя, котрий мав багато часу. Ми їздили по цікавих локаціях у Києві — зупинялися — я Костю запрошував у кадр, робив якісь прев’ю. Коли ти знімаєш якусь сцену і розумієш — вона гарно, цікаво вийшла, але це просто сцена і ти не знаєш, чи буде друга сцена, третя, ти отримуєш ейфорію на три дні, а потім падаєш донизу, і знову мусиш вибиратися з цієї безодні, й знову знімаєш гарну сцену».
Про те, що на початку в знімальному процесі цілковито панувала імпровізація, каже і виконавиця головної жіночої ролі Катя Молчанова — молода, але вже затребувана українська актриса, котра не соромиться відвідувати курси акторської майстерності після кількох головних ролей у повному метрі. «Я хочу знімати, не знаю про що, але повір мені, — згадує Катя, як рекрутував її до фільму Валентин Васянович. — І ми пішли знімати. А потім він зрозумів, що щось таки вдається, і якось енергетично аж виріс. З нічого виросла велика ідея, яку він доніс до вас».
«Про що знімаю кіно, зрозумів, коли відзняв уже половину фільму», — каже режисер. — До того блукав у темряві із заплющеними очима навпомацки». І йому це подобалося.
Мимоволі піймав себе на думці, що фільм про те, як робилося це кіно, міг би виявитися навіть більш захоплюючим, ніж представлена нам картина. Про те, як автор блукав у темряві, як хотів у фіналі вбити свого героя, а потім дав йому шанс. Про те, як непрофесійний актор прийняв за чисту монету якийсь умовно лайливий текст своєї партнерки. Про те, як око сучасної камери виявилося чутливішим за людське, і те, що вона побачила, потім, на монтажі, довелося прибирати.
Коли збагнули, що йдеться про самотність
Але ми говоритимемо про ту стрічку, яку вже маємо. Пройшовши шлях її земний до половини, Васянович зрозумів, що це буде кіно про самотність: «Це фільм про втрату близьких людей, про втрату близького оточення, в якому ти все життя жив, і фільм про те, що потрібно просто йти далі, і все буде добре».
У цій коротенькій анотації оптимізму набагато більше, ніж у всій 90-хвилинній стрічці. Помер батько — єдина рідна людина. Пішла кохана. Навіть старого кота довелося приспати. Залишилися тільки спогади, старі слайди з молодого життя та комора з усіляким мотлохом, який поповнився тепер ще й батьковим інвалідним візком та коробкою з речами, котрі нагадували про ту, що пішла. Гнітючу фабулу підкреслюють довгі та одноманітні плани. Багато хто готовий був зауважити, що навіть — задовгі, затягнуті. Автор із цим не погоджується: «Для мене це комфортний ритм — таке повільне споглядання кадрів, вони досить-таки внутрішньо насичені. Не завжди це відразу зчитуєш, але мені дуже комфортно, і я так відчуваю світ — у такому ритмі».
Чи так само комфортно було тим, хто дивився фільм? Напевне, можу сказати — не всім. Під час показу на Одеському кінофестивалі повз мене пройшла якась жіночка, кинувши на ходу, що вона, очевидно, ще не доросла до такого кіно. І жінка ця була не єдиною, хто не став чекати на фінальні титри.
«Я розумію, що це кіно важко дивитися, особливо глядачеві, котрий не звик до такого, — зізнається Валентин Васянович. — Я все це розумію, але не можу по-іншому. Ви знаєте, я сам не так давно полюбив таке кіно. До цього просто треба дійти. Хто бачив фільми «Звичайна справа» і «Креденс» (повнометражні стрічки Валентина Васяновича, які він зняв раніше. — Авт.) — це фактично глядацьке кіно». Цього разу режисер взявся за дещо інше: «Я відмовився від написання сценарію, щоб не продукувати знов якусь свою історію, засновану на вже накопиченому багажі, котрий я вже кілька разів продав, у своїх попередніх фільмах. І тому вирішив імпровізувати».
Цікаво, що рецензенти часом зауважують: глядачі, котрі подивилися першу половину фільму, були винагороджені спогляданням другої. Тобто тієї, де вже, хай і без сценарію, але було все-таки знайдено тему та ідею.
Досидівши за велінням обов’язку до кінця стрічки, переглянувши і її розлоге інтро, і повільно-споглядальний сюжет, я не скажу, що вона мене якось особливо зачепила своєю депресивною атмосферою. І кадри — чудові й мальовничі, і звук — у тему й до місця, і символи читаються без напруження. Добра високохудожня робота.
Фільм цілком може бути розтягнутий на яскраві зображувальні цитати. І спалення бутафорських велетенських квітів на засніженому пустирі, на тлі палаючих вечірньою електрикою вікон у багатоповерхівках. І неймовірний для реального життя, але такий виразний епізод із перетворенням інвалідного візка на гойдалку. І єдиний на всю стрічку момент, коли герой дає волю емоціям і топче кульки, якими була викладена ненависна йому цифра «50».
Тож чому загалом, як цілісний твір, стрічка не зачепила мене? Важко сказати щось напевне. Може — не доріс? А може, річ у тім, що наш національний рівень чорного тримається на нижчих позначках, ніж у фільмі? Бо хто з нас, наблизившись до почесного «полтінніка», мав щастя не втрачати друзів і близьких? Але тут у хлопа є, принаймні, престижна і вдячна робота, затишна оселя та крута автівка. А купа наших співгромадян не мають цих речей, тож і таку розкіш, як висока депресія, дозволити собі не можуть.
Зрештою, коли йдеться про стрічку-настрій, безглуздо визначати її рівень за критерієм «зачепило—не зачепило». Ще безглуздіше — симулювати захоплення, аби засвідчити свою належність до обраних.
При цьому чимало колег, з якими я спілкувався під час Одеського кінофестивалю і котрим — точно знаю — зовсім ні до чого набивати собі ціну в моїх очах, були під враженням від незвичного фільму. Одні — як від несподіваної новинки, інші — як від згадки про світові кіноексперименти ще десь 1960—70 років. У кожному разі, це була публіка просунута. Що ж до широких народних мас, то тут у безумовному успіхові я сумніваюся. Дуже здивуюся, якщо фільм виявиться бестселером, на який глядачі шикуватимуться у черги під кінотеатрами.