Лікар у поліклініці відмовила пацієнту у наданні медичної допомоги, мотивуючи це тим, що за п’ять хвилин закінчується її робочий час. Це сталося із моєю доброю подругою і колегою. Аби ж хтось інший розповів, нізащо не повірила б, що таке може бути. Навіть у наш у дечому жорстокий і брутальний час все ж є певні непорушні речі (наполегливо вірю в це!), як от лікарський професіоналізм і клятва Гіппократа. Втім, ніде правди діти, молода жінка-отоларинголог районної поліклініки таки відмовила бідоласі у фаховій допомозі, коли та, прийшовши на прийом, поскаржилася на гострий біль у вусі.
Свою відмову горе-ескулап цинічно мотивувала тим, що робочий день у неї сьогодні закінчується через п’ять хвилин — тож зовсім обмаль часу, а тому пацієнтці краще прийти на прийом уже завтра. Мовляв, тоді й запис у картці можна буде оформити. І лікарку аж ніяк не хвилювало, що жінка мається тим вухом — аж світу білого не бачить, та все ж мусила залишити кабінет без жодної надії на полегшення свого стану.
Проте кінець робочого дня для доктора — не аргумент, щоб відмовити у своїй допомозі пацієнтові, що її потребує. Лікарів, як і священиків, почасти навіть серед ночі викликають до тяжкохворих. І вони поспішають на допомогу, щоб полегшити їм страждання. В медицині можуть працювати тільки люди з високим почуттям соціальної відповідальності, співчуттям і співпереживанням. Тому справжній лікар ніколи не залишить пацієнта — не порекомендує йому потерпіти біль до завтра.
Втім, те, що трапилося із моєю подругою, не можна скидати з рахунку як випадковість. Бо хіба не через такі «випадки», щоб не витрачати час і не терпіти приниження, люди прагнуть стороною обходити офіційну медицину і намагаються впоратися із своїми проблемами самотужки — допоможи собі сам?! А що з того виходить, бачимо, коли до лікаря нас привозять уже на «каталці» із дуже запущеною хворобою. І добре, якщо тоді ми потрапляємо до справжнього ескулапа…
Сьогодні до медицини прикута особлива увага громадськості, адже тут, згідно з настановами Президента і заходами уряду, мають відбуватися реальні конструктивні перетворення. І добре, що ці перетворення стосуються як поліпшення матеріально-технічної бази лікувальних установ, так і підвищення престижу професії лікаря через покращення його матеріального стимулювання. Разом із тим, не можна забувати і про морально-етичні засади професійної діяльності і соціальну відповідальність медиків. Можливо, варто включити їх до професійних стандартів, офіційно задекларувавши у відповідному документі на кшталт «Кодексу честі лікаря» або «Професійної етики лікаря», що стануть реальним інструментом впливу на професійну поведінку? У всякому разі ситуації, подібні до тієї, що сталася із моєю подругою, потребують того, щоб медична громадськість їх обговорювала і давала їм належну оцінку, відповідно до інтересів українського суспільства, аби раз і назавжди викорінити їх.