Уже тиждень минув, як порозмовляв з колегою, а досі, здається, у душі звучить гарне відлуння того спілкування.
Власне, вона зателефонувала, щоб з’ясувати дрібне виробниче питання. Але розмову — попри те, що людина зайнята! — розпочала не із того, заради чого й робився міжміський дзвінок. А з жарту. Вже не пам’ятаю, про що він був. Але сам початок розмови — щиро зацікавлений, сповнений позитивної енергетики, бажання перекинутися добрим словом із співрозмовником — запам’ятався.
Мимоволі я пригадав ще одного свого колегу — добре знаного у київських журналістських колах Павла Ларіонова. У бутність його очільником власкорівської мережі нашої газети ми періодично отримували від нього листи-завдання. Скажу, досить незвичні за своєю формою.
Один з них якось лежав у мене на робочому столі і випадково потрапив на очі моєму сину. «Любі мої колеги! Найперше, бажаю Вам усім доброго здоров’я і більше сонця в душі! Але мушу говорити про інше… Останнім часом в нашій роботі склалася негативна тенденція… — і далі йшов «розбір» чогось. Трішки нижче — вже завдання власкорам, що кому і коли саме слід зробити. А завершувався лист словами: «А тепер — за роботу! Хлопцям міцно тисну руки, а дівчат цілую у їхні прекрасні рум’яні щічки. Ваш П. Ларіонов».
— Це що таке? — запитав мій Сергій.
— Лист від мого безпосереднього шефа.
— І часто він пише в такому ключі?
— Та майже постійно!..
Сергій витримав паузу, похитав головою, а потім «видав»:
— Це ж ким треба бути, щоб при такому ставленні до тебе не виконати те, про що він просить?!
…Так уже в нашому спочатку радянському, а потім пострадянському житті склалося, що принцип «Я начальник — ти дурень, ти — начальник — дурень я!» виявився досить живучим. Бо за Союзу була ціла невидима система, як людину тримати в покорі. Нині ж, боячись утратити роботу, вона сама себе часто заганяє в рамки значно жорсткішої, ніж тоді, самоцензури. А деяким начальникам і начальничкам, що, без перебільшення, із грязі вирвалися в князі, тільки цього й треба.
І вже ця публіка часто «мотивує» окриком, погрозою чи витонченим знущанням, а не добрим словом. Хоч похвала, відзначення успіхів, як показує практика і дослідження соціологів, «спрацьовує» у дев’яти із десяти випадків. Проти одного, коли людину ганять, ображають, принижують чи «чистять» у якийсь інший спосіб.
Звісно, керувати з допомогою матюка чи погрози, вигнати з роботи деяким управлінцям здається простішим. Бо потребує напруження голосових зв’язок, а не інтелекту. Якого у деяких часто ще й бракує.
Але і ми — пересічні люди цього Всесвіту — теж не завжди готові спілкуватися на інших, сповнених позитиву, засадах.
Знаю людину, в котрої всі або приховані, або ще не виявлені вороги. Які тільки й думають про те, аби утнути їй якусь капость. А оскільки навкруги неї «всі — не такі!», то ті неприємності з нею справді періодично трапляються. І тяжко їй, сердезі, зрозуміти, що ще один давній принцип — «Як аукнеться, так і відгукнеться!» — перевірений не роками — тисячоліттями!
...Словом не взуєш, не одягнеш і не нагодуєш людину. Але саме ним кожен із нас може позбавити свого співрозмовника гарного настрою або зробити його духовно багатшим, щедрішим до людей, щасливішим.
«З чистого озера брудна вода не тече!» — стверджує давнє волинське прислів’я. Пам’ятаймо про нього постійно, коли спілкуємося з людьми. Далекими, близькими, рідними. І не забуваймо: ніщо не гоїться так довго і не залишає таких глибоких рубців на душі, як непродумане чи недобре слово. Хіба не так?